Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов

Ситуацію, що склалася в українській літературі середини 20-х років, Д. Донцов оцінював як дуже тривожну, навіть кризову. М. Хвильовий у тій ситуації — лише частка великої драми, яка почалася в умовах підневільного стану України після приєднання її до Росії, а значно поглибилась у перші ж роки більшовицького режиму, після жовтневого перевороту. Уже в XIX ст., писав Дмитро Донцов (1883—1973) у статті "Криза нашої літератури" (1923) українське художнє слово розкололося на дві частини — активну, динамічну (Т. Шевченко, Леся Українка й ін.), що традиціями своїми мала "Слово о полку Ігоревім" та енергію І. Вишенського, і сентиментально-пасивну (П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Олесь та ін.), яка фактично змирилася зі своєю підневільністю і замкнулася на почуттях суму, печалі й милосердя. Активних письменників вабила героїка й жадоба визволення, а для пасивних "ідеал — це щось не в нас, а поза нами... стремління до нього — не активна боротьба, а пасивне чекання й виглядання, мрії про нього"20. Після жовтневого перевороту, писав Д. Донцов у статті "Невільники доктрини" (пізніша назва — "Роздвоєння душі", 1928), когорта "динамічних письменників" стала значно потужнішою, оскільки в неї влилися талановиті автори (Г. Михайличенко, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Сем єн ко й ін.), але які повірили в більшовицьку доктрину і почали наснажувати літературу відповідним героїчним пафосом. Окремі письменники вагалися з прийняттям цієї доктрини ("Хіба й собі поцілувать пантофлю папи?" — П. Тичина) або свідомо уникали будь-якого ідеологічного пафосу (неокласики). А в середині 20-х років свідомість майже всіх письменників радянської України розколов глибокий сумнів: вони побачили, що імпортована в Україну більшовицька ідея в народі не приживається, що з її червоної обгортки став показувати своє диявольське обличчя імперський біс, і літературу, замість героїки й динаміки, заполонило "безсиле борикання роздвоєної душі, бунт ображеної національної стихії проти силоміць їй накидуваних догматів, чужих нашим історичним споминам, нашому сучасному і нашим мріям про майбутнє" (85). Вихід із такої ситуації був різним: певна частина письменників пристосовницьки змирилася з більшовицькою доктриною і наповнювала літературу "бляшаним пафосом" (96); непоступливі неокласики чи в чомусь солідарні з ними ланківці-марсівці ставали ізгоями в творчому процесі і майже всі в 30-х роках "дочекалися" репресивного знищення, а такі, як

М. Хвильовий, продовжували терзатися між сумнівом і вірою в більшовицьку ідею. Його подальша поведінка доводила цілковиту переконливість думки Д. Донцова, що прищеплення людині й народові якоїсь ідеї тільки логічною волею, але без волі емоційно-ірраціональної, здатне породжувати тільки драми і трагедії. М. Хвильовий двічі "кається" в існуючих і неіснуючих гріхах перед партією, літературна дискусія 1925—1928 pp. відтак захлинається, а в критиці та літературознавстві на чільні позиції починають виходити не європейські наукові й мистецькі традиції, за які він ратував, а оперті на марксизм більшовицькі догмати, сформульовані В. Леніним ще в 1905 році: "Літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарської справи", "Література повинна стати партійною" і т. ін.*° Трубадурами цих ідей стають замасковані у ВУСПП пролеткультівці та їхня молода зміна, що гуртувалася в літературній організації "Молодняк". На рубежі 20—30-х років жевріли ще якісь надії на осмислення літератури більш-менш об'єктивно, плюралістично (критика "Літературного ярмарку", "Універсального журналу" тощо), але вони стають дедалі менш відчутними, бо зовсім поруч потужно гули вітри догматичної критики зі шпальт новоствореної "Літературної газети" (1927), зі сторінок журналу "Критика", численної популярної і підручникової літератури. Об'єктивно-наукове, хоч і не завжди достатньо кваліфіковане літературознавство, яке розвивалось на сторінках львівського "Літературно-наукового вісника", у Східну Україну майже не доходило, натомість у 1929 р. припиняється видання "Записок історико-філологічного відділу ВУАН" і в тому ж році починається фізичний наступ на все академічне літературознавство, що вів до згадуваного судового процесу над неіснуючою СВУ. Як свідчила тогочасна більшовицька преса, народ "сприйняв" розправу над контрреволюційними академіками (більшість із 45-ти засуджених "членів СВУ" одержала, як і С. Єфремов, найбільшу на той час кару — 10 років ув'язнення) "с чувством глубокого удовлетворения". Диктатурний тиск, отже, поширювався на всі тогочасні сфери життя, в т.ч. і на науково-творчу. Навіть М. Хвильовий разом з кількома іншими письменниками (М. Куліш, Остап Вишня та ін.) у "Літературному ярмарку" й особисто в газеті "Харківський пролетар" гнівно засудив "недобитка української контрреволюції" академіка С. Єфремова, не забувши, до речі, і ще раз (після згадуваного вже каяття) вдарити по "хвильовізму", який, мовляв, теж повинен сидіти на лаві підсудних поруч із С. Єфремовим. Стаття в "Харківському пролетарі" писалася за матеріалами "Щоденника" С. Єфремова, які довірила М. Хвильовому відповідна служба КДБ. Йшлося до того, що ця служба таки підібрала ключ до М. Хвильового. Невдовзі після процесу над СВУ більшовицький вождь України О. Косіор закликав колишніх опонентів М. Хвильового: "...Час уже припиняти цькування тов. Хвильового за його старі гріхи, що роблять деякі наші гарячі, дуже принципові товариші". Це була, либонь, остання крапка в драмі М. Хвильового, в драмі шукань нового слова українською критикою і в драмі сподівань, що таке слово можна поєднати з більшовицькою ідеологією.