Соціальна педагогіка - Богданова І.М. - Тема 1. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ З ОБМЕЖЕНИМИ ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ АУДИТОРНОГО ВИВЧЕННЯ

Тема 1. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ З ОБМЕЖЕНИМИ ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Поняття інвалідності, її причини та види. В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як "каліка", "калька", "хромець", "слєпець" (давньоруською), що знаходимо у пам'ятках давньоруської літератури. В Уставі князя Володимира Святославовича серед переліку метрополітичних та церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них — "каліка", "гронець".

На початку XVIII ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово "інвалід" (від фр. — безсилий, слабкий, важкопоранений), яке до кінця XIX ст. мало значення "той, хто відслужив, заслужений воїн, непристосований до служби через каліцтво, поранення, старість".

До сьогодні в Україні немає єдиного терміна стосовно осіб, які мають фізичні та психічні відхилення у здоров'ї. Так, у засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку.

Інвалід — особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, зумовлене захворюванням, наслідками травми або дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність — це обмеження в можливостях, зумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дають змогу людині бути інтегрованою у суспільство і брати участь у житті сім'ї і держави на тих умовах, як і інші члени суспільства.

Є багато класифікацій відхилень у здоров'ї та розвитку. Однією з найпоширеніших е британська тризіркова шкала обмежених можливостей:

— недуга — втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;

— обмежена можливість — втрата здатності (унаслідок наявності дефекту) виконувати певну діяльність у межах того, що вважається нормою для людини;

— недієздатність — наслідок дефекту або обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих або соціальних факторів.

Види відхилень у здоров'ї:

1) фізичні: тимчасові або постійні відхилення у розвитку і (або) функціонуванні органу (органів) людини, хронічні соматичні захворювання, інфекційні захворювання;

2) психічні: тимчасові або постійні відхилення у психічному розвитку людини (порушення мови; пошкодження мозку; порушення розумового розвитку; затримка психічного розвитку; психопатії);

3) складні: поєднання фізичних і психічних відхилень (дитячий церебральний параліч тощо);

4) важкі: поєднання фізичних і психічних відхилень, за яких оволодіння освітою в обсязі державних стандартів є неможливою (ідіотія, аутизм тощо).

Нині у світі є кілька моделей реабілітації людей з обмеженими функціональними можливостями.

Модель соціально-педагогічної роботи — це сукупність теоретичних положень і технологій практичної діяльності.

У межах медичної моделі інвалідність розуміється як особиста проблема інваліда, тобто обмежені можливості розглядаються в контексті взаємозв'язку між певною людиною та його недугою. Завдання соціально-педагогічної роботи полягає в підтриманні життєдіяльності особистості, переважно за допомогою медичних заходів, та домінуючому акценті на соціальному захисті інвалідів.

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв'язок між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у її здоров'ї та розвитку. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів, тобто інваліди розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна.

Щоб подолати це, необхідна інтеграція людей з обмеженими можливостями у суспільстві через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування інвалідів до норм та правил життя здорових людей. Суспільство має адаптувати наявні в ньому стандарти до потреб людей з обмеженими можливостями для того, щоб вони не почували себе заручниками обставин та обмеженої дієздатності.

Інвалідність може мати різні причини і ступінь вияву. У табл. 11 наведено типологію інвалідності.

Таблиця 11. Типологія інвалідності

Інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні й педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона постійно потребує догляду і допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.

Дитина-інвалід — це особа, яка внаслідок хронічних захворювань, вроджених чи набутих порушень у розвитку має обмеження у життєдіяльності, перебуває в складних і надзвичайних умовах та має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, природному сімейному оточенні, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації.

Фактори зовнішнього середовища є визначальними у появі хвороб, тому що вони не тільки впливають безпосередньо на організм, а й можуть викликати зміни його внутрішніх властивостей, які у майбутньому поколінні можуть самі спричинювати хвороби (спадковість, вроджені вади).

Причиною інвалідності дітей можуть бути як зовнішні (екзогенні), так і внутрішні (ендогенні) фактори.

До зовнішніх факторів належать: механічні (поранення, удар), фізичні (дія електроструму, тепла, холоду), хімічні (дія отруйних речовин), біологічні (хвороботворні мікроби, віруси), психічні (переляк, стрес, психотравмуючі фактори), порушення харчування (голодування, нестача вітамінів, переїдання).

До внутрішніх факторів належать: спонтанні зміни у генетичному матеріалі, внутрішньоклітинні метаболіти, хвороби, що передаються спадковим шляхом, вроджені вади.

Розрізняють обмеження дитячої життєдіяльності:

— діти з порушенням слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати);

— порушенням зору (сліпі, слабозорі);

— порушенням інтелектуального розвитку (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку);

— порушенням опорно-рухового апарату;

— комплексними порушеннями психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі, ДЦП з розумовою відсталістю та ін.);

— хронічними соматичними захворюваннями;

— психоневрологічними захворюваннями. Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани,

які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, неврологічне, психіатричне, туберкульозне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у картці стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини (підлітка)-інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.

Правила реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями:

1) ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання, виховання та догляду;

2) на основі спеціальних рекомендацій, порад і методик поступово і цілеспрямовано:

— навчати дитину альтернативних способів спілкування;

— навчати основних правил поведінки;

— прищеплювати навички самообслуговування;

— розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

— виявляти та розвивати творчі здібності дитини;

3) створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

— позбавлятися небезпечних речей і предметів;

— вилучати предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні реакції;

— не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов'язаних з нею;

4) рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-інвалідом, потрібно:

— сприймати її такою, якою вона є;

— підтримувати і заохочувати ц до пізнання нового;

— стимулювати до дії через гру;

— більше розмовляти з дитиною, слухати її;

— надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової інформації тощо;

— не піддаватися усім примхам і вимогам дитини;

— не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;

— не боятися кожну хвилину за життя дитини.

Зміст соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими функціональними можливостями:

1) вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою дієздатністю;

2) проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей соціалізації дітей-інвалідів з різними типами захворювань;

3) побутова реабілітація дітей-інвалідів (навчання елементам самообслуговування та нормам елементарної поведінки в різних мікросоціумах);

4) проведення психологічного консультування дітей-інвалідів з особистісних проблем;

б) здійснення психолого-педагогічної корекції роботи;

6) організація консультпунктів для родичів молодих інвалідів з юридичних, правових, психолого-педагогічних питань;

7) розвиток потенційних творчих можливостей дітей-інвалідів;

8) формування якостей особистісної самодіяльності засобами спеціально розроблених психотренінгів та психотренуючих ігор;

9) організація культурно-дозвільної діяльності дітей-інвалідів через проектування та впровадження різноманітних програм та форм роботи соціальних служб;

10) здійснення профорієнтаційної роботи серед молодих інвалідів;

11) вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення життя молодих інвалідів у суспільстві;

12) координація роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами дітей-інвалідів у суспільстві.

Література

1. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р.Х. Вайнола; Заг, ред. А.Й. Папської. — К., 2002. — 164 с.

2. Айшереуд ММ. Полноценная жизнь инвалидов. — М., 1991.

3. ВернерД. Реабилитация детей-инвалидов. — М., 1995.

4. Виховання дітей з особливими потребами в сім'ї. — К., 1998.

5. Гонеев АД.. Лифинцева В А. Основы коррекционной педагогики. — М., 1999.

6. Іванова І.В. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. - К., 2000.

7. Матвеев В.Ф. Психические нарушения при дефектах зрения и слуха. — М., 1987.

8. МудрикАВ. Социальная педагогика. — М., 1999.

9. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами / Л.В. Борщевська, А.В. Зіброва, І.Б. Іванова. -К., 1999.

10. Слепоглухонемота: исторические и методологические аспекты. — М., 1989.

11. Социальная педагогика / Под ред. М.А. Галагузовои. -

М.,2000. й

12. Соціальна педагогіка: Навч. посіб. / За ред. А.И. Папської. — К., 2000.