Логіка - Карамишева Н.В. - 2.4. Логіко-семантичний аналіз мови

Nomina sunt mutabilia, res autem immobiles - Імена змінюються, а самі речі не змінюються.

Логіко-семантичний аналіз мови (логічна семантика) як особливий напрям логічних досліджень сформувався в 20-30-х роках XX ст. у працях Г. Фреге, Б. Рассела, Л. Вітгенштайна, А. Тарського, Р. Карнапа та ін. Об'єктом аналізу цих філософів стала мова. її досліджували в семантичному, синтаксичному та прагматичному аспектах на рівні металогіки. У металогіці чітко розрізняють об'єктну мову (об'єкт-мову) і метамову, що встановлюють ієрархію мов.

Об'єктна мова - знакова система, яка використовується в соціальних комунікаціях для виразу думок, спілкування, передання інформації. Це те саме, що природна (національна, розмовна) мова. Форми її функціонування - розмовна, літературна, наукова, ділова й ін. Вона визначається як множина мовних виразів з певним смислом і предметним значенням, що створюють семантичні системи (S,, S2, "S3,... Sn), у структуру котрих входять імена, терміни, дескрипції, висловлювання та ін. Кожна семантична система стає об'єктом логіко-семантичного аналізу на рівні металогіки і визначають, що об'єктна мова первинна стосовно метамови.

Метамова - особлива знакова система, яка створюється для опису й аналізу об'єктної мови внаслідок уведення нової термінології, встановлення істинності висловлювань, виражених об'єктною мовою. Отже, метамова вторинна стосовно об'єктної мови. До термінів метамови належать "клас"; "висловлювання (судження)"; "властивість"; "відношення"; "індивід"; "індивідний концепт"; "істина", "хибність"; "екстенсіонал"; "інтенсіонал" (зміст цих термінів буде визначено далі).

Якщо змішувати об'єктну мову та метамову, то в певних контекстах це призводить до семантичних парадоксів (про це - далі).

Особливість логіко-семантичного аналізу мови як знакової системи полягає в тому, що досліджують і відокремлюють лише ті властивості мови, котрі дають змогу конструювати (створювати) формалізовані мови й абстрагуються від дослідження інших функціональних характеристик мови - пізнавальної, евристичної, інформаційної.

У семантичному аспекті мову досліджують як систему (мовних) знаків, що виконує функції означення та позначення. У межах мови як знакової системи на підставі її логіко-семантичного аналізу були відокремлені семантичні категорії та сформульовані принципи використання мовних знаків.

Семантичні категорії - поняття, що набули категоріального статусу в системі логічної семантики. Вони поділяються на дескриптивні (описові) й логічні. До дескриптивних належать: висловлювання; ім'я; термін; предикати; предметний функтор; до логічних - клас; пропозиційна зв'язка (логічна постійна); пропозиційна змінна; пропозиційна функція; квантор; істина; хибність.

Зміст семантичних категорій (дескриптивних і логічних) буде визначений у контексті аналізу певного логічного та логіко-семантичного знання.

Визначимо зміст тих категорій, які відокремлюють специфіку логіко-семантичного аналізу мови, на підставі чого створюється певна концепція мови.

Клас (лат. - група) - термін сучасної логіки, що трактується як теоретичне узагальнення індивідних предметів різного походження до рівня абстрактного об'єкта. У математиці тотожним за смислом терміну "клас" є термін "множина":

- сукупність предметів будь-якого походження, кожний з котрих має властивості, притаманні класу загалом;

- сукупність (множинність) предметів з лише їм притаманним суттєвими і специфічними властивостями.

Кожен предмет, що належить до певного класу, є його елементом. Наприклад, клас людей, клас наук, клас науковців, клас мов, клас чисел, клас Галактик. Властивості класів, зв'язки між ними, операції над класами досліджує логіка класів (див. 3.4.1).

У логічній семантиці терміном "клас" позначають сукупність (множинність) мовних виразів з однаковим предметним значенням, які належать до певної семантичної категорії.

Висловлювання - логіко-семантична категорія, яка зображає форму виразу думок та форму виразу знання. Воно має певний зміст і за змістом може бути істинним або хибним. У висловлюванні дещо стверджується чи заперечується про клас предметів або елемент класу, виражається відношення між об'єктами думок, фіксується наявність чи відсутність властивостей у класу предметів чи елементів певного класу.

Мовну форму виразу висловлювань становить розповідне речення, але не кожне речення виражає висловлювання. До таких речень належать: оголошення; обіцянки; вибачення; клятви; поради; присяги та ін.

Головна логічна характеристика висловлювання - істинність або її хибність (про це див. 2.5).

Логіки та філософи також оперують словом "судження", яке, залежно від контексту міркування, визначається так:

- у семантичному контексті смисл певного речення;

- у логічному контексті - те ж саме, що й висловлювання (історично в традиційній логіці оперували словом "судження", а в сучасній символічній логіці - "висловлювання" - логіка висловлювань);

- у позалогічному контексті - власна думка, власний погляд, що виражає особа х певною мовою ("у мене є своє судження з цього питання"; "ваші судження мене не переконали").

Надалі будемо оперувати терміном "висловлювання".

Властивість (якість, ознака, характерна особливість, атрибут) - все притаманне предметам, явищам, процесам об'єктивного світу, подіям, що відбуваються у світі як їхня сутнісна та специфічна особливість; те саме, що ознака.

Наприклад, класу людей притаманні властивості "в дещо вірити" (лат. Quod semper quod ubique quod ab omnibus creditur - У що вірять усі, завжди, повсюдно); "помилятися" (Errare humanum est - Людині властиво помилятися).

Відношення (лат. rebatio - відношення) - співвіднесення; взаємозалежність двох і більше предметів у їх взаємозв'язку. Це абстрактний взаємозв'язок між об'єктами мислення, які вивчаються на підставі аналізу мовних виразів, а саме: між іменем (терміном) і денотатом, яке називають відношенням найменування; між предметом (об'єктом міркувань) і його властивостями, що іменується відношенням предикації; між термінами у структурі висловлювань; між формами мислення - поняттями, висловлюваннями, умовиводами; між класами.

Властивості й відношення у логічному контексті позначають терміном "предикат" (лат. praedicatum, досл. - сказане) - слова або словосполучення, що входять у структуру висловлювання і позначають властивості або відношення. Наприклад, у висловлюванні "Деякі кішки чорні" слово "чорний" позначає властивість, а у висловлюванні "Ольга - сестра Ірини" слово "сестра" позначає відношення.

Ім'я (лат. - ім'я) - семантична категорія, яка відокремлює мовні вирази, що позначають предмет або клас предметів. Відповідно, розрізняють імена предметів й імена класів. Ім'я предмета - слово або словосполучення, яке позначає одиничний предмет, що належить до класу фізичних (матеріальних) або логічних (уявних) предметів. Наприклад, "Відень", "Місяць", "Зевс".

Імена класів - слово або словосполучення, яке позначає клас емпіричних або абстрактних об'єктів (клас фізичних чи уявних предметів). Наприклад: "людина", "домашня тварина", "літературний герой" та ін.

Відношення між іменем і предметом позначення називається відношенням найменування.

Імена поділяються на власні (одиничні) та загальні, прості та складні (описові) й мають різні смисли.

Власне (одиничне) ім'я - ім'я, що позначає одиничний предмет із певного класу предметів, наприклад, "Київ", "Говерла", "Земля", "Дніпро". Предмет, який позначається певним власним іменем, є його денотатом (лат. denotatus - позначений). Денотат - об'єкт позначення певним іменем або предметне значення імені. До речі, сучасні логіки оперують також тотожним терміном "референція" (лат. refero - доповідаю). Ми ж надалі будемо оперувати терміном "денотат". Отже, денотатом для імені "Київ" буде місто Київ, для імені "Арістотель" - давньогрецький філософ, для імені "Земля" - - одна із планет Сонячної системи, на якій існує органічне життя.

Відношення між денотатом і власним іменем називається відношенням найменування.

Загальне ім'я - ім'я, яке позначає певну сукупність (клас, множину, групу) предметів, наприклад, "держава", "квітка", "океан", "книга".

Просте ім'я - ім'я, виражене одним словом - "вулиця", "дерево", "трикутник".

Складне ім'я - це ім'я, що складається з двох та більше слів, містить певну змістовну інформацію про позначуваний предмет. Наприклад, "правова система України", "іноземна мова", "перший американський астронавт". Складне ім'я називають ще описовим, або дескрипцією.

Термін (лат. terminus - межа, кінець) - у широкому значенні - те саме, що загальне ім'я. Це семантична категорія, що позначає клас мовних виразів, котрі відокремлюють поняття як форму мислення (концепт імені).

Власне ім'я в логічному контексті визначається як термін, що входить у структуру висловлювання (див. 3.4.1), як мовний знак, що позначає окремого індивіда з певної множини індивідів.

До речі, в різних сферах міркувань використовують слово "ім'я" або "термін". Так, у сучасній науці оперують словом "термін" (логічний термін, математичний термін, хімічний термін, юридичний термін і под.). У позанауковій сфері міркувань частіше використовують слово "ім'я".

Предметний функтор - семантична категорія, яка означає клас мовних виразів, що розкривають функціональне відношення між іменами, термінами у висловлюваннях. До предметних функторів належать слова та словосполучення - "сума", "вага", "відстань між...", "пара", "столиця" та ін. Наприклад, у висловлюванні "Відстань між містом А і містом У - 200 км" предметним функтором буде слово "відстань".

Іменна та пропозиційна функція - логічні терміни, що відокремлюють висловлювання, які містять функціональні знаки х, у,(логічні змінні), зі заміною яких висловлювання набуває функції істинного значення.

Іменна функція - вираз на зразок "письменник х", "столиця у", "вчений х", в яких змінні х, у можна замінити певним іменем, що позначає певний предмет міркувань, наприклад, "письменник Бальзак", "столиця Київ", "учений Га-лілей".

Пропозиційна функція - на зразок "х - місто, з відомим музеєм "Лувр", 11 х - українське місто, де є метро", "у - домашня тварина", в яких змінні х, у можна замінити певним іменем, унаслідок чого воно набуває функції істинного значення: "Париж - місто з відомим музеєм "Лувр"; "Харків - українське місто, де є метро"; "корова - домашня тварина".

Філософи та логіки (Г. Фреге, Б. Рассел, Р. Карнап) виокремили одиниці логіко-семантичної структури мови - ім'я (термін) і визначили різницю між смислом та значенням імені у відношенні "предмет - ім'я".

Термін "смисл" у логіко-семантичних концепціях мови трактується в такий спосіб.

Смисл (лат. - сенс) - зміст знакового виразу, означення знаку на відміну від позначення, зміст окремого мовного виразу (імені, терміна, висловлювання) або множини мовних виразів (текст); думка, яку містить окреме висловлювання або текст. У логічній семантиці - абстрактний зміст певного символу (імені, терміна, висловлювання), означування символу, яке варто чітко розмежовувати від значення (позначуваного); концепт імені (А. Черч); інтенсіонал мовного виразу (Р. Карнап).

Поза логіко-семантичною сферою міркувань - синонім слова "сенс" (сенс життя, сенс праці, сенс навчання і под.). У процесі людської життєдіяльності в її різних формах і виявах смисл - особливий феномен, сполучений із діяльністю розуму в поєднанні з мовою. Людина оволодіває мовою і на підставі активності власного розуму намагається пізнати смисл: вчинків і поведінки індивідів, соціальних груп; артефактів культури; людської історії; текстів та ін. Пізнаючи смисл, людина осягає його або не осягає. Осягання смислу породжує феномен розуміння (про це див. 7.4).

Окрім цього, людина не лише осягає смисл того, що вона пізнає, а й надає власного смислу явищам культури та цивілізації (артефактам культури, художнім, філософським, релігійним текстам і под.), фактам життя, історичним подіям. Надання свого смислу залежить від ціннісних установок і світогляду людини як суб'єкта суспільної діяльності. З наданням власного смислу тому, що пізнається, виникає феномен суб'єктивної інтерпретації об'єктів пізнання та розщеплення смислів на п-смислів, залежно від концептуальних підходів до історичного руху пізнання і контекстів, у котрих дещо осмислюється, визначається.

Філософське та логіко-семантичне пізнання смислу, яке здійснюють філософи, починаючи з античності, зумовило виникнення особливих теорій смислу в контексті досліджень мислення й мови (семіотика, герменевтика, логічна семантика) і формування системи понять, що виокремлюють специфіку смислу: ім'я; термін; концепт; значення; денотат; контекст; референція; розуміння; інтерпретація; інтенсіонал; екстенсіонал та ін.

І. Смисл і значення імені.

Смисл імені - це зміст імені, який виявляє функцію означення.

Ім'я має:

- власний і наданий смисл імені. Якщо ім'я точно вказує на предмет позначення, тобто предмет позначається лише цим іменем, то воно має власний смисл (наприклад, "глава діючого уряду України", "викладач логіки"), а якщо ім'я не вказує точно на позначуваний предмет, набуваючи різних смислів у різних контекстах, то воно має наданий смисл (наприклад, ім'я (термін) "логіка" (див. 1.2), або ім'я "мова" (див. 2.2);

- первинний і вторинний смисл імені. Первинним є смисл, визначений при походженні імені в певний історичний час (етимологія імені), а вторинним - історично набутий, коли сталося розщеплення на л-смислів, залежно від контекстів його використання та історичного руху пізнання. Скажімо, ім'я "логос" історично набуло чимало смислів з моменту виникнення: в давньогрецькій філософії означає всезагальний закон як розумна підстава світу (всім керує логос - Геракліт), закон буття (Платон); логічний закон, принцип мислення (Арістотель); слово, розум (софісти); світовий розум, завдяки якому здійснюється єдність світу, зв'язок та узгодженість його частинок (стоїки); в сучасному трактуванні: - слово, думка, розум ("Логіка - наука про розум (логос)"; вчення, наука про певний об'єкт дослідження.

Залежно від того, скільки смислів набувають імена в контексті їх використання, один або д, їх поділяють на однозначні (автозаправка, автомобіль, планета Сонячної системи) та багатозначні (демонстрація, аудиторія, право);

- явний і неявний смисл імені. Явним є смисл, який визначений у межах певної мови і не потребує додаткового логіко-семантичного визначення (собака, кішка, місто, будинок, чоловік, жінка, дитина), а неявним - смисл, що вимагає додаткового логіко-семантичного визначення в певному контексті (життя, сила, енергія, закон).

Предметне значення - в повсякденних міркуваннях - те саме, що й смисл. У логічній семантиці - предмет, який позначають певним іменем (значення вказує на об'єктивне існування певного предмета, що позначається певним іменем); те саме, що денотат імені.

Смисл і предметне значення - дві взаємопов'язані семантичні категорії, які розрізняють функції означення та позначення імен, у різних контекстах міркувань. На рівні повсякденних міркувань категорії "смисл" і "предметне значення" не розрізняють ("в якому смислі" і "в якому значенні" - - тотожні). Чітке розмежування цих категорій вперше здійснив Г. Фреге (оперував словом "значення"). Для кожного імені він визначив різницю між його смислом, тобто означенням, і значенням, тобто предметом позначення.

Смисл - це спосіб, яким вказують на позначуваний предмет або денотат. Так, смисл імені "книга" - виданий друкарським або офсетним способом твір, що має свого автора, назву, кількість обліково-видавничих аркушів (обсяг), кількість примірників (наклад), а його предметне значення (денотат) - конкретна книга, яка має властивості, визначені у смислі цього імені (наприклад, книга Т. Шевченка "Кобзар").

Розрізнення смислу та предметного значення дає змогу виявити специфічні функції означення й позначення і не плутати їх. Г. Фреге показав це на такому прикладі. Імена "ранкова зірка" і "вечірня зірка" мають різний смисл, але одне і те саме предметне значення, тобто позначають одну планету Сонячної системи - Венеру. Інші приклади - імена "перший президент України" і "автор історії України-Русі" мають різний смисл, однак позначають одну історичну особистість - М. Грушевського; імена "засновник науки логіки" та "засновник науки психології" мають різний смисл, але позначають одну історичну особистість - Арістотеля; імена "найменша планета Сонячної системи" і "найвіддаленіша від Сонця планета Сонячної системи" мають різний смисл, проте один денотат, тобто позначають одну планету Сонячної системи - Плутон.

Певні імена виконують функцію означення (містять певний смисл), але не виконують функцію позначення, отже, не позначають реально існуючого предмета. Такі імена називають порожніми (скажімо, "десята планета Сонячної системи", "людина, яка взагалі нічого не знає", "кентавр").

У процесі пізнання певних об'єктів, існування котрих ще точно не визначено, створюються імена, про які не можна з упевненістю сказати, порожні вони чи ні - "йеті (снігова людина)", "літаюча тарілка", "інопланетянин".

Відношення між смислом і значенням імені зображується схемою, яка отримала назву "логіко-семантичний трикутник" (Огдена - Річардса, за іменами авторів, що ввели його в семіотику і лінгвістику):

Інша схема, що зображає відношення між смислом і значенням імені:

де Л - символ, що позначає відношення, D - значення імені (терміна), або денотат, І - ім'я.

Одна з головних функцій імені - давати точне позначення певним іменем певного предмета (лат. res suis vocabulis nominare - називати речі своїми іменами). У логічній семантиці сформульовані такі принципи позначення, котрі випливають із відношення найменування.

Відношення найменування - відношення між власним іменем (виразом у мові) та предметом (емпіричним або абстрактним об'єктом), який позначається цим іменем. Воно ґрунтується на принципах однозначності, предметності, взаємозамінюваності.

Принцип однозначності стверджує: кожен вираз, що використовують як ім'я у певному контексті, є іменем тільки одного предмета, або, ім'я позначає лише один предмет чи один клас предметів; використання мовних виразів (імен) у процесі міркувань в одному і тому ж смислі. Порушення цього принципу призводить до багатозначності в міркуваннях, а з погляду закону тотожності (див. 3.3) - підміни одного смислу імені іншим смислом.

Принцип предметності встановлює: у висловлюванні, в якому йдеться про певний предмет, не повинен втрачатися сам предмет міркувань; у висловлюванні повинен бути денотат імені, яке входить в його структуру.

Принцип взаємозамінюваності стверджує:

1. Якщо два вирази іменують (позначають) один і той самий предмет, то істинне висловлювання залишається істинним, коли в одному з цих виразів замінити одне ім'я іншим: а) "Венера - ранкова зірка", "Венера - вечірня зірка"; б) "Людина", "Розумна істота".

2. Якщо висловлювання А тотожне висловлюванню В за змістом і якщо висловлювання А істинне і висловлювання В істинне, то вони взаємозамінні. Наприклад: "Він сказав неправду" (А) і "Він збрехав" (В).

Коли порушують принципи однозначності, предметності та взаємозамінності, тоді можуть виникнути суперечності (парадокси), що виявляються в певному контексті міркувань (скажімо, коли замінюють одне ім'я іншим іменем при позначенні одного і того самого предмета). їх називають "антиноміями відношення найменування" (про антиномії як різновид парадоксів - див. 3.7). Наприклад, Г. Фреге визначив таку антиномію: імена "ранкова зірка" і "вечірня зірка" - різні за смислом, але мають одне і те саме предметне значення (денотат), тобто позначають Венеру (планету Сонячної системи). Якщо в певному контексті додати модальний вираз (модальність) "необхідно, що", то отримуємо вирази: "необхідно, що ранкова зірка є ранковою зіркою" (істинне); "необхідно, що вечірня зірка є вечірньою зіркою" (істинне), але за принципом взаємозамінюваності отримаємо новий вираз (наслідок): "необхідно, що ранкова зірка є вечірньою зіркою", а це є хибним.

Американський логік У. Куайн (1908-2000 рр.) навів такий приклад антиномії відношення найменування: "9 необхідно більше, ніж 7". Якщо у цьому істинному висловлюванні замінити число 9 на складне ім'я "число планет Сонячної системи - 9", то отримаємо висловлювання: "Число планет Сонячної системи необхідно більше, ніж 7", яке є хибним.

II. Дескрипція

(Лат. (descriptio - опис) - теоретичний опис предмета як носія специфічних властивостей з метою виділення його з певної сукупності однорідних предметів. У певних контекстах дескрипція може бути замінена власним іменем, наприклад, дескрипція "столиця Іспанії" може бути замінена власним іменем - "Мадрид".

Дескрипцію поділяють на природномовну та логічну.

Природномовна дескрипція - мовний вираз, який дає теоретичний опис певного предмета, що пізнається, досліджується ("найбільша планета Сонячної системи", "автор теорії дескрипції", "столиця Англії"). Природномовну дескрипцію поділяють на визначену та невизначену. Визначена дескрипція дає опис, що точно вказує на предмет (конкретний емпіричний об'єкт). Наприклад: "найбільше місто України"; "автор роману "Три мушкетери". Невизначена дескрипція дає опис будь-якого предмета з певної сукупності ("країна Європи", "домашня тварина").

Один предмет може мати різні властивості, які визначають у різних дескрипціях. Приміром, "засновник науки логіки", "засновник науки психології", "вчитель А. Македонського", "автор "Метафізики" - визначені дескрипції, що вказують на конкретну історичну особистість - давньогрецького філософа Арістотеля.

Логічна дескрипція - символ, який позначає емпіричний або абстрактний об'єкт через його теоретичний опис. Для позначення логічної дескрипції використовується йота-оператор (символ дескрипції) - і (мала грецька буква), символ, що позначає предикат - Р, та символ індивідної змінної - х, який позначає об'єкт, котрому притаманна властивість Р; відповідно, логічна дескрипція набуває такого формального виразу: "і х Р(х)" (чит.: "той предмет х, якому притаманна властивість Р"), або "той х, який...").

Замість х можна підставити аргумент, тобто назвати конкретне ім'я, з притаманною властивість Р. Наприклад: "Англійський логік Б. Рассел, який є автором теорії дескрипції".

До речі, Б. Рассел створив теорію дескрипції з метою розв'язання проблеми власних (одиничних) імен і висловлювань з порожніми іменами ("Пегас", "сучасний король Франції"). Учений розрізняв власні імена (знаки, які використовують для позначення індивідів (індивідних предметів) і дескрипції (складні знаки для позначення властивостей предметів або зв'язки між предметами). Дескрипція, на відміну від власного імені, має певний смисл, але нічого не позначає. Якщо в певному контексті замінити дескрипцію на власне ім'я, то виникає семантичний парадокс. Наприклад, за Расселом, власне ім'я "Вальтер Скотт" і дескрипція "автор "Веверлея" вказують на індивіда, якому притаманна властивість бути "автором "Веверлея", що означає: "Вальтер Скотт є "автором "Веверлея". Однак, якщо замінити дескрипцію "автор "Веверлея" власним іменем "Вальтер Скотт" у певному висловлюванні, то отримуємо такий вираз: "Король Генріх IV хоче знати, чи є Вальтер Скотт Вальтером Скоттом", що є семантичним парадоксом.

Для виокремлення індивіда із певного класу застосовують вирази "індивідна дескрипція" і "сингулярний термін".

Індивідна дескрипція - вираз про індивіда х, якому належить властивість Р. Денотатом індивідного виразу є той індивід, якому належить властивість Р. Наприклад, "автор "Веверлея" - індивідна дескрипція, денотатом для якого є англійський письменник, автор історичних романів, Вальтер Скотт.

Формальний вираз індивідної дескрипції - формула на зразок (іх) (... х...), що інтерпретується: "той індивід, для якого... х...". Якщо є один і лише один такий індивід, для якого... х..., то дескрипція задовольняє умови одиничності (Р. Карнап).

Сингулярний термін (лат. - окремий, одиничний) - термін, що вказує на одиничний предмет із певної сукупності однорідних предметів (класу предметів). Позначається символами а, в, с,... і має формальний вираз Ра, де Р - символ, який позначає властивість, а - сингулярний термін.

Відокремлення одиничного предмета здійснюється через назву власного імені або через теоретичний опис властивостей, притаманних лише цьому предмету. Наприклад, "Київ" (власна назва) або "столиця України" (теоретичний опис).

III. Екстенсіонал та інтенсіонал

Терміни, які ввів у логічну семантику Р. Карнап з метою уточнення певних логіко-семантичних категорій.

Екстенсіонал (лат. - обсяг, поширення) - значення мовного виразу (імені, терміна, висловлювання), а інтенсіонал (лат. - напруга) - - смисл мовного виразу. Введення цих термінів у логічну семантику, за Карнапом, дає змогу точніше пояснити смисл і значення імен (термінів) та надавати логічне або фактичне значення істинності мовним виразам у певному контексті, зокрема уточнювати, що інтенсіоналом імені є його смисл, а екстенсіоналом імені - його значення; інтенсіоналом предиката є властивість або відношення, а екстенсіоналом предиката - відповідний клас або декілька класів, між котрими визначають відношення; інтенсіоналом висловлювання є його зміст, тобто судження, а екстенсіоналом висловлювання - його логічна валентність (істинність чи хибність).

Контекст (лат. - з'єднання, тісний зв'язок) - міркування (сукупність висловлювань), виражені в усній або письмовій формі, в межах якої уточнюють смисл і предметне значення імен, термінів. За змістом контекст може бути буденним, науковим, філософським, історичним; часовим; психологічним тощо.

Екстенсіональний та інтенсіональний контексти уточнюють і конкретизують принципи відношення між іменем та його смислом і предметним значенням або денотатом. Це контексти, в яких визначається адекватність оперування смислом (інтенсіоналом) і значенням (екстенсіоналом) імен, у висловлюваннях, що означає дотримання принципів однозначності, предметності, взаємозамінюваності.

На підставі введення термінів "екстенсіонал" й "інтенсіонал різні логічні системи знання (логічні теорії) стали позначати термінами "екстенсіональна логіка" або "інтенсіональна логіка" залежно від того, на чому вони наголошують - на смислах (змісті мовних виразів) або на значеннях (денотатах, референції).

IV. Смисл і значення висловлювання.

На підставі логіко-семантичного аналізу висловлювань визначаються, чи має певне висловлювання смисл, чи не має.

Смисл висловлювань - об'єктивний зміст висловлювання, що не залежить від виразу його в певній мовній формі. Наприклад, смисл висловлювання є інваріантним при перекладі з однієї мови іншою.

Відповідно до наданого смислу іменам, які входять у структуру висловлювання, змінюється смисл висловлювання в певному контексті, воно набуває непрямого (переносного) смислу. Наприклад: "Він зробив собі ім'я, спекулюючи на фондовій біржі акціями" ("Ім'я" в цьому висловлюванні використано в переносному значенні, тобто "стати відомим", "стати знаменитим").

Висловлювання, що має чітко встановлений смисл, має значення істинності або хибності, отже, істинність або хибність висловлювання - це його предметне значення (про істинність чи хибність висловлювань див. 2.5).

Так, висловлювання "Усі планети Сонячної системи обертаються навколо Сонця" має свій смисл і предметне значення істинності, тобто є істинним висловлюванням; висловлювання "Сонце обертається навколо Землі" також має свій смисл і хибне за предметним значенням; висловлювання "Логіка плюс гітара" абсурдне і не має предметного значення істинності чи хибності.

На підставі логіко-семантичного аналізу конкретної мови (наукової, філософської, математичної, логічної, юридичної та ін.) визначають її точність або неточність. Точною називається мова, коли кожному терміну в цій мові відповідає строге визначене поняття і не існує полісемії (багатозначності) мови. Точною називають мову математики, математичної логіки. Неточною, відповідно, є мова, яка такої ознаки не має. До неточної належить буденна (повсякденна) мова міркувань.

У логіко-філософських творах Л. Вітгенштайна, а потім інших логіків і філософів (60-70-ті роки XX ст.) сформувалася прагматична концепція мови, сутність якої полягає в інтерпретації смислу та предметного значення мовних виразів у контексті їх практичного використання в різних мовленнєвих актах суб'єктів міркувань. Прагматична концепція мови, що визначає смисл і значення мовних виразів залежно від контекстів їх вживання суб'єктами розумово-мовленнєвої діяльності, отримала назву логічної прагматики.

Один із напрямів досліджень логічної прагматики - теорія мовленнєвих актів, або іллокутивна логіка, що сформувалася в логіко-лінгвістичних працях Дж. Остіна, Дж. Серля, П. Стросона. У теорії мовленнєвих актів (іллокутивній логіці) природну мову аналізують не в її абстрактному значенні, тобто як знакову систему, на підставі якої можна створити логічну (штучну) мову з метою побудови формальних систем, а в контексті використання природної мови певним суб'єктом х (промовцем) з певною прагматичною метою. Предметом аналізу постає мовленнєва діяльність промовців, котрі використовують мову. В мовленнєвій діяльності виокремлюється "мовленнєвий акт" як одиниця практичної реалізації мови.

Для логічного аналізу мовленнєвих актів (речень, висловлювань, міркувань) на рівні логічної прагматики створюють метамову, куди входять терміни: "локуція" (лат. lokutio - мовлення), "іллокуція" (лат. in lokutic - у мовленні), перлокуція (лат. perlokutio - внаслідок мовлення), "промовець", "інтенціональність", "мовленнєва ситуація", "інтеррація" та ін.

Прагматичний аспект аналізу мови визначає необхідність побудови нової логічної моделі, яка б точно відтворювала мовленнєву діяльність промовців.