Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Духовна культуродомінантність як виховний ідеал

Я в особистісному бутті людини

Глибинною таємницею справжнього духовного розвитку людини є її Я-обурюване - психологічне утворення особистості, яке істотно гальмує її духовний розвиток; наслідок підсвідомого тяжіння особистості до першості й незалежності скрізь і у всьому. У цій функції воно є самостійним механізмом, механізмом системоутворювальним. Джерелом виникнення Я-обурюваного є факт похідності особистості від людської культури, успадкованої від минулих поколінь. У цьому процесі за неточної його психологічної організації і виникає момент суперництва. Очевидно, підсвідоме тяжіння людини до першості скрізь і у всьому є підґрунтям її спокуси. їй важко змиритися із соціально зумовленою залежністю як виявом відповідальності волі, оскільки дається взнаки природне бажання до необмеженої свободи. Гонор за таких умов стає доцентровою силою емоційного життя і вибору поведінкової стратегії суб'єкта.

Механізм опору - це суто емоційне утворення, що проявляється як наміри чи бажання. Людину із надзвичайно сильною реакцією обурення зараховують до розумово відсталих. Така людина всю енергію спрямовує на дії несумісні з доброчинністю. У цьому сенсі її вважають божевільною, а її бажання кваліфікують як нерозважливі. Дія реакції обурення призводить до дискредитації людиною моральних вимог, їх особистісного знецінення, а отже, й до необов'язкового їх дотримання. Це є культивуванням духовно небезпечного самообману, який втягує людину в особистісно неконструктивне русло функціонування. Вибудувавши у внутрішньому плані схему морального заспокоєння, людина тим самим розчищає психологічний простір соціально незначущим вчинкам і поведінці.

Стійка налаштованість особистості на активний опір глибоко деформує всю палітру суб'єкт-суб'єктної взаємодії, призводить до узагальненого інструментального ставлення як світоглядної настанови. Такого ставлення зазнає інша людина ("Вона - засіб досягнення моєї мети, і в цьому вбачається вигода для мене") і сам суб'єкт ("Я дію як інструмент чи засіб для досягнення своєї мети"). Ця особистісна позиція руйнується лише на полюсі творення добра людиною. Цей полюс має бути пронизаний глибокими почуттями, де любов та милосердя будуть стійким духовним центром, який впливатиме на якість всіх емоційних переживань особистості. Цей центр має стати фундаментальним критерієм, за допомогою якого оцінюється вся різноманітність людських дій.

У зв'язку з цим постає необхідність відшукати засіб перетворення Я-обурюваного на його протилежність, зменшення його деструктивної дієвості, долучений особистості до цінностей духовної культури людства. Це є важливим педагогічним зачином, пов'язаним із виявленням і врахуванням стану ціннісних коливань вихованця, коли в його душевній системі вживаються доброчинні і протиправні діяння, які інколи важко кваліфікувати. Тому педагог повинен передусім правильно діагностувати мотиваційну сутність вчинку вихованця, яка може бути виокремлена в процесі порівняння, аналізу й узагальнення поведінкової симптоматики.

Оптимістична виховна гіпотеза вихователя є глобальним орієнтиром у його діяльності, рухом до добра у розвитку особистості. Цей вектор має усвідомити і кожен вихованець. Обов'язок педагога полягає у тому, щоб сформувати у вихованця стійку психологічну настанову на постійну і нелегку виховну діяльність, яка вимагає максимальної концентрації його розуму, почуттів і волі. Будь-який успіх у справі становлення особистості має переживатися нею як задоволеність власним життям, як своє свято, яке за належного докладання зусиль не минатиме.

Для того щоб це стало реальністю, хоча б частково, у вихованця формують уявлення про життя не лише як про явище біологічне, а й передусім як явище, що утверджує множину дій вищого, духовного рівня. Саме у цьому сенсі ведуть мову про його немарнотність. Отже, навіть фізіологічний акт (наприклад, задоволення потреби в їжі) у свідомості суб'єкта має бути детермінований певною соціальною мотивацією. Будь-які побутові, комунікативні дії повинні слугувати єдиному прагненню - морально-духовному розвиткові особистості.

Із таких дій і складається життя як неперервне існування людини. З позиції життя як доброчинної дії суб'єкт має оцінювати себе й іншого, вдаючись до похвали чи осудження. Морально-духовний розвиток особистості буде успішнішим, якщо її загальна настанова на заступництво іншого домінуватиме над усіма іншими, які можуть призвести до появи пихатості, зверхності тощо.

Вихованця потрібно вчити набувати вищих морально-духовних цінностей у процесі свого життя, його потрібно й схиляти до цього. Тоді його слова і справи стануть справжнім мірилом його особистості.