Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Доповідь М. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"

Перші симптоми нового шукання внутрішніх ворогів спостерігалися у виступі М. Рильського на письменницькому пленумі в 1944 р. Там уже було визначено кілька можливих об'єктів для не дуже доброзичливої критики (О. Довженко, Ю. Яновський, А. Головко, І. Сенченко та ін.), а Є. Кирилюк додав до них у статті про творчість самого Рильського ще один "об'єкт" — В. Сосюру. У статті "Поет великого народу" Є. Кирилюк показав, як М. Рильський поступово відходив від своїх ранніх поетичних інвектив на зразок: "Поете! Будь собі суддею! — стаючи (після створення книжки "Знак терезів", 1932) справжнім "поетом-громадянином, поетом комунізму", тоді як деякі інші поети "знизили ідей но-поетичний рівень своєї творчості. Це слід сказати навіть про такого великого поета, як Володимир Сосюра". Підносячи одного, треба, отже, обов'язково кинути якусь темну тінь на когось іншого. Ним виявився цього разу В. Сосюра. А на самого Є. Кирилюка така тінь впаде лише через два роки як на одного з авторів "Нарису історії української літератури" (1945).

Майбутня критика згаданого "Нарису..." (про що йтиметься далі), а також критичний пафос аналізованих раніше статей і виступів воєнної пори (П. Тичини, О. Білецького, Л. Новиченка та ін.) обов'язково супроводжувались лютими згадками про якесь викривлення літературознавчої думки "націоналістами", що перебували за межами материкової України. Інколи при цьому називалися прізвища відомих і в 20—30-х роках "одіозів" Д. Донцова, І. Огієнка, В. Винниченка чи Є. Маланюка, але в підтексті прочитувалась діяльність і менш відомих літераторів, які за межами України нібито кривотлумачили літературний процес, а насправді — розвивали об'єктивну наукову думку про українську літературу І час від часу "діставали" радянських псевдовчених за їхнє прислужницьке літературознавство й участь під патронажем більшовицького режиму у розгромі літератури як художнього феномена. Крім автора "Літературної критики підсовєтської України" Я. Гордннського, серед цих "менш відомих" на особливу згадку заслуговують представники "празької школи" Ю. Дараган, О. Лятуринська, О. Стефанович, О. Теліга, О. Ольжич та ін. Вони в 20—30-х роках були відчутною літературною силою, яка за межами України живилася тільки її ідеєю і свою творчість наснажувала тільки нею. Свої літературно-критичні погляди "пражани" висловлювали здебільшого не в статтях, а в поетичних візіях, з яких будувалась мрія про незалежну Україну і її високе художнє слово. У певному розумінні — це був теж заангажований (як у радянських літераторів) погляд, але його зміст виростав не на псевдонаукових і лицемірних цінностях, як у псевдомистецтві соцреалізму, а на цінностях природного прагнення людини до особистої і загальнолюдської свободи. З цими цінностями на початку війни (1941—1942) молодші "пражани" (О. Ольжич, О. Теліга, І. Ірлявський та ін.) кинулись у саме пекло боротьби за Україну і на окупованій фашистами території спробували були заснувати вільне літературне життя. Спроби ці виявилися марними, бо окупант є окупантом незалежно від свого етнічного чи географічного статусу: вигнавши з України східного росіянина-більшовика, західний німець-фашист був таким же немилосердним щодо України, як і його попередник. "Пражани" стали жертвою фашистських розправ і збагатили своїм подвигом сферу українського національного героїзму, але в свідомості більшовицьких ідеологів (зокрема й літературознавців) залишились у рядах "ворогів" — українських націоналістів.