Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Національний характер освіти і виховання

Серед низки проблем, які сьогодні долаємо на шляху до нової системи освіти і виховання і щодо яких маємо чимало суперечок, є визначення того, як ця система трактуватиме цінності нашої нації. Це проблема змісту виховання, і тут варто торкнутися її лише в загальних вимірах.

Очевидним є те, що сучасна система українського виховання має формуватися як система національна. В широкому сенсі вона передбачає привласнення людиною тих вартостей, завдяки яким живе народ і завдяки яким українська нація вирізняється з-поміж інших.

Як зазначав К. Ушинський, нація — це сукупність різноманітних ознак душі, розуму й тіла, що виражається в характері, поведінці, способі мислення, психології людини. Саме тому, на його думку, "в справі громадського виховання наслідування одним народом іншого приведе неодмінно на хибний шлях" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 123). У своїх філософських міркуваннях він постійно користується термінами: "англійське виховання", "німецьке виховання", "французьке виховання" і т. ін.

У поглядах на національну природу виховання К. Ушинський дійшов висновку, що "незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів" у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 47). З його роздумів випливає також, що кожен народ повинен мати власну національну школу і спиратися на національну систему виховання, під якою розуміється система ідей, поглядів, переконань, а також традицій, звичаїв і обрядів, котрі забезпечують духовне самовідтворення і самозбереження народу. Така система втілюється в філософії освіти, етнопедагогіці, методах виховання тощо.

Ідея національності як природовідповідна та визначальна щодо освіти і виховання бере свої витоки, зокрема, в працях А. Дістервега (Disterveg А., 1850) і проходить крізь усю творчість К. Ушинського. Не менш послідовно вона викладена також у творах Г. Ващенка, який повністю поділяв погляди К. Ушинського (див.: "Виховний ідеал". — Полтава, 1994; "Вибрані педагогічні твори". — Дрогобич, 1997 та ін.), а також у спадщині галицьких педагогів 80-х років минулого століття, зокрема, в матеріалах Першого українського педагогічного конгресу (1935 р.). Сучасний світовий досвід теж довів, що можна перейняти технологію, але не можна перейняти дух інших народів, духовні сили; вони народжуються з основ буття народу і є категоріями глибоко національними.

Характерною ознакою деяких педагогічних праць сучасності є спроба вихолостити з нашої освіти і з нашого виховання національний дух. Робиться це часто з позицій відкритого чи прихованого радянського "інтернаціоналізму" чи модного сьогодні космополітизму (про це йтиметься далі). Підкидується ідея, що виховання начебто має наднаціональний, загальнолюдський характер. Іноді такі погляди прикриваються специфічно трактованим терміном "громадянське виховання" (з акцентом на цінностях демократії). Нарешті, киваючи на Європу, деякі педагоги вбачають мету нашого виховання у тотальній глобалізації свідомості людини, бо, мовляв, лише так станемо справжніми європейцями.

Такі погляди є хибними. Кожен народ живе за своїм годинником — як єдиний живий організм. Як і людина, він має пережити своє дитинство, підлітковий етап, юність, зрілість і старість (Ващенко Г., 2003, с. 8; Бердяев Н., 1990, с. 151). На відміну від європейських народів, які вже давно досягали своєї національної зрілості (і в минулому не прагнули глобалізації), ми, переживши століття неволі, залишаємося нацією недеформованою, недозрілою, потребуємо ще відчути романтику власної національної повноцінності. Інакше ми взагалі не відбудемось. Ні русифікація під гаслами "інтернаціоналізму" чи слов'янського "братерства", ні європейська глобалізація не можуть слугувати орієнтиром нашого виховання. Зокрема, прагнення в усьому наслідувати стареньку Європу нагадувало б підлітка, який потайки палить, аби довести, що він уже дорослий.

Насправді наднаціонального виховання взагалі не буває. Навіть так зване радянське виховання було глибоко національним: воно здійснювалося конкретною національною мовою (переважно російською), будувалося на конкретній національній культурі (переважно російській) і переслідувало цілком конкретні національні інтереси — російської нації. Лише людина, що дуже опустилася в своєму духовному розвиткові, людина глибоко люмпенізована може почувати себе майже непричетною до якоїсь нації. Та й це — сумнівно. То чи може таким бути виховання, що ґрунтується на культурі народу?

Категорично відстоюючи таку точку зору, маємо водночас підстави визнавати, що будь-яке національне виховання є виразником і вічних загальновизнаних цінностей, оскільки вони не можуть функціонувати ізольовано від конкретного національного життя. Немає "абстрактної людини" — вона завжди є носієм цілісної системи цінностей. "Підготовляючи молоде покоління до творчої праці в житті власного народу, підготовляємо його заразом теж до творчої співпраці в культурному житті людства. Одначе якась загальна культура не існує абстрактно поза нацією. Вона саме й є в тих народах, що творять людство, в їхньому культурному доробку. Тільки і тільки по-через свій народ одиниця може брати участь у загальнолюдському житті. Якщо так, то кожне правдиве і певне виховання не може не бути національним" ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 192).

Завдання для самоконтролю

1. Що таке "авторитарно-патерналістський" устрій?

2. Розкрийте зміст поняття "людина у фокусі реформ",

3. Розкрийте сутність християнської та антихристиянських стратегій освіти і виховання.

4. Поясніть взаємозалежність між науково-технічним прогресом і станом духовності суспільства.

5. Що означає термін "національна освіта" і "національне виховання"? Чи існує виховання "наднаціональне"?