Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - 6. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО 40—50-Х РОКІВ: ЗА ҐРАТАМИ СОЦРЕАЛІЗМУ І У ВИГНАННІ

Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни

Понад чотири десятиліття в повоєнній науці про літературу панівною була думка, ніби літературний процес України періоду війни з фашизмом розвивався настільки інтенсивно, що остаточно спростував ще античну приказку про мовчання муз, коли гримлять гармати. І на підтвердження наводились десятки опублікованих тоді віршів, драм чи літературно-критичних виступів, у яких палахкотіла ненависть до фашистів, утверджувався радянський патріотизм, доводилася нездоланність більшовицького ладу та ін. Одне слово — музи не мовчали. Те, що в усій продукції тих муз М. Рильський (виголошуючи доповідь на письменницькому пленумі 27 червня 1944 р.) відзначить лише один власне художній твір ("Похорон друга" П. Тичини)1, а всі інші назве тільки великим записником для створення майбутніх художніх полотен, ніким до уваги не бралося.

Тим часом найсуттєвішою рисою літературного процесу та його критичного осмислення в роки війни було інше: за будь-яку ціну "зібрати каміння". Передвоєнне десятиліття минало під знаком руйнування тіла й душі літератури в радянській Україні; тепер же на цій руїні виникала потреба зводити такий літературний організм, який би не тільки був здатний до самофункціонування, а й виконував певні захисні й наступальні функції в боротьбі з фашистськими нападниками. І ось жменька недонищених репресіями письменників та літературознавців, загнаних і за ґрати соцреалізму ("лозунг" якого, "даний товаришем Сталіним", був ключем до "єдино правдивого і всебічного розуміння радянської людини")*, і в кут фашистського поневолення (українська земля, традиційна натхненниця творців, була окупована за лічені тижні й місяці війни), починають спішно шикуватись у сякі-такі шеренги і майже на голому місці, переважно в глибині Росії і в Башкирській столиці Уфі, творити "воєнну концепцію" літературного процесу і сам процес. Багатьма оволодіває печаль і туга від самої лиш думки про полонену Україну; вони пробують затамувати її синівською любов'ю і вірою в тимчасовість такої ситуації, зате з уст пристосованих функціонерів, як з рогу достатку, безперервно злітає каскад клятв. Клятв на вірність більшовицькій ідеї і на те, що ніколи нікому нас не вдасться поневолити. Як скаже через півстоліття відомий політолог, продовжували рити котлован, а говорили, що штурмують небо (натяк був на репресований свого часу роман А. Платонова "Котлован").

Речники радянського режиму відчували, що для згуртування й оживлення літературних лав потрібна якась нова тактика і нова "виховна" термінологія. Гірка іронія А. Франса, що найкращий засіб для підняття духу генералів — це відтята голова в одного з них" у роки війни вже не спрацьовувала, і тому замість смертних вироків та інших форм класового натиску почали з'являтися значно ліберальніші (загравальні) засоби: в лексиконі офіціозу з'явилися слова "співвітчизники", "брати і сестри", "рідна земля", "рідна історія" тощо. Єдиний передвоєнний літературний журнал "Радянська література" було перейменовано на "Українську літературу", а в статтях про літературних класиків з'являються активніші роздуми про "український патріотизм", "історичний оптимізм", "синівську любов" та ін. Літературно-критичні матеріали узагальнюючого характеру протягом першого року війни майже повністю були витіснені так званим практичним літературознавством — промовами на антивоєнних мітингах (П. Тичина, О. Довженко, О. Корнійчук), невеликими зарисовками про участь літераторів у воєнному житті (переважно в партійній і фронтовій пресі, оскільки "Літературна газета" в червні 1941 р. припинила своє існування, ставши невдовзі загальномистецьким виданням "Література і мистецтво", 1941—1945). Публікація літературознавчих праць протягом першого року війни (видано лише нарис Л. Новиченка про творчість М. Рильського "Повість про поета", 1942) навіть не планувалася. Вийшов тільки один збірник матеріалів ювілейної сесії Академії наук УРСР (1942), до якого входили виголошені на ній доповіді М. Рильського про "тему Батьківщини в творчості Пушкіна, Міцкевича і Шевченка"; Є. Кирилюка — про "патріотичні мотиви в творчості І. Франка"; Є. Маслова — про "значення і роль книги в житті людини" та ін. Автор звіту про цю сесію назвав доповідь С. Маслова "натхненною поемою про книжку", а зміст інших переказав без емоційних коментувань і фахових втручань.

Перші статті узагальнено-критичного характеру стали з'являтися на сторінках журналу "Українська література" наприкінці 1942 р. Проблематика їх зводилась насамперед до осмислення світоглядних орієнтацій письменників у творах про війну, до зображальних потенцій літератури, яка в умовах війни спрямовувалась на відтворення почуттів радянського патріотизму, несхитності й помсти, сформованих нібито у радянських людей ще передвоєнної пори. За приклад і взірець бралася переважно творчість російських письменників ("Щипачов привернув до себе увагу в роки сталінських п'ятирічок ліричними мініатюрами, в яких теми любові, природи, історії були переломлені крізь світогляд радянської людини. І це було доказом поширення виднокругу наших людей внаслідок піднесення загального рівня всього життя і культури")3, а коли заходила мова про конкретних українських авторів, то в їхніх творах цінувалося найбільше те, що вони дуже оперативно відгукувались "на клич Кремля" (М. Рильський — у вірші "Відповідь поета на промову вождя", О. Корнійчук у драмі "Фронт"), натхненно клялись у незламності України і всіх "радянських народів-братів" (М. Бажан у вірші "Клятва"), "співали славу вождю, відбиваючи в своїх віршах всенародну любов і віру в Сталіна" ("Слава тому, хто у гомоні броні Перед бідою схилятись не звик. В дні многотрудні і ночі безсонні — Сталіну слава навік". В. Сосюра)4. Про всі інші людські почуття (крім ідеологізованих) говорилося як про щось другорядне, необов'язкове, від чого можна хіба що відштовхнутися, йдучи на звершення подвигів в ім'я влади, держави, вождя. Ю. Кобилецький з найбільшим пієтетом у зв'язку з цим наводить такі слова з розповіді героя новели Ю. Яновського "Коваль": "Я сам підпалив (свою. — М.Н.) хату. Зелений мій сад почорнів назавжди... Тут, під цією обгорілою вишнею, могила мого батька. Ось я цілую святу землю могили: благословіть, тату, на бій за радянську владу".

Прикметно, що для критиків у процесі розбору того чи того твору не існувало якихось підтекстів, других планів, художніх метафоризацій. Найбільше цінувалися "пряма мова", "декларація" і навіть "споглядальність". Усе інше ніби від лукавого: естетизм, почуттєвість, пишномовність. "Сосюрі легко закинути споглядальність, недостатню (?) діяльність, — писав у статті "Нове почуття Вітчизни..." В. Перцов. — Але споглядальність треба відрізняти від естетизму. Якщо пишномовність нищить лірику, то споглядальність, яка не переходить в естетизм, з'являється одним із найсильніших засобів ліричного впливу" (246). Жупел естетизму інколи уявлявся критикам настільки страхітливим, що з ним міг порівнятися хіба що "буржуазний націоналізм", який у радянському табелі про ранги (крім російського) посідав одне з найзлочинніших місць. У "штрихах до портрета П. Тичини", що мали назву "Молодий із молодих", Л. Озеров писав: "Хоча Тичина і ввійшов давно в шкільні хрестоматії, та все ж поезія його, з вини націоналістичної критики, була грамотою за сімома печатями". Бо, по-перше, націоналістична критика оповила твори поета "символічним туманом ", а по-друге, "... буржуазні націоналісти силкувались тримати поета у шорах естетства". Що мали означати ці "наукові формули", критик не поспішав ні роз'яснювати, ні доводити. Без доводів і подібною ж лексикою змушений був у ці роки обходитись і сам П. Тичина, коли за офіційним завданням доповідав про явища культури і мистецтва. У доповіді на письменницькому пленумі "Розвиток української культури за 25 років", говорячи про складність культурного життя в Україні протягом 1917—1942 pp., він наголошував: "Весь час приходилось їй (культурі — М.Н.) наражатись: то на непримиренну позицію українських, аж надто "лівих" футуристів, то на незаконні посягання українських апологетів Пролеткульту... На українську радянську культуру нападали також чорні сили ворожої культури: монархісти, українські націоналісти, петлюрівці, проповідники насаджування в Україні німецької культури". Серед "націоналістів" доповідач називає, зокрема, автора "Історії української і культури" І. Огієнка (1918) й автора "Культури примітивізму" Д. Донцова. "Як перший, так і другий на одну і ту ж дудку грали, з тією хіба різницею, що дудка пана Огієнка вирізана була із бузини огороду Центральної Ради, а дудка Донцова — із бузини закордонної. Донцов у своїй книзі закликав "пірнути з довір'ям у проміння європейського сонця". Не трудно було догадатись, що то мова йшла за проміння від нахабних очей німецького Люцифера...". Щодо ефектності образного вислову зауваження навряд чи можливі, але з науковою аргументацією та ефектність, на жаль, ніякого зв'язку не мала. Названі П. Тичиною пращ були етапними в розвитку культурологічної думки України: І. Огієнко (вихованець, до речі, філологічного семінару В. Перетца) пропонував перший синтетичний огляд української культури від найдавніших часів до початку XX ст., а Д. Донцов полемічно загострював увагу на сповзанні української культури в провінційність стосовно культур народів Європи.

Недомовки і відсутність аналітичних аргументів у будь-якій справі здатні породити тільки фальш і неправду. Таким недугом була вражена по суті кожна позиція доповіді П. Тичини. Для нього, наприклад, не існувало жодних труднощів у розвитку літератури й культури протягом 30-х років (репресій чи голодомору), окрім тих, що "Захід" і Гітлер пробували "через своїх агентів, українських націоналістів, відірвати Україну від Росії, але цю спробу в корні було підсічено. "Партія веде!" — тоді саме співом залунало в нашій поезії ("делікатність" не дозволила поету тільки сказати, з чиїх саме уст залунало. — М.Н.), партія вела науку, літературу, мистецтво. І до партії більшовиків — всі наші помисли, усі без остатку горнулись — ось у чім сила радянського вченого, ось у чім сила радянського митця... Особливо пішла зростати наша культура, як на Україну приїхав як секретар ЦК КП(б)У, соратник товариша Сталіна М. С. Хрущов. Цей час на Україні наші поети називають "сонячною весною" (Там само. — С. 156—157).