Логіка - Конверський А.Є. - 2. Види імен

1. Ім'я, смисл, значення

Семантичний аналіз природної мови дав змогу здійснити типологію мовних виразів відповідно до того, носіями яких видів мисленнєвих структур їх властивостей і відношень вони є. Але вирази природної мови можна розглядати як знаки, що є носіями імен. З огляду на це, всі осмислені (значущі) мовні вирази у сучасній логіці розглядаються як імена. У процесі пізнавальної і практичної діяльності предметом людської думки стають реально існуючі або умовні речі. Без позначення цих предметів людина не може обійтися.

Іншими словами, між предметами (реальними чи уявними) та способом їх вживання у процесі обміну думками має місце відношення іменування. Відношення іменування передбачає два об'єкти: позначуване та позначаюче.

Позначаюче є продуктом розумової діяльності людини і має суб'єктивний характер.

Позначуване ж може бути залежним від суб'єкта пізнання (коли йдеться про уявні предмети) і незалежним (коли йдеться про об'єктивно існуючі предмети). Позначаючим можуть бути слова, речення, комбінації речень.

Отже, мовні вирази, які мають властивість бути позначаючим, називають і м е н а м и. До імен належать окремі слова ("Шевченко", "Дніпро", "річка") і словосполучення ("автор поеми "Сон"", "річка, на берегах якої розташована столиця України"). Кожне з імен позначає або індивідуальний предмет, або сукупність предметів.

Те, на що вказує ім 'я, називають д е н о т а т о м (десігнатом, номінатом) або значенням імені.

Один і той же денотат може мати різні імена. Так, імена "Т.Шевченко" і "автор поеми "Сон" " вказують на одну і ту саму особу. Ця обставина зумовлює необхідність пояснити, що дає змогу пов'язувати (співвідносити) в кожному конкретному випадку певне ім'я з відповідним предметом (денотатом). Виявляється, що в процесі іменування бере участь деякий посередник, без якого неможливо ні користуватися іменами, ні знаходити і відрізняти одні предмети від інших. Посередником є інформація, знання про позначуваний предмет. Цю інформацію називають см и с л о м (концептом) імені.

Смисл (концепт) і значення (денотат) складають зміст імені. Носіями імені можуть бути не тільки слова і словосполучення , а й деякі речення.

Смислом (концептом) речення-імені є інформація, яку містить у собі речення (щось про щось стверджується або заперечується), а значенням - абстрактний предмет, логічна валентність ("істинно" або "хибно").

Значення мають лише дійсні імена ("Франція", "винахідник радіо", "Київ"). Уявні ж імена лише символічно щось позначають, оскільки в дійсності позначуваних ними предметів не існує (такими є імена "Пегас", "абсолютно тверде тіло", "у-1" тощо).

Смисл же мають усі імена. Виявлення смислу імені дуже важливе, бо саме смисл - та ланка, яка пов'язує ім'я з предметом. Логіку ж у теорії імен цікавить саме пояснення того, яким чином здійснюється зв'язок імен з предметами позамовної дійсності.

Розглянемо необхідність аналізу теорії імен для логіки.

Логіка робить об'єктом аналізу ім'я з метою розв'язання, насамперед, таких питань:

1) як співвідносяться ім'я і поняття, а саме: смисл імені і зміст поняття;

2) як залежить логічне значення висловлювання від значень імен, що до нього входять;

3) які саме логічні засоби можуть забезпечити інваріантність висловлювань при їх взаємодії у процесі умовиводу.

2. Види імен

Залежно від того, чи вказує ім'я на окремий предмет чи вирізняє якийсь предмет із множини предметів, усі імена поділяють на:

- власні і

- загальні.

Власні імена позначають (індивідуальні) предмети.

Наприклад, "Платон", "Автор "Енеїди"", "Варшава".

Загальні імена виділяють один предмет із множини предметів.

Наприклад, "держава", "місто", "книга", "природний супутник".

Порівнюючи власні імена з загальними іменами, які позначають множини, звернемо увагу на те, що загальні імена вказують на невизначеного представника із множини предметів - якусь державу, якесь місто і т.д. По суті, загальні імена на відміну від власних, не мають смислу і значення.

Наприклад, якщо слово "місто" є іменем для "Києва", "Варшави", то виявляється, що воно є іменем над іменами, оскільки кожний об'єкт, який воно називає, має власне ім'я.

Змістом загального імені є те загальне, яке притаманне кожному окремому предмету з даної множини.

Досить переконливо пояснив ситуацію з правильним розумінням загального імені Б.Рассел. Він вказував, що слово "людина" позначає не багатьох людей, а не визначену людину.

Тому має сенс говорити, що загальне ім'я не позначає, а представляє певний (довільний) предмет із множини, так, як змінна (х) у математиці представляє якесь довільне число. У цьому розумінні можна трактувати загальні імена як своєрідні предметні змінні, це, по-перше, а по-друге, наслідком цього факту є те, що загальні імена не являються іменами у власному розумінні цього слова, бо не є іменами і предметні змінні.

Усе це дає змогу зробити висновок, що клас імен не охоплює всю множину мовних виразів, а збігається лише з категорією постійних термів. Це свідчить про різноманітність відношень між словесними знаками та об'єктами. Відношення іменування (позначення) є лише одним із цих відношень.

Тому, коли йдеться про смисл, значення, принципи іменування, то мається на увазі характер зв'язку власних імен (постійних термів) з предметами, які вони представляють. Процедури встановлення смислу імені за характером бувають різні. В одних випадках ім'я безпосередньо вказує на свій смисл, в інших - для виявлення смислу потрібні додаткові дії (спеціальні пояснення, посилання на контекст тощо).

Власні імена у природній мові виражаються не тільки словом або словосполученням ("Шекспір", "Батьківщина В.Шекспіра"), а й цілими реченнями за допомогою оператора означеної дескрипції, який називають йота - оператором і у природній мові записують у вигляді виразу "той, хто ...". Наприклад, "той, хто написав поему "Енеїда" ", "Той, хто першим відкрив Америку". Форма виразу "той, хто ..." не явно передає власне ім'я в природній мові.

Візьмемо для прикладу ім'я, яке звучить так: "Той, хто є автором "Кобзаря" ". Денотат цього імені - реальна людина на прізвище Шевченко, народився він 1814 р. в селі Моринцях на Черкащині; був кріпаком у Енгельгарда; один з видів Шевченкової творчої діяльності була поезія, що й спричинило появу на світ "Кобзаря".

Аналізуючи це ім'я, легко можна переконатися, що тут внутрішньо закладено той нюанс (аспект, наголос, відтінок), за допомогою якого можна відрізнити одне ім'я від іншого при однакових денотатах. Саме цей нюанс, виділений з усього масиву інформації про предмет (яким ми володіємо на даний час), і становить смисл імені.

Або візьмемо речення: "Той, хто є автором картини "Катерина" ", яке є також ім'ям з цим же денотатом, але в цьому випадку смислом буде вже інший відтінок інформації, а саме: Т.Шевченко мав талант художника, був другом Сошенка, який звернув увагу на здібності молодого Тараса, закінчив Петербурзьку академію художеств.

Очевидно, що є імена смисл яких встановити досить просто. Але ситуація ускладнюється, коли ім'я розглядається поза контекстом, скажімо слово "Київ". Денотатом може бути і місто, і військовий корабель, і готель. Щоб однозначно встановити смисл імені, потрібний додатковий аналіз і пояснення.

Якщо смисл імені визначається конкретною ситуацією або контекстом воно називається п р о с т и м або не описовим.

Наприклад, "Юпітер", "Дніпро", "Україна".

Якщо смисл імені визначається його побудовою воно називається с к л а д н и м або описовим.

Наприклад, "Учень Платона", "вчитель Олександра Македонського", "столиця Франції" тощо.

Виділення різних відтінків у масиві інформації про денотат створює ситуацію, коли один і той самий денотат має різні імена (саме це і є характерним для описових імен, де кожне нове ім'я - це новий смисловий відтінок).

Але досить часто одне й те саме ім'я вказує на різні денотати. Це вже не розщеплення масиву інформації про денотат на відтінки (як у випадку із складними іменами), а знаходження нових масивів інформації, що дає можливість чітко відмежовувати одні денотати від інших. Саме це є властивістю для не описових

Таким чином, процедура виявлення смислу і денотату імені передбачає наявність контексту мовного виразу.

Під к о н т е к с т о м для довільного виразу (А) мається на увазі мовний вираз, в який входить (А) без порушень синтаксичних правил мови, яка використовується.

Зрозуміло, що контекстами для А будуть частини речення, цілі речення, або фрагменти тексту. Наприклад, візьмемо власні імена "Учитель Арістотеля і засновник "Академии "", "Вчитель і друг Арістотеля", "Вчитель Арістотеля та автор теорії ідей". У всіх прикладах є власне ім'я "Арістотель". Вирази, в які входить ім'я "Арістотель" без порушень синтаксичних правил даної мови називається контекстом для цього імені.