Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори

Саме в другій половині 30-х років почав інтенсивно утверджуватися панівний у наступні десятиліття погляд на історію літературного процесу, як на постійну боротьбу реалізму а усіма іншими, нереалістичними формами творчості. Реалізм, як правило, ототожнювався з правдивою (в класовому розумінні) ілюстрацією історичних процесів і тому всіляко підтримувався, а інші форми (романтизм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм та ін.) гнівно засуджувалися як буржуазні, декадентські, формалістські тощо. Найбільш крайні судження в цьому плані висловлювалися в роботах про творчість М. Коцюбинського і Лесі Українки як вихідців "з буржуазно-інтелігентських кіл", котрим, мовляв, на шляху до реалізму доводилося переборювати і впливи на них нереалістичної творчості, і власні світоглядні суперечності. В одній із статей про творчість і метод Лесі Українки писалося: "Зв'язок з новоромантичною літературою ще не пояснює, чому Леся Українка удалася до новоромантичного методу. Впливи також мало що пояснюють. Художній метод письменниці насамперед тісно пов'язаний з її ідеологічним світоглядом, з суперечностями, властивими її творчості. Ідеалізація місії буржуазної інтелігенції і розчарування в ній, критика буржуазного суспільства і тісна залежність від нього — це зумовило романтизм Лесі Українки".

"По-новому" в другій половині 30-х років почалося осмислення і постатей письменників, які започатковували, власне, радянську літературу. Головними критеріями тут були переважно вказівки партійних діячів у виступах на письменницьких зібраннях або у партійній пресі. Так, у виступі М. Попова на письменницькому з'їзді прозвучало завдання для критиків "розкритикувати як слід" творчість письменників-боротьбистів В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Г. Михайличенка, котрі писали "з дрібнобуржуазних, націоналістичних позицій" і тому, мовляв, не були "першими хоробрими" (В. Коряк) і не могли вважатися фундаторами радянської літератури. Невдовзі таке завдання було виконане, а твори боротьбистів (до них ще приєднали А. Заливчого) вилучили з літературного обігу. Так само були піддані нещадній критиці твори репресованих протягом 1933—1937 pp. Г. Косинки, Остапа Вишні, Мирослава Ірчана, М. Куліша, М. Семенка, В. Підмогильного та багатьох інших; у спецсховища потрапляють книги "емігрантів" В. Винниченка й О. Олеся, "самогубця" М. Хвильового, померлого в 1934 р. І. Дніпровського, "зниклого" в 1936 p. І. Микитенка, а також збірники, в яких висвітлювалися дискусії 1925— 1928 pp. ("Шляхи розвитку української пролетарської літератури ", "Десять років української літератури" А. Лейтеса і М. Яшека) та ін. З найбільшою ретельністю вимивалися з літературного процесу твори колишніх ваплітян, ланківців (марсівців), неокласиків (винятком були твори М. Рильського), футуристів, конструктивістів та інших "попутників", але приєднувалися до них і окремі плужани (С. Пилипенко, якого розстріляно в 1934 р. як "терориста" й "контрреволюціонера"), вусппівці (І. Микитенко, що зник за нез'ясованих обставин у 1936 р.) чи молодняківці, які або недостатньо "виявляли пильність", або кваліфікувалися як "замасковані вороги народу". Робилося це, звичайно, руками місцевих "літературознавців", але благословення вони одержували згори. Як повідомив у виступі на письменницькому з'їзді С. Косіор, Сталін "досить пильно займається літературними питаннями, літературним фронтом, письменницькими кадрами... При розподілі обов'язків між секретарями ЦК ВКПб) керівництво всіма культпропівськими питаннями Сталін взяв особисто на себе (бурхливі оплески)".

Поточна критика другої половини 30-х років дедалі помітніше набувала ознак анемічності й поверховості. Не маючи справжнього наукового забезпечення, вона збивалася на однолінійну ідеологічну примітивність, розперезане ярликування в дусі тих настанов, які звучали, зокрема, й у цитованому виступі С. Косіора: "Для критика особливо обов'язкова більшовицька пильність, уміння побачити, відчути все вороже, все фальшиве і це фальшиве і вороже в свій час і як слід викрити" (Там само. — С. 197). "Викривалося" справді все: вибір письменниками життєвого матеріалу для творчості (стимулювався єдиний — з виробництва), невиразність "позитивних героїв" (обґрунтовується теорія створення героїв "ідеальних", які повинні безпосередньо, в дусі комуністичних ідеалів впливати на буття людини), відхилення в бік інших (крім соцреалістичних) стилів (виняток робився подекуди для романтичних барв, які, за "теорією Жданова", викладеною ним на письменницькому з'їзді в Москві, могли існувати як "оспівувальна" складова соцреалістичних засобів), а найбільше — спроби письменників "замаскувати" в своїх творах ворожі соціалізмові ідеї. Головним критерієм значущості художнього твору з часом стає в багатьох критиків лише один — радянська тематика й регламентована офіційним соцреалізмом проблематика. Йдучи за цим критерієм, письменники збивались на ідеологічний і психологічний схематизм, продукували героїв із позбавленими людської теплоти почуттями. Вся література буквально знемагала від безсилого копіювання, голої ілюстрації позаестетичних ідей і ситуацій. Трактування класичної літератури ще більше вульгаризується, про що найпоказовіше засвідчувала передмова О. Білецького до тритомника творів Лесі Українки (1937) чи монографія І. Стебуна "Михайло Коцюбинський" (1938). Лише наприкінці 30-х років у критичних колах з'являються деякі спроби засумніватися в правильності вульгарно-соціологічного методу, що відбилося, зокрема, в дискусії, яка виникла 18—19 травня 1939 р. на розширеному засіданні президії Спілки письменників України. Тут наголошувалося на необхідності поєднувати гносеологічний та естетичний підходи до літературного твору, були спроби означити взаємозалежність ідейного й художнього в ньому. Але все це далі розмов не просувалося.

Помітних літературно-критичних праць наприкінці 30-х років майже не з'являлося. Історико-теоретичні дослідження ставали теж рідкістю, і були це переважно колективні збірники статей, що єдналися або за тематичним, або за ювілейним принципами. Вийшли, наприклад, збірники у зв'язку з ювілеями О. Пушкіна (1937), Ш. Руставелі (1938), Т. Шевченка (1939). Науковий рівень їх, як правило, дуже умовний, оскільки аналітичні можливості авторів сковувались, з одного боку, ювілейною заданістю, а з іншого — дедалі міцніючим вульгарним соціологізмом. Подих його добре відчутним був, зокрема, й у впорядкованій С. Шаховським "Хрестоматії критичних матеріалів" (1940), що пропонувалася для вузівської філологічної освіти, оскільки на той час не було жодного підручника з історії літератури. Добиралися матеріали до цієї хрестоматії вже з урахуванням репресивної політики 30-х років, отже, до неї не могли потрапити літературознавчі дослідження С. Єфремова, М. Грушевського, М. Зерова, П. Филиповича і навіть найпослідовнішого марксиста в критиці В. Коряка. "Усушка" та "утруска" в цьому плані скоригувала й чималу за обсягом передмову упорядника до хрестоматії. Вона насичена думками про те, що українське літературознавство розвивалося завжди "в умовах гострої класової боротьби" (с. 4), що його пробували спотворювати і використати в своїх класових інтересах різні покоління буржуазних націоналістів" (3), що українська критика була "в значній мірі двомовна і двонаціональна — це цілком закономірний і позитивний процес, так його і слід розглядати" (4), що ворожі (шовіністичні й націоналістичні погляди П. Куліша, який протиставляв "відрубну" українську літературу літературам інших народів, "пізніше лягли в основу теорій буржуазно-націоналістичного літературознавства, аж до Грушевського і Єфремова включно" (12), що "шовіністичними настановами" сповнені були критичні виступи І. Нечуя-Левицького (17), що Б. Грінченко в своїх статтях "проповідував ліберально-народницьке народолюбство, селописаяня" (19), а єдино правильною й об'єктивною критикою стала критика марксистська (більшовицька), яка формувалася в середовищі революційно-демократичного письменства. "Основні фактори марксистської критики української літератури характеризуються, по-перше, різноманітністю об'єктів. Тут: а) деструктивна критика (Винниченка, модерністів, теорії "чистого мистецтва", шовінізму); б) оцінка класиків, найбільше Т. Г. Шевченка; в) прихильна, виховуюча або популяризаторська критика демократичних письменників (М. Коцюбинського, Лесі Українки). Ця критика, по-друге, показова в тому розумінні, що вона свідчить про увагу російської революційної громадськості до української культури. Вона, нарешті, має виняткову цінність як надбання марксистсько-ленінського літературознавства, як класична критика української літератури. Одне слово, тут уже зібрано весь "букет" догматичних штампів ідеологізованого українського літературознавства, які в майбутньому лише розбудовуватимуться і дедалі глибше руйнуватимуть саме уявлення про власне літературу та ЇЇ наукове осмислення.

Руїнницькі ідеї пропагувала наприкінці 30-х років і літературознавча періодика, яка й сама в цей час переживала період саморуйнування. Журнал "Критика", заснований наприкінці 20-х років, протягом 30-х називався то "За марксистсько-ленінську критику" (1932), то "Літературна критика" (1935), а в 1940 р. взагалі припинив своє існування. Нові кадри в критичну сферу йшли неохоче, і кількість їх у 30-х роках ставала дедалі меншою, як і в усій літературі. За приблизними підрахунками, в 1930 р. друкувалися в Україні 259 письменників; з них у 1938 р. публікувалися тільки 3637. У сфері дослідників літератури показові такі цифри: протягом 20— 30-х років заарештовано і знищено 103 літературознавці, замовкли 74, емігрували за кордон 25, вціліли й працювали до кінця 30-х лише 15, котрі цілком пристосувалися до умов радянського літературознавства38. Розповідають, що в приватній розмові О. Білецький на початку 30-х років сказав: "Надвигается хмурое средневековье (робочою мовою в нього завжди була мова російська — М.Н.). Пора вступать в какой-нибудь "орден". Пристосовані п'ятнадцять (серед них і О. Білецький) якраз і були членами марксистського ордену літературознавців. Наприкінці 30-х років до них приєднувалися наймолодші тоді критики Б. Буряк, А. Іщук, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський, Л. Новиченко, С. Шаховський, І. Стебун, Л. Смульсон (Санов) та ін. Науковою критикою їхні тодішні виступи назвати, звичайно, не можна, за винятком окремих положень брошури Л. Новиченка "Павло Тичина" (1941), де помітною була спроба не обмежуватись критичним офіціозом, а заглиблюватись у таїну поетики автора "Сонячних кларнетів". Це була всуціль вульгарна інтерпретація літературних творів, яка задовольняла тільки догмати узаконеного соцреалізму.

Найбільш оголено ця тенденція виявлялася в статтях і рецензіях Л. Смульсона, І. Стебуна, Л. Підгайного, Я. Сахарного, І. Юрченка. За головне в своїх критичних виступах вони вважали акценти на відданості (чи навпаки) письменника "справі пролетаріату". Теоретичні міркування їхні зводилися до третьорозрядних розмов про майстерність римування, про "стару" й "нову" образність ("стара" — це коли в творі з'являвся, скажімо, фольклорний мотив чи якась асоціативна згадка з біблійної міфології, а "нова" — коли письменник користувався образною емблематикою радянського життя), про те, як добір епітетів викривав "класову замаскованість" поета тощо. Все інше — в одному й тому ж дусі: "У нього (наприклад, М. Ушакова. — М.Н.) ніколи не було розладу з радянською дійсністю"; "Провідною в збірках С. Крижанівського, І. Виргана, А. Михайлкжа й А. Копштейна є тема радянського патріотизму, тема соціалістичної Батьківщини" тощо. І. Стебун, крім подібної критичної роботи, займався тоді ще й "екзотичними" питаннями історії літератури, опублікувавши, зокрема, зі своїм коментарем у "Радянському літературознавстві" інтимне листування М. Коцюбинського з Аплаксіною.

Найцікавіше, що такий тип критики і літературознавства афішувався тоді і в офіційних, і в наукових колах як могутнє піднесення думки, як творче досягнення озброєних марксизмом учених. Щоправда, суто "наукові кола" були при цьому трохи стриманішими і вже навіть пробували говорити не стільки про досягнення, скільки про наявність у нас "усіх умов для небувалого раніше розквіту науки про літературу", а далі й про "наше відставання в галузі теорії літератури, нерівномірність роботи думки аналітичної і думки синтетичної". Ці слова О. Білецького обіцяли перерости в статті "Проблема синтезу в літературознавстві" наукову й об'єктивну характеристику стану справ на ниві українського літературознавства і в накреслення перспектив його можливого розвитку протягом наступних років. Учений зважився запевнити, що наукове літературознавство тоді (тобто в 1940 р.) вже відмовилось від "дешевого" вульгарного соціологізму, подолало нігілістичне ставлення до спадщини минулого і т. ін., але на рівні синтезуючого розуміння літературного процесу і всіх його складових, на рівні розуміння художнього тексту виявляє якусь непевність і непослідовність. Згадано було навіть про специфіку художньої творчості, що в 30-х роках могло б сприйматися, м'яко кажучи, недоречним, але на цьому прогресивність міркувань ученого, по суті, й завершилась. Все інше в статті — ескіз плану роботи для вчених майбутнього, наскрізь пройнятий тією ж настановою ідеологічного, марксистського літературознавства, яке сам О. Білецький обґрунтовував у праці "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы". Є тут, щоправда, деякі пропозиції, котрі могли народитися і в науковця, не залежного від ідеології. Наприклад, пропозиція відмовитись від користування класичними означеннями родів (епос, лірика, драма), а говорити лите "про епічне, ліричне і драматичне відношення письменника чи його твору до пізнаваного в певний час світу" (522); переглянути існуючі уявлення про композицію художніх творів, про "поетичний словник" певного автора, про єдність змісту і форми в мистецтві тощо. Однак головне надзавдання статті полягало в іншому: повне підпорядкування літературознавчого синтезу "надійному провідникові — марксистсько-ленінській філософії, яка досі відігравала в теорії літератури роль вступу й висновків, але не проймала її наскрізь" (526). Йшлося про те, щоб на літературознавство цілком поширеним був метод матеріалістичної діалектики, щоб літературу розглядати як лише одну з форм пізнання світу, котре (пізнання) повністю залежить від "класової свідомості" творців художнього слова. У письменників епохи феодалізму, отже, художній світогляд був нижчим, ніж у капіталістичних авторів, а в пролетарських, відповідно, вищим, ніж у капіталістичних. "Незважаючи на те, що чимало наших письменників ще в майбутньому, — підсумовував учений, — коло їх пізнання ширше, ніж коло пізнання великих реалістів минулого". І в іншому місці: "Визначити зміст пізнання, з'ясувати метод цього пізнання — ось головне завдання літературознавця" (518, 521).

Таке розуміння стрижневої проблеми літературознавства уявлялося О. Білецькому як новий крок у розвитку філологічної думки свого часу; він відкидав і схоластичні нібито міркування буржуазних учених про частковості в історії літератури, і безплідні прагнення буржуазних компаративістів створювати замість історії окремих літератур всезагальну літературну історію, і намагання "позитивіста-шістдесятника" О. Веселовського досягти синтезу в літературознавстві шляхом вивчення історичної поетики, і, нарешті, примітивні заявки вульгарних соціологів, що до синтезу можна прийти через розкриття законів не самого лиш літературного розвитку, а законів мистецтва загалом. Це був справді крок, але крок не вперед, а в прірву. В прірву класово детермінованого, тенденційно ідеологічного погляду і на завдання дослідників літератури, і на саму літературу. Бо пізнавальна функція літератури (та ще й регламентована класовим інтересом) — це хоча й суттєвий показник її специфіки, але зміст його в кінцевому підсумку — зовнішній, ілюстративний. Він не враховує внутрішньої, іманентної специфіки художньої творчості, в основі якої — естетичне осмислення життя, прагнень людини до істини, світової гармонії, зрештою — художнє розкриття етичної здатності життя як такого. О. Білецький не просто обходить цю специфіку, а категорично відкидає будь-яку можливість її існування. Акцентуючи, що усвідомити пізнавальну суть мистецтва як ідеологічної (класової) форми свідомості означає "пізнати естетичні відношення до дійсності в їх історії", він (з посиланням на К. Маркса) підкреслює: "Іншої історії — іманентної — в мистецтва нема і не може бути, як не може бути у моралі, релігії, метафізики та інших видів ідеології і відповідних форм свідомості" (517). Ототожнюючи, отже, літературу з різними формами ідеології, О. Білецький не просто звузив її природні можливості; тут не бралося до уваги, що художній твір є освоєнням не певної суспільної формації, а вічності й безперервності буття в його цілісності й постійному розвитку, що він є "віддзеркаленням" цього буття в єдиній із світом людині, котра теж є феноменом цілісним, який постійно розвивається і здатен творити (тут уже можна було б і зіслатися на К. Маркса) "за мірками будь-якого виду". Неврахування цього залишало, отже, без уваги найголовніший — гуманістичний (людиносутнісний) сенс художньої творчості та науки про неї. Нарешті, акцентація на класово детермінованій основі мистецтва, вела до утвердження в своїх правах агресивної настроєності проти всього нового, "інакшого" в творчості, до з'ЯВИ консервативної смаківщини, що неодмінно штовхатиме творців в ідеологічно-чиновницьку кон'юнктуру, на шлях одномірних імітацій, спекуляцій та ін. Бо ж засвоїти: "Чего изволите?", коли є точно означена схема й директива, не така вже й тяга для хоч трохи кмітливого "служителя муз".

Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"

Статтею О. Білецького "Проблема синтезу в літературознавстві" фактично завершувалося в Україні обґрунтування нормативних догм марксистської методології літературознавства і соцреалізму як регламентованого методу творчості. Оперті на ідеологію класовості, вони набували чинності офіційного, державного закону, одномірні регламентації якого могли в майбутньому лише уточнюватися, розбудовуватися і водночас — дерев'яніти. В таких умовах, як зазначав Я. Гординський, літературознавство і критика потрапляють у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо "вільна, об'єктивна думка підпорядковується партійним наказам; критика переходить одверто на партійного жандарма".

До цієї думки Я. Гординський прийшов унаслідок глибокого наукового аналізу літературно-критичної ситуації, що склалася на Україні протягом 20—30-х років. Цитована його монографія стала свого часу чи не єдиним об'єктивним підсумком чверть столітньої діяльності українських дослідників художнього слова, що за значенням рівнялася хіба що з монографією Л. Білецького "Основи української літературно-наукової критики": Л. Білецький давав літературознавчу панораму України від її початків до перших десятиліть XX ст., а Я. Гординський — від часів війни 1914 р. до кінця 30-х років. Фахова і фактографічна сумлінність Я. Гординського (попри деякі бібліографічні неточності, дискусійні міркування і часткове захоплення публіцистичним стилем) дала змогу йому означити практично всі тодішні школи і напрями літературно-критичної думки, яка в умовах утвердження більшовицького режиму лише до кінця 20-х років намагалася утримуватись на рівні реального (плюралістичного) функціонування, а в 30-х почалось патологічне виродження її в бік одномірного марксистського ідеологізму. Перемога його, підкреслював дослідник, "стоїть одвертою раною в українському письменстві та критиці". Ятріння цієї рани на якийсь час було притамоване лише несподіваним (за офіційною версією) початком війни з фашистською Німеччиною в 1941 p., коли всілякі теорії мимоволі поступались місцем більш практичній справі: треба було думати про елементарне виживання, саме життя, а вже потім про літературні інтерпретації його та способи осмислення.