Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Гідність як основа духовної свободи особистості

У дискусіях про свободу особистості, як правило, апелювали до розрізнення між діями, що виконуються за вимогою, і діями, вчиненими за прагненням. Доцільніше орієнтуватися на ідею, згідно з якою свобода - це незалежність суб'єкта, визначення ним власних цілей без перешкод з боку зовнішнього авторитету. її можна розуміти і як покору, і як патерналізм.

Кожна людина є найкращим архітектором свого щастя. У науково-психологічній інтерпретації це судження стосувалося розуміння свободи як самодетермінації. Однак дотепер залишається необхідність відповісти на питання: в якому напрямі особистість має себе самодетермінувати, тобто з чим вона повинна пов'язувати свою свободу. Очевидно, з духовним самовизначенням. Це й буде вектором її особистісного розвитку.

Оскільки неможливо уявити духовного розвитку поза межами духовної діяльності, виникає необхідність у з'ясуванні відносин між свободою як самодетермінацією та цією діяльністю. Однак духовність неможливо визначити лише через її наслідки як знаки зміни певної практично-духовної ситуації.

Духовна дія визначається як така не за її наслідками, а швидше за головним мотивом-цінністю, завдяки якому її було вчинено. Тому духовно розвинена особистість понад усе прагне узгодити свою духовну дію з базовим мотивом-цінністю (справедливістю, благородством, відданістю тощо). Це - її остаточна мета, і вона прийме будь-які наслідки, що випливають з цієї цінності, прагнутиме їх.

Практичне, тобто вчинкове, дотримання певної духовної цінності рівнозначне свободі, оскільки діяти духовно - означає діяти згідно з особистісною сутністю. Вона не привнесена ззовні, а є плодом діяльності, спрямованої на морально-духовну самозміну. Тому лише культурна (штучна) природа людини в дії є реальним виявом її свободи. Якщо якась мета є наявним бажанням чи навіть фізіологічною потребою - вона не завжди виходить від Я людини, тому в таких ситуаціях немає місця свободі.

Неможливо вважати людську дію вільною, якщо її мотиваційна основа дана безпосередньо; вона має бути результатом свідомої діяльності. Тому необхідно віднаходити свободу в житті, нормативна форма якого певним чином утворюється чистою діяльністю Я, що породжує ту чи іншу духовну цінність як спонуку до діяння.

У цій діяльності вагоме місце належить раціональній волі як вільному особистісному акту людини, яка за його допомогою сама себе визначає. Це визначення є саморегуляцією на основі цінностей, які людина для себе сформулювала. Унаслідок цього вона відчуває накази своєї духовності як щось вище, ніж вимоги її вітальних спонук. Попри те, духовна свобода має непересічний сенс для людини, коли воля, що в ній об'єктивується, обмежується її відповідальністю. Таке обмеження окреслюється траєкторією суспільно значущих цінностей, що становлять моральну культуру суспільства, спрямовують її до культури гідності. Якраз у ній може сповна реалізуватися справжня свобода особистості.

У зв'язку з цим важливо розкрити зміст психологічних чинників, які взяті у своїй єдності та суперечливості і виступають рушійними силами розвитку особистості. Вже стало аксіомою, що особистість розвивається у зв'язку з внутрішніми суперечностями, що виникають у її житті. Вони обумовлюються, як наголошував Г. Костюк, їй ставленням до навколишнього середовища, успіхами й невдачами, порушенням рівноваги між індивідом і суспільством. Однак зовнішні протиріччя, які набувають навіть конфліктного характеру (наприклад, конфлікти між дитиною і батьками), ще не стають рушієм розвитку. Тільки інтеріо-ризуючись, викликаючи в індивіді протилежні тенденції, які вступають між собою у боротьбу, вони стають джерелом його активності, спрямованої на вирішення внутрішнього протиріччя шляхом вироблення нових способів поведінки.

Психологічними чинниками, що дають імпульс до розвитку, звично вважають ідеали, до яких прагне особистість, потреби, інтереси й мотиви, перспективні цілі. Суперечності між новими потребами, устремліннями і досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення, виявляється одним з основних внутрішніх протиріч. У цьому процесі проявляється діалектика свободи й необхідності.

Відкритим залишається питання: якими мають бути ці психологічні чинники, щоб процес особистісного розвитку як саморозвитку виник, відбувся і досяг очікуваних результатів. Адже відомо, що лише динамічно (енергетично) потужний фактор може зумовити саморозвиток. Багато з перелічених факторів як рушійних сил розвитку такого рівня спонукання не досягають. Головною причиною цього є те, що вони пов'язуються переважно зі спонтанним способом їх виникнення і становлення. Хоча й наголошується на педагогічному керівництві психічним розвитком особистості, ця ідея ще залишається недостатньо методично реалізованою.

Тому перераховані психологічні чинники за відсутності глибокого науково обґрунтованого управління перебувають лише на поверхні свідомості суб'єкта, не піднімаючись до її сутнісних витоків і не даючи очікуваного ефекту.

Цей принциповий недолік відсутній у почутті гідності як самоставленні. Саме ця духовна надцінність може оптимально виконувати функцію систем о утворю вального психологічного чинника розвитку особистості. Адже вона володіє глибинним особистісним смислом, який визначає духовну природу особистості, а не лише її ситуативне функціонування. Рушійна сила гідності як джерела розвитку об'єктивується структурними компонентами цього новоутворення: самоповагою та повагою з боку інших. У своїй суперечливій єдності вони створюють потужний імпульс до практичного досягнення сформульованих особистістю духовних цілей. Особистість прагне до необмеженого зростання у своїй гідності, розширюючи діапазон активності у вчинках. Це прагнення стає реальним за умови задоволення необмеженого бажання до заслуженої поваги з боку соціального оточення. Таке прагнення не є задоволенням Его-потягу до слави (як це спостерігається у традиційній етиці честі). Це - засіб саморозвитку, щоб краще слугувати людям, приносячи їм всіляку користь.

Почуття гідності просвітлює силою свого сенсу й енергетики всі похідні від нього утворення (ідеали, мотиви, прагнення тощо), надаючи їм більшої рушійної потенції. Внаслідок цього вони можуть сповна виконати своє особи-стісно розвивальне призначення.

Життя людини у сучасному технологічному суспільстві, яке ґрунтується на утилітарному ціннісному світогляді, схильне позбавляти вищого смислу її існування, орієнтації на справжню духовність. Культивуючи у людині інструментальну позицію, воно прирікає її на всеосяжну матеріальну заклопотаність. Тому все частіше люди ведуть мову про втрату співчуття і доброзичливого спілкування. Все відчутніше за такої ситуації визріває необхідність утвердження в житті засадничих морально-духовних благ. Почуття гідності у цьому зв'язку має бути притаманним сучасній людині, воно не повинно втрачати сенс. її життя у культурі гідності буде тією духовною течією, яка звеличить людину як у власних очах, так і в очах всього суспільства, занурить у простір свободи і любові.