Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

Запропонований вище загальний огляд структури сучасної української освіти дає можливість реформування.

Немає сенсу говорити про те, доброю чи поганою була наша колишня система освіти. Маємо тут чимало "за" і "проти". Натомість є всі підстави вважати, що вона відрізнялася від систем освіти, характерних для сучасних європейських держав, була інакшою. Розглянемо деякі її особливості.

По-перше, колишня радянська освіта будувалася за принципом унітарності, отже орієнтувалася на навчання і виховання абстрактної "усередненої" людини — всі діти ходили до однакової школи, вчилися за однаковими підручниками і, як символ, носили однакову форму. Школа, яка трактувалася як "єдина, трудова, політехнічна", функціонувала відповідно до заданих з центру стандартів управління, комплектації класів, програм і методів навчання тощо.

По-друге, це була освіта, яка традиційно обмежувала зміст навчання поняттями знань, умінь і навичок, а тому переважно лише ними і забезпечувала дітей. Орієнтація на засвоєння "основ наук", запропонована Сталіним на VIII з'їзді комсомолу, зумовлювала максимальне навантаження (і перевантаження) дитини інформацією та створювала умови, за яких вона повинна була "більше вчитися і менше думати". Сил і часу для організації та виконання дитиною діяльнісних операцій на уроці не залишалося. Проте втішало те, що наші діти знали більше, ніж їхні ровесники за кордоном. Але чи могли більше — так питання ставилося рідко.

По-третє, колишня освіта була авторитарною — як на рівні управління, так і на рівні процесу едукації. Як правильно працювати, які методи вчителеві слід застосовувати знав лише той, хто користувався бодай якоюсь владою — інспектор, методист, керівники школи. Ніхто не міг ставити під сумнів рекомендації керівництва. А їхня оцінка роботи вчителя була "єдиноправильною". Так, зрештою, працював і вчитель — був слухняним щодо дирекції й диктатором у своєму класі. За цих умов нівелювалася і особиста відповідальність усіх суб'єктів едукації за результати своєї діяльності.

По-четверте, система освіти минулого була "задержавленою". Ніхто ззовні, крім партійних органів, не мав права з власної ініціативи втручатися у її діяльність, а тому і батьки, і громадськість не почували себе до неї причетними. Освіта була закритою, а така особливість будь-якої системи завжди веде до її деградації.

По-п'яте, в основу процесу виховання була покладена специфічна система цінностей, яка інтенсивно насаджувала матеріалістично-атеїстичний світогляд, протиприродну "інтернаціоналізацію" та колективізацію свідомості, конвеєризувала дошкільне виховання тощо. Все це супроводжувалось також формуванням так званої класової ненависті, несприйняття інакодумства.

Сьогодні мусимо ще раз собі все пригадати, бо, забувши минуле, ризикуємо механічно відтворити його і в майбутньому, а отже, віддалити виконання наших завдань.

Концептуальні засади реформування освіти

Ідеологію реформ нашої освіти можна сприймати з ентузіазмом або ж дивитись на неї скептично. Але немає підстав думати, що вона кимось вигадана. Потреба глибинної перебудови освіти є об'єктивною необхідністю, що диктується процесами трансформації нашого суспільства — відходом від тоталітаризму і входженням у стан громадянського устрою. Є тут також зворотна залежність.

Досвід освітньої політики ВКП(б) у 30-ті роки минулого століття показує, що відповідно організована освіта здатна серйозно вплинути на глибинні зміни у суспільній свідомості, а відтак прискорювати трансформаційні процеси (Ващенко Г., 2003, с. 61—155). На цьому шляху, що потребуватиме багато зусиль і матеріальних витрат (до чого ми сьогодні не готові), освіта покликана передусім усвідомити нове соціальне замовлення.

Перехід до ринкових умов господарювання і становлення конкурентного середовища висуває перед людиною досі незнайомі їй вимоги: вона повинна бачити свою життєву перспективу і бути здатною йти до неї шляхом напруження і вдосконалення власних творчих сил, зміцнення волі, становлення цілісного характеру та відстоювання обраних нею цінностей.

Сучасна людина повинна навчитися діяти в умовах свободи, самостійно приймати рішення, домагатися їх здійснення, а відтак і відповідати за себе та свою діяльність. їй випадає "повернутися до себе", до свого природо відповідного стану, що передбачає схильність до духовності, усвідомлення власної національної та особистої ідентичності, до засад рівноправності, а загалом — до норми, що засвідчує наявність життєвої рівноваги, від чого дуже залежить господарська продуктивність людини.

Як уже йшлося, специфічними завданнями, власне, сучасної української освіти є самозвільнення людини від азійського світогляду і відкриття себе культурі європейській — не для того, щоб розчинитись у ній, а для того, щоб творити свою культуру тим шляхом, яким йшла Європа. Сучасному українцеві випадає також відійти від почуття хуторянства і меншовартості та утвердити в собі почуття національної гідності, національної самовпевненості.

Нарешті, нашій сучасній людині, нашому народу необхідне усвідомлення себе в контексті грядущої глобалізації — не цуратися її, але й не загубити свого обличчя.

Таке соціальне замовлення вимагає глибинних змін у всій системі освіти і виховання.

По-перше, вона мусить змінити свій статус, перестати бути частиною державної структури і стати системою громадсько-державною, вирішувати завдання і держави (формувати громадянина), і суспільства — забезпечувати людині спроможність до особистого самодостатнього життя. Водночас за свою діяльність система освіти повинна відповідати і перед громадськістю, і перед державою.

По-друге, сучасна система освіти покликана стати відкритою і піддати себе певному нагляду і опіці з боку широкої, незалежної від школи, громадськості. Необхідність участі громадськості в управлінні освітою однозначно наголошується у Національній доктрині розвитку освіти.

По-третє, сучасній українській освіті випадає змінити стратегічні завдання едукації — перенести акцент з перенасичення її інформацією на саморозвиток дитини, що осягається лише в процесі її власної діяльності. Відповідно глибинних змін повинні зазнати трактування змісту едукації, структура уроку, форми і методи діяльності вчителя та учнів тощо.

По-четверте, в основу оновленої системи освіти кладемо філософію дитиноцентризму, коли дитину навчають того і так, чого і як їй самій потрібно, на що вона здатна. Звідси — поглиблення індивідуалізації та диференціації на всіх рівнях едукації й в різних формах, але особливо у старшій школі.

По-п'яте, основою процесу едукації повинна стати нова педагогічна етика — етика стосунків рівних людей, що виконують свої функції й досягають власних цілей.

Нарешті, по-шосте, реформи освіти передбачають переорієнтацію на іншу (традиційно-християнську) систему цінностей, а отже, забезпечення переходу:

— від віри в комуністичну ідею до віри в Абсолют Добра;

— від комуністичної моралі до моралі традиційно-християнської;

- від патріотизму на імперсько-російській основі до патріотизму на основі української ідеї;

— від гасел про щастя людства до любові до ближнього;

— від зневажливого ставлення до приватної власності до трактування її як основи свободи;

— від інтелектуального і матеріального споживацтва до самовідповідальності та підприємливості, творчої активності;

— від рабської слухняності до культу громадянської гідності;

— від нетерпимості щодо інакодумства до ідеологічної та політичної толерантності;

— від колективізму як засобу стандартизації людини до самовизначення особистості;

— від зневажливого трактування закону до культу правової свідомості тощо.

Очевидно, що таке розуміння соціального замовлення означає щось більше, ніж "подальший розвиток" чи "оновлення" освіти. До такого рівня можна віднести хіба що продовження терміну навчання у середній школі до 12 років, посилення уваги до вивчення іноземних мов, питання комп'ютеризації шкіл тощо.