Певну базу під таке літературознавство активно підводила на початку XX ст. форма літературної освіти, яку розвивав у Київському університеті цього часу філологічний семінар під керівництвом В. Перетца. Активна діяльність цього семінару припадає на 1904—1914 pp. Це був час і естетичних шукань молодомузівців та "хатян", але зв'язки між ними практично відсутні. Говорити про них паралельно змушує лише найзагальніший філологічний мотив, у якому спільним (за будь-яких умов) залишається предмет зацікавлення — художнє слово.
Семінар В. Перетца з самого початку й до кінця мислився як семінар методології російської літератури. Підсумкова праця з теми цього семінару вийшла в 1914 р. під назвою "Из лекций по методологии истории русской литературы". Цією назвою було віддано належне освітній політиці Російської імперії, але змістом дослідження й роботи семінару були значно ширші питання, а саме: проблеми методології й теорії літератури як феномена естетики. Поняття естетики, щоправда, в цьому семінарі трактувалися відповідно до тодішніх уявлень про цю науку, але в принципі вся робота семінару зводилася до формування саме філологічного погляду на літературу, науковим стрижнем якого була саме естетика.
Щоб прийти до цього філологічного погляду, семінаристам було запропоновано характеристику всіх інших методологій, якими оперувала наука про літературу від найдавніших часів до рубежу XIX—XX ст. Класифікуючи ці методології, В. Перетц виділяв серед них суб'єктивні та об'єктивні. Поняття об'єктивності трактувалося в семінарі як синонім науковості, а вершиною цієї науковості оголошувалася саме філологічна методологія. Вона ж, на думку керівника семінару, не повинна цілком відмежовуватись і від суб'єктивних методологій, оскільки вони не лише відігравали певну роль на різних етапах науки про літературу, а загалом не позбавлені певного раціонального зерна.
Суб'єктивні методології (за його термінологією — школи) В. Перетц розглянув у такій послідовності: естетичний метод, етичний метод, публіцистичний метод. Однак є очевидною неузгодженість щодо критерію, покладеного в основу назв: наприклад, публіцистика однаково може стосуватися і естетичного, і етичного методів (оскільки йдеться про власне форму чи навіть жанр), але сам В. Перетц у це поняття вкладав дещо інший зміст.
Естетичним у семінарі називали метод, який ішов від "Поетики" Арістотеля, а в його основі — "суб'єктивне" уявлення про естетичність (красу) художнього явища. Критерій краси (прекрасного) сприймався "на віру", виходячи з учення Платона, що краса є вічна й незмінна ідея. Кант, як відомо, доповнив цю думку в такий спосіб: краса випливає не із змісту, а з форми предмета: споглядаючи його, людина проймається естетичним хвилюванням, яке народжується внаслідок її переживання. В літературному творі предмет переживання міститься в самій його формі, зразком якої для Арістотеля був епос Гомера. Цей взірець та інші твори античності сформували уявлення про красу і в епоху Ренесансу, коли творилися численні "Поетики". їх завданням було на основі аналізу композиції, сюжетів, стилю давніх творів добути рецепт прекрасного і критерій для оцінки нових літературних творів.
Чи міг бути об'єктивним цей критерій? Звичайно, ні, бо ідеал краси — річ мінлива. Те, що видається прекрасним в одну епоху, людьми іншої епохи сприймається зовсім інакше. Отже, краса — це не те, що властиве самому предмету (чи твору), а те, як ми про нього думаємо, як його сприймаємо. Віршами Петровської епохи, наприклад" сучасники захоплювалися, а у XVIII ст. їх уже не сприймали. По-різному ставилися до творчості В. Шекспіра, М. Гоголя чи А. Чехова у різні епохи. Отже, для історика літератури естетичне сприйняття літературних явищ може бути лише історичним документом, але ніяк не критерієм. Здорове зерно цього методу полягає лише в тому, що для нього головне — вивчення самого твору, а не зв'язків його із зовнішніми обставинами. Після всіх цих розмірковувань В. Перетц дійшов такого висновку: естетичний метод в історії літератури застосовувати не можна, особливо тепер, коли обґрунтовано ідею еволюції естетичних понять, критеріїв тощо.
Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
5. СТАНОВЛЕННЯ І НИЩЕННЯ ШКІЛ ТА НАПРЯМІВ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ 20—30-Х РОКІВ XX СТ.
Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (Л. Білецький, М. Грушевський, М. Возняк та ін.)
Дослідницька робота в системі ВУАН та у вищих навчальних закладах (С. Єфремов, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, К. Копержинський та ін.)
Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
Літературна дискусія 1925—1928 pp.
Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов