Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Літературознавство наукове І навчальне

У сучасних історіях літератури і хрестоматіях "хроматичний ряд" виглядає інколи досить таки несподівано. Більш-менш одностайно визначається, щоправда, номенклатура письменників кінця XIX — початку XX ст.: Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, "покутська трійця", М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, Г. Чупринка, С. Васильченко, а "молодомузівці" і "хатяни" подаються, як правило, гуртом. Так, принаймні, пропонується розглядати письменників у дописаних до "Історії української літератури" Д. Чижевського розділах Ю. Луцького (англійською мовою, 1997) і в "Українській літературній цивілізації" О. Пахльовської (італійською, 1998). З "гуртом" модерністів, очевидно, так буде ще довго, оскільки й справді нелегко визначити більш і менш талановитих між Карманським, Яцковим, Пачовським, Лепким та ін. Упорядники діаспорної "Хрестоматії української літератури XX століття" Є. Федоренко та П. Маляр (1997), щоправда, кожному з цих авторів відводять уже окреме портретне місце, таке, як В. Винниченкові чи Г. Хоткевичу.

Значно складнішим видається питання канону письменників, що утвердилися в пореволюційну пору. Академічна "Історія української літератури XX століття" (перевидана 1998 р. в 2-х книгах) пропонує цей канон із 70 імен (приблизно). У хрестоматії "Українське слово" (упорядники В. Яременко і Є. Федоренко) їх понад 100. Хрестоматія Є. Федоренка і П. Маляра дає 50 імен (теж приблизно). Натомість Ю. Луцький обмежується приблизно сорока авторами, а О. Пахльовська — шістдесятьма. Спостерігається тенденція "відстані": щодалі знаходяться дослідники від України, то менша кількість імен потрапляє в поле їхнього горизонту.

Літературознавство наукове І навчальне

Кількісні показники в літературознавстві, як відомо, ніколи не були продуктивними і викликали до себе, щонайменше, іронічне ставлення. Свого часу І. Світличний іронізував з приводу дослідження І. Білодіда, в якому зміст творчості Т. Шевченка пов'язувався з кількістю вжитих ним "революційно-демократичних" займенників та інших частин мови. До такої практики вдаються і деякі сучасні дослідники, зокрема ті, які пробують свої сили в психоаналітичному літературознавстві. Р. Корогодський, наприклад, у двох числах журналу "Сучасність" за 1999 р. опублікував невідомі раніше 18 листів О. Довженка до артистки Олени Чернової, в яку О. Довженко був закоханим. Листи ще раз підтверджують геніальність автора "Зачарованої Десни", але коли Р. Коро-годський, коментуючи їх, починає акцентувати, що, скажімо, в шістнадцятому листі О. Довженко вживає слово "важко" — 4 рази, "горе", — 3, "життя" — 5, "боягуз" — 6, а займенники "я", "мені" відповідно — 29 і 34 рази, і саме за цим, вважає, можна визначити психічно загальмований стан режисера й письменника як людини, то мимоволі збиваєшся на іронію і втрачаєш довіру до такої методики досліджень.

А втім, тут треба вже говорити не про методику, а про методологію. В останні роки це слово стало навіть модним, оскільки в науці з'явився ґрунт не просто для плюралізму, а для справжнього розгулу методологій. Провідною вважається думка, що історично-ідеологічні методології відійшли остаточно в минуле разом із вульгарним соцреалізмом. Натомість панівні позиції повинні займати і займають усі наймодерніші та постмодерні методології — від "невинного" екзистенціалізму та "елітарного" психоаналітизму до претензійного фемінізму. Про структуралізм уже й говорити нічого, оскільки елементи його наявні фактично в усіх модерних "ізмах".