Характерним видається такий факт: в усіх згадуваних історіях чи хрестоматіях української літератури і XIX, і XX ст. майже всі наймодерніші методології виявилися незатребуваними: немає там спроб доводити, що в літературі зниклими можна вважати і автора, і його твори (як наголошував "структуральний" Р. Варт та послідовники), немає спроб шукати в І. Нечуя-Левицького залежності від "едіпового комплексу", а в Лесі Українки і Ліни Костенко — від комплексів лесбіянства чи фемінізму тощо. Очевидно, ці речі більше підходять для літературознавства в періодиці та суто авторських досліджень. Опублікувала, наприклад, С. Павличко в журналі "Критика" (1998, №9) статтю "100 років без Фройда" з цікавими оглядами студій, що мали зв'язок з українським психоаналітизмом 20-х років та пізнішого часу.
Знайдемо там, зокрема, розгляд статті А. Халецького "Психоанализ личности и творчества Шевченко", 1926; та статті В. Підмогильного "Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізу творчості", 1927. Авторка говорить, що Шевченко викликав і буде викликати інтерес психоаналітиків хоча б тому, що ненасиченість його почуттів до України схожа до тих, "які викликає мати-покритка і та дівчина, що її в своєму житті Шевченко так і не знайшов"; а в Нечуя-Левицького, мовляв, кохання до своєї матері стало наслідком його аналеротизму, любові до квіток та пристрасті до "балачки з бабами". Але чи має все це зв'язок з історичним і естетичним місцем цих письменників у духовній свідомості людини і людства — на ці питання згадана публікація не відповідає. Не випадково тому подібні спостереження власне істориків літератури майже не цікавлять. О. Пахльовська, наприклад, розглядаючи весь корпус української літератури від давнини до кінця XX ст. послідовно вдається до принципів історико-ідеологічної методології; Ю. Луцький, продовжуючи філологічно-стильову методологію Д. Чижевського, застосовує її і до аналізу літературних явищ останнього століття; автори академічної "Історії української літератури XX століття" акцентують, що для них головне — естетична вартість аналізованих творів та ін. На цьому варто наголосити тому, що кожна з цих праць значною мірою призначена для навчання, для філологічної освіти не лише в самій Україні. "Наймодерніші" критики, якщо їх так можна назвати, не приймають ні цих "історій", ні такої філологічної освіти. Наведемо думку критика Бондаря-Терещенка з цього приводу: "Сучасна філологія як наука перетворюється під нинішню пору на літературне краєзнавство, а в літературних дослідженнях панує дух провінційного педвузівського еклектизму, прикрашений, як правило, номенклатурним жовто-блакитним пір'ям, що стирчить часом із найнесподіваніших місць... У цій еклектиці глухнули і глухнуть літературознавчі голоси колишніх і теперішніх "відступників": Костецького і Шевельова, Качуровського і Домонтовича, не кажучи вже про Грабовича і Забужко". Почасти цей автор має рацію: провінційний еклектизм інколи знаходить місце не лише в провінційних, але й столичних університетах. Однак, думати, що панацеєю стане Костець-кий, Шевельов чи Забужко, — дуже вже провінційне це уявлення про суть справи. Праці названих дослідників літератури нині доступні кожному філологу. Але чи творять вони історико-літературні праці для освіти? Щонайбільше вони дають "на гора" довші чи коротші статті, в яких лише ставляться певні (часом провокативні) питання, але не даються на них узагальнено-теоретичні відповіді. Тритомник Ю. Шевельова "Пороги і Запоріжжя", що вийшов 1998 p., міг би стати тут винятком, і значна частина його тез і гіпотез потроху входять у сферу філологічної освіти; але змінити в ній погоду він не зможе через свою печать "хобі" на ньому та й недостатньо кваліфіковане видання його. Треба було б, аби йому передувала хоча б ґрунтовна передмова спеціаліста, який би акцентував на принципових філологічних відкриттях Ю. Шевельова, котрими б радо скористався кожен філолог університету чи навіть школи. Коротке вступне слово упорядника Р. Корогодського до тритомника такої функції виконати не може, оскільки за змістом воно розраховане хіба-що на екскурсовода. Останньому, тим часом, цікаво було б знати, що "історію літератури" Ю. Шерех уявляє як "прекрасну повторність "неповторного" і навпаки; що Франків пролог до поеми "Мойсей" є другим (після Шевченкового) заповітом в українській літературі; що в Ю. Шереха виробився суто свій погляд на українських "неокласиків" ("Ми хочемо довести, що неокласицизму як літературно-мистецької школи в 20-ті роки на Україні не було"); що рідними братами Д. Донцова він вважав (у полемічному запалі) "російський більшовизм і німецький гітлеризм" ("Донцов ховає Донцова"), а згодом переконався, що "мусимо визнати також його (Донцова) заслуги" ("Пороги і Запоріжжя"); що йому до вподоби есеїстична (з фабулою анекдоту) проза, в якій автор "уміє бути логічним, нібито порушуючи логіку" ("Доктор Серафікус" В. Домонтовича); що памфлети М. Хвильового — "твори не тільки політичної думки, а й художні"; що література постмодерного Ю. Андруховича та "бу-ба-бістів" явила і традиційну, і нову самодостатність, але потребує теоретичного лідера, та ін. Усе це — іскри справді великого науково-літературного багаття, яке фрагментарно могло б бути включене і до підручникового матеріалу, але в багатьох випадках — тільки як предмет для дискусії.
"Історія української літературної критики" Р. Гром'яка, "Критики і критерії" М. Ільницького
Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях Г. Грабовича і М. Павлишина
Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (О. Забужко, Н. Зборовська, В. Агеєва)
Дискурсія українського модернізму в роботах Т. Гундорової і С. Павличко
Міфологічна методологія і вияви її в працях про Т. Шевченка.
"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (А. Нямцу, В. Нарівська, В. Пахаренко)
Акцент на розвитку прозового жанру (Г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
Компаративістичні дослідження Д. Наливайка, З. Геник-Березовської та ін.