Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Незадоволеність собою як імпульс до необмеженості особистісного зростання вихованця

Філософсько-методологічна теза про безмежний розвиток особистості є відображенням її сутності, що визначає всі життєві смислоціннісні устремління. Ця ідея сформульована на основі психологічних можливостей, невід'ємних від входження особистості у людську культуру і оволодіння нею. Лише за цієї умови такий вектор особистісного зростання стає реальністю для людини. Здебільшого художня література розкриває перипетії життя людини, коли вона живе як біологічний індивід і вмирає як особистість. Для сучасної психолого-педагогічної науки положення про необмеженість розвитку особистості залишається на теоретично не опанованих рівнях, а отже, і на технологічному рівні, що збіднює реальний процес виховання.

Вихователь прагне хоча б часткової реалізації цього положення, має спиратися на незадоволеність вихованця собою, що фіксує ситуативне емоційне переживання і стійкий психологічний стан особистості. Це вище емоційне утворення, для якого характерна стабільність, повинно бути присутнім у внутрішньому житті особистості, оскільки його відсутність заперечує її прагнення до необмеженості зростання.

У психічному розвитку дитини переживання незадоволеності виникає надто рано і є природною реакцією на незабезпечення дорослим її елементарних потреб. Із віком сфера потреб підростаючої особистості розширюється, а кількість прецедентів для такої її активності збільшується. Тоді і формується особистість, незадоволена всім світом, крім самої себе.

Для того щоб такого не сталося, слід вчасно переключати підростаючу особистість з тотального ставлення до її оточення на ставлення до себе, тобто подбати про доцільне керування процесом незадоволеності. При цьому важливо враховувати, що енергетична складова переживання незадоволеності зовнішніми агентами і переживання незадоволеності собою єдина для них, відмінність полягає лише в об'єкті, з яким пов'язується ця емоція. Шлях емоційного переходу з зовнішнього вектора на внутрішній досить важкий і вимагає постійного педагогічного впливу. Його загальна стратегія - розвиток особистісної самосвідомості, на якій ґрунтуються всі процеси, пов'язані із самонезадоволеністю вихованця.

У методичній проекції це може бути представлено так. Вихованець здійснив певну дію, навіть виражено предметно-технічну (в ній також є моральний аспект, пов'язаний з її мотиваційним компонентом), не кажучи вже про спрямовано моральне діяння як вчинок. Звичайно, його дії (особливо ті, що не увійшли у внутрішній досвід) є далекими від досконалості, враховуючи певні соціальні нормативи, яким вони мають відповідати. Недосконалою внаслідок цього може бути й певна діяльність, що складається з системи таких дій. Це може бути різноманітна предметно-перетворювальна діяльність або моральна поведінка особистості. Враховуючи рівень психологічної готовності вихованця до діяльності, педагог не докоряє йому, тим більше суворо не карає його. Однак він унеможливлює пошук вихованцем зовнішніх причин недосконалості його діяльності і спрямовує його думку на власні Можливості. Вони мають бути усвідомленими не лише на рівні самопізнання, а й на рівні самопереживання. Для цього потрібна особлива майстерність вихователя, щоб вихованець у роботі з самоусвідомленням не залишився на першому рівні.

Застосовуючи прийом психологічної підтримки, віри в його внутрішні можливості, які зростатимуть у процесі майбутніх зрушень у психічному розвитку, педагог прагне, щоб у самосвідомості вихованця виникло протиріччя між його теперішнім і майбутнім. Якщо це відбудеться, у нього виникне відповідна емоційна реакція у формі роздратування, тобто розгорнеться процес незадоволеності собою за ситуацію "тут-і-тепер". Цей стан може виявитися психологічно тяжчим, ніж покарання вихователя. Такий стан і буде емоційним поштовхом для визначення вихованцем нових цілей, які практично є безмежними, а отже, й нескінченним буде розвиток його як особистості.