Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"

У свідомості багатьох письменників і літературознавців тоді вже бродило уявлення не про партійно-ідеологічне, а естетичне значення літератури, про пріоритет у мистецькому мисленні не класових, а загальнолюдських цінностей. Відтак у різних виданнях стали з'являтися публікації про злочинну хибність марксистсько-ленінського погляду на суть творчості як повну підпорядкованість її ідеологічним міфам; про абсолютну некомпетентність Леніна та інших більшовицьких вождів у питаннях мистецтва та ін. Водночас не рідкістю в 80-х роках були каяття окремих письменників і літературознавців, які кон'юнктурно трактували колись окремі твори Ю. Яновського чи Гр. Тютюнника, М. Рильського чи П. Тичини. Але все це ніби ще не віщувало, що такі часткові "спотикання" є симптомом падіння чогось більшого, по суті — найголовнішого в уявленні про літературну творчість та науку про неї.

На рубежі 80—90-х років таки сталося падіння ідеологічно-кон'юнктурного соцреалізму, який понад півстоліття дамокловим мечем звисав над головами письменників і літературознавців на одній шостій частині земної кулі. З казематів і спецсховищ стали повертатися "заарештовані" в часи панування соцреалізму твори й дослідження багатьох письменників і літературознавців — М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського та ін. Освоєння їх давало змогу спростувати понад півстоліття утверджувану думку про безсистемність і ненауковість українського літературознавства дореволюційної пори та першого пореволюційного десятиліття, про ущербність його з точки зору методології та гуманізму. Водночас на тлі цих праць постала цілковита безплідність радянського літературознавства, розкрилася вся облудність міфів про марксистсько-ленінську естетику як вершинне досягнення світової науки про художню творчість. Стало очевидним, що саме ця естетика спрямувала теоретичну й історико-літературну думку на шлях вульгаризацій і спекуляцій, перекрила кисень усім школам і напрямам у науковому літературознавстві, зруйнувала саме уявлення про специфіку художньої творчості, про принципи аналізу і синтезу як способів дослідницької роботи тощо. Аби йти далі, потрібне було звільнення від усіх цих руйнацій і деформацій, про що йшлося в "реабілітаційних" публікаціях М. Жулинського, В. Мельника, Ю. Коваліва, Л. Череватенка, А. Погрібного, В. Панченка, Вал. Шевчука, М. Ільницького та ін.

Перші кроки такого звільнення показали неоднозначність і несподівану суперечність його. Повернуті з казематів художні твори в багатьох випадках залишалися незрозумілими ні для "масового читача", ні для професійної критики. Принаймні на початку 90-х років літературознавство ще не мало ґрунтовних робіт про художню своєрідність і повноцінність творів П. Куліша, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, Є. Плужника, В. Підмогильного. Натомість з'являються публікації а суто ідеологічним зрізом осмислюваних ними подій, а інсценізації та екранізації їхніх творів відбуваються лише на рівні довільного і вкрай поверхового (аж до примітивного оглуплення) "переказу" тих подій.

Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"

Щодо реабілітованої історико-літературної і теоретичної спадщини, то на початку 90-х років вона сприймається почасти (після ейфорійного захоплення) як музейний експонат, а почасти як така, що вже, мовляв, відпалахкотіла, має значення суто історичне, не вдовольняв сучасних модерних вимог тощо. Наймолодші науковці різко й майже нігілістично відгукуються про весь досвід історичної школи, особливо ж на її народницькому етапі розвитку, натомість панацею вбачають у модерних школах XX ст., які в основі своїй базуються нібито на філологічних (естетичних) засадах, але із залученням психоаналітики, знакової семіотики і навіть не завжди ясного за змістом фемінізму. Адже він все-таки ближче стоїть до історичної (ідеологічної), ніж філологічної, методології й мимоволі, відтак, перетворює супротивників ідеологізму на його прихильників. Маємо справу, отже, з очевидними виявами історико-філологічного синкретизму в літературознавчому мисленні, без якого, мабуть, не обійтися в будь-які епохи. Принаймні таке враження справляють дослідницькі роботи середини 90-х років про дискурс українського модернізму, про постмодерне прочитання окремих явищ новітньої української літератури, про міфологічні чи імпресіоністичні барви в ній, про її національну специфіку, побачену крізь призму компаративних методів, тощо. Звичайно, тільки час зможе показати, наскільки тривкими виявляться такі методологічні підходи до літературного матеріалу і їхні наслідки, але позитивним уже слід вважати сам факт їх появи, оскільки демонструють вони насамперед таке потрібне в науці прагнення постійних шукань нового. Г. Грабович, наприклад, пише, що нині не може влаштувати науку ні безликий хронологічний розгляд літпроцесу (як було в радянському літературознавстві), ні ототожнення об'єкта літератури з історією ідей (як було в літературних історіях, написаних з позицій ідеологічно-народницьких методологій), ні апофеозне захоплення стильовим прочитанням літератури (як було у Д. Чижевського). Йдеться, отже, про потребу ще новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що цілком зрозуміло з точки зору прогресу, але, як здається, не в усьому виправданої з позицій конкретного, пострадянського літературознавства. В цих умовах потрібне освоєння і засвоєння всіх історико-літературних традицій. Без цього неможливий буде повноцінний рух уперед, прогрес у будь-якому напрямі — чи в підтримуваному Г. Грабовичем напрямі рецептивного ("спілкування з літературним твором") прочитання історії літератури, чи, можливо, лише в тому, який пропонував Ю. Шерех: історія літератури — це історія творів, а не імен.