Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Людина у фокусі сучасних українських реформ

Сказане вище має безпосереднє відношення до нашої теперішньої ситуації. Побудований колись на широких теренах так званий соціалістичний лад виявився насправді не "посткапіталістичним раєм", а типовою формою авторитарно-патерналістського устрою неофеодального типу. Вона зберегла в собі багато ознак того життя, яке їй передувало, з тією різницею, що репресивний апарат діяв ще з більшою силою. Він оберігав владу панівної касти (партії), а відтак гальмував природовідповідний розвиток людини і суспільства, призвів до глибинної поступової втрати ними здатності власними силами задовольнити свої потреби. Цей лад виявився зручним лише для слабких, ледачих і тих, хто стояв біля розподілу благ. Він не спонукав людину до ініціативної творчої праці, а в кінцевому підсумку тільки посилив люмпенізацію її свідомості: домінування комунального мислення, безвідповідальність, втрату почуття обов'язку, зневагу до праці, прагнення "жити на халяву" тощо. Поведінка "радянської людини" визначалася не її власними переконаннями і прагненнями, не сумлінням, а командами ззовні, зовнішнім наглядом (батько з паском, вчитель, піонервожата, комсорг, парторг, кадебіст тощо).

Величезних втрат зазнала людина в національно-духовній сфері. Такий її стан зумовив неминучу стагнацію і господарського організму, що й призвело до банкрутства всієї комуністичної доктрини як різновиду авторитарно-патерналістичного державоустрою. Розпад СРСР був неминучим наслідком цієї глибинної кризи, а утворення на його колишній території нових держав засвідчило початок переходу до природо-відповідного (натурального) громадянського устрою.

Сьогодні, зрештою, людина схильна не вбачати проблему в собі, а лише в "злих силах", а ще нарікати на економіку. Стагнація дійсно захопила господарство: Україна успадкувала його запущеним, відсталим і нездатним забезпечити повсякденні потреби людини і навіть давати їй заробіток. Проте глибинна причина такого його стану не лише в ньому самому, бо "...спосіб господарювання зовсім не визначається однозначно технічно-фізичними умовами, а залежить від характеру народу, його уподобань і моральних поглядів і т. ін." (Франк С, 1992, с. 65). Знаряддя праці, якими користуємося, і продукти, які виробляємо, значною мірою залежать від того, якими ми є самі, зумовлені не тільки нашою технічною компетентністю, але й нашою моральністю. Глибинна причина господарської стагнації — у самій людині, у рівні її розвитку, в матеріалізації її прагнень, у відсутності ідеалізму життя і праці. Насправді "...розвиток суспільства вперся об "людський фактор", об черству і байдужу людину, яка не хоче нести обов'язок і естафету з минулого в майбутнє. Це страшний витвір тотальної системи виховання на ґрунті антирелігії — без християнських джерел і начал" (Сверстюк Є., 1993, с. 26).

У такому контексті мусимо тлумачити й до сьогочасний розгул корумпованості, аморальності й злочинності. Не може людина деградувати так глибоко за короткий час. Маємо тут справу лише з виявом справжнього обличчя так званої радянської людини, специфічно вихованої для життя під постійним наглядом, в атмосфері страху, без сформованого сумління, а тому нездатної поводити себе нормально за умов свободи.

Теперішні відчутні труднощі, духовна кволість людини поглиблюють її люмпенізацію.

Реальні зміни у нашому суспільстві можливі лише в міру того, як людина ставатиме на власні ноги та переставатиме шукати собі господаря і "турботливого батька", повбуватиметься психології "совковості" і споживацтва. Природовідповідний перехід від авторитарно-патерналістського устрою до громадянського суспільства, якому в Росії завадив більшовицький переворот 1917 р., сьогодні стає дійсністю. Глибинно-історична сутність цього переходу й полягає у вивільненні з-під диктату ініціативи і творчих сил людини, а відтак у подальшому їх розвитку, що можливе лише за наявності свободи. Бо свобода є найважливіша умова повноцілого досконалого життя (Ващенко Г.).

Таким чином, людина сьогодні опинилася в фокусі соціально-економічних перетворень і духовно-культурних процесів. Пристосувавшись колись до життя в умовах "безтурботного" національного і соціального рабства, вона несподівано для себе потрапила в обставини свободи — для багатьох незвичні та незрозумілі — й змушена міняти свій стан: ставати самовідповідальним, активним, підприємливим громадянином, якому багато дозволено, але який відтепер повинен жити лише за рахунок власних зусиль, власної ініціативи, а відтак і відстоювати вартості, які приймає. Як і слід було чекати, цей процес виявився для "радянської людини" надто важким і болісним.

Враховуючи природну довготривалість процесу психічних і духовних змін в людині, було б надто оптимістично очікувати швидких перемін і в суспільстві. Скажемо більше: "Спроба швидкого і радикального усунення зла в певній суспільній сфері чи формі, в якій воно в дану епоху особливо гостро і очевидно спостерігається, — пише С. Франк, — звичайно неминуче призводить до таких реформ, які одне зло замінюють іншим, іноді ще гіршим; зло так би мовити тільки перекидається при цьому з однієї сфери чи форми суспільних стосунків в іншу, але не зникає" (Франк С, 1992, с. 106). Якщо ці майже пророчі міркування відомого філософа спроектувати на недавнє минуле і на теперішній морально-духовний стан нашого суспільства і нашої людини, то стає очевидною сутність теперішніх успіхів і, особливо, невдач. Було б утопією покладатись тут, зокрема, на Помаранчеву революцію. Не підлягає сумніву, що вона розворушила енергію народу і розчистила простір для процесів національного і громадянського відродження. Мотором її виявилася молодь, хребет якої не зламано і природне почуття гідності та справедливості глибоко не сплюндровано. Проте влада з природних причин ще впродовж певного часу перебуватиме в руках старшого покоління, яке якщо й змінюватиме свою психологію, то дуже повільно.

Зрештою, таке самоусвідомлення не повинно вести і до апокаліптичного розпачу. То правда, що зло, накопичене десятиліттями в душі людини, не може так просто самозруйнуватися. Але очевидно й те, що воно перестає бути "всесильним".

У тій ділянці випадає довготривала дорога і важка праця душі — впродовж багатьох років. А відтак — надія на універсальний закон регенерації: природа здатна сама заліковувати свої рани, і це стосується теж людини та суспільства, бо вони — частина її.