Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

Коли говоримо про крах системи, то маємо на увазі не лише систему виховання. Навіть розвал "союзу" був історичним епізодом на тлі глобального краху комуністичної доктрини, з допомогою якої впродовж багатьох років зумисне приховувалися тоталітарні, неофеодальні відносини (аналіз цього процесу подано у розділі 2). Тут лише зазначимо, що у сфері свідомості людини він позначився повною зневірою в ідеал комунізму. Атому втратила свою функцію й ідеологія. Людина загубила зв'язок навіть з тим псевдобожеством, якому колись поклонялася, перестала дивитися за горизонт. Тотального руйнування зазнало, отже, псевдодуховне поле суспільства. Розмитість Головного Ідеалу автоматично призвела до духовної кризи та деградації. Наслідком і свідченням духовної поруйнованості людини стає алкоголізм, наркоманія, прагнення дармового комфорту, порнографія, садизм тощо, які торкнулися не лише знедоленої, а й матеріально забезпеченої молоді. Не підлягає сумніву, що все це, насамперед, наслідки втрати людиною будь-яких духовних орієнтирів. Дефіцит духовності став сьогодні настільки очевидним, що потребу в ній визнають навіть ті, хто з "духом" не дуже в злагоді.

Ситуація, яка таким чином склалася у суспільстві, торкається і педагогіки: вона втратила духовну опору для своїх виховних зусиль. А тому, якщо визнати факт, що джерелом духовності в комуністичній системі був ідеал комунізму і, як засвідчує Василь Сухомлинський, саме він мав бути "найголовнішим спонукачем сумління", то сьогодні педагогіці випадає думати над тим, що можна і треба поставити на спорожніле місце після його краху. Що для нас сьогодні може стати Головним Ідеалом і джерелом духовності? Як відновити духовне поле суспільства і, отже, підвалини педагогіки?

Навряд чи варто серйозно сприймати помітну тенденцію до пошуку духовності, ігноруючи її джерело. Натомість на більшу увагу заслуговують різні спроби богогиукацтва, що тепер досить голосно заявляють про себе. Випробовуємо "на зуб" усілякі псевдорелігій ні сурогати, з'являються філософи, які хотіли б оголосити вищим авторитетом будь-що, що не є Богом. Бо важко повертатися до джерел, у які напльовано. Спроби такого богошукання ведуться в декількох напрямках.

Найперше, заперечуючи існування Бога як реальності, в ранг божества пропонують підняти "дух народу", "дух нації" (див. дискусію навколо публікації В. Корсунського. — "Рідна школа", 2001, № 7). Такий підхід, звичайно, наповнює змістом нашу модель, оновлює ідеологію, яка націлює людину на молитву до нації, повно ціннішим стає її духовне життя. Відповідно нового забарвлення набуває і зміст виховання. От тільки куди заведе нас таке виховання? Якщо до цього змісту Головного Ідеалу застосувати формулювання Василя Сухомлинського, то вийде, що "головним спонукачем сумління" мали б стати інтереси нації. Чуємо в цьому вже щось знайоме, але таке, що суперечить сутності нашого традиційного виховного ідеалу — служіння Богові й Україні.

Напрям розвитку сучасної модерної, переважно північноамериканської культури, що брудним потоком лине на нас з телеекрана, підказує ще один варіант вищого авторитету — саму людину. Свої послуги готова надати і романтика прометеїзму, і філософія антропоцентризму — такі ж давні, як і сам світ.

Антропократичний світогляд лукаво відвертає погляд людини від образу її Творця і зосереджує його на її власному образі. За цих умов втрачається не тільки будь-яка узгодженість між індивідуальним і соціальним у людині: вони стають антагоністами, а відтак посилюється процес домінування індивідуального і нехтування соціальним. Соціальне стає лише тлом для самовозвеличення людини. Паростком такого демонізму в наших умовах є образ "крутого", що все може і що часто стає предметом захоплення дітлахів і повій.

Як засвідчують сучасні дослідження, "у західній цивілізації духовне життя минає під знаком жорстокої, смертельної ворожнечі між двома вірами: вірою в Бога і вірою в людину" (Савчин М., 2001, с. 77). Людина стає істотою, якій все дозволено і яка нібито власними силами здатна забезпечити розумовий і моральний прогрес. Тим часом з-під тоненької оболонки освіченого європейця час від часу виглядає садист (Там само). Самообожнення людини зумовлює в ній патологічну потребу наживи, сексуальних та наркотичних насолод, задоволення інстинкту вбивці тощо. "Коли людська особистість нічого не хоче знати, крім себе, вона розсипається, допускаючи вторгнення нижчих природних стихій, і сама знищується у цій стихії" (Бердяєв М., 1990, с. 120).

Зауважимо принагідно, що головним ідеологом цього напрямку богошукання був Ніцше з його теорією Людини-Бестії, і про наслідки такого світогляду ми теж уже знаємо.

Отож, шлях богошукання, зорієнтований на людину (для нас він сьогодні, можливо, найнебезпечніший) теж не можемо приймати. Зважимо, що в цьому випадку запропонована вище формула Василя Сухомлинського зазвучала би так: людина має керуватися совістю, а головним спонукачем її сумління має бути прагнення стати Надлюдиною. Є тут над чим подумати.

Відновлення духовного поля

У другому розділі вже мовилось про закономірність і природо-відповідність повернення нашої свідомості й нашого українського виховання до традиційно-християнських засад. Системний підхід до проблеми також наводить нас на думку про те, що визначальним орієнтиром у виховних зусиллях мусимо обрати Авторитет Бога. Заклик В. Сухомлинського "умій бачити і відчувати зло" (Сухомлинський В., 1976, т. 2, с. 240) набуває сенсу лише тоді, коли людина "володіє" еталоном Добра, яким є образ Всевишнього, і може зіставити ці антиподи. Отже, зіставлення починається з вибору Головного Ідеалу і з віри в Нього. Очевидно, що він — цей Головний Ідеал — може бути позитивним і негативним, втілювати добро або зло (рис 9), але цього вибору уникнути неможливо. Проте зробивши його, людина чує себе впевнено і духовно захищеною.

Рис. 9. Вибір Головного Ідеалу у структурі системи виховання

Вибір Головного Ідеалу веде нас за межі самої педагогіки — до духовного поля, яким живе все суспільство і яким збирається жити. Власне воно — духовне поле — дає можливість нового прочитання слів В. Сухомлинського: "..людина повинна чинити за велінням совісті, а найголовнішим спонукачем сумління має бути Бог Любові й Добра".

Не варто у цьому виборі стратегії відразу вбачати апологетику якоїсь конфесії чи" тим більше, шукати в такому визнанні ознаки релігійного фанатизму. Дивимось на проблему християнства в нашому вихованні так не тому, що вважаємо віру в Бога в системі "комусь потрібною" чи "бажаною", а тому, що це — об'єктивна неминучість, об'єктивна необхідність, — дивимось суто прагматично, майже по-вольтерівськи, хоча це й не цілком по-християнськи. Бо альтернативи тут не існує, скільки б ми не намагалися її відшукати.

Без Авторитету Бога і віри в Нього неможливо сьогодні відновити позитивне духовне поле суспільства, а отже, і структуру виховання неможливо наповнити новим, гуманістичним змістом. Водночас і відвертатись від цієї проблеми, прикриваючись вдаваним нейтралітетом, пускати справу на самоплив означає давати зелене світло всілякому богошуканню і псевдорелігіям, що так активно захоплюють тепер духовний простір нашої свідомості й далеко не завжди ведуть людину до добра.

Таким чином, як комуністична, так і традиційно-християнська стратегії виховання мають у своїй основі одну і ту ж саму універсальну структуру. Якщо, зрештою, підійти до проблеми хронологічно, то можемо стверджувати, що вона сьогодні збереглася такою, якою свого часу була запозичена більшовиками із системи традиційної, бо тоді — в час становлення комуністичної педагогіки — відбувся лише демонтаж у ній християнського змісту і заміна його на віру в ідеал комунізму — шляхом утвердження ідолопоклоніння. Отже, сьогодні йдеться лише про відновлення в структурі того змісту, на основі якого вона колись фактично сформувалася. Всі компоненти структури мали і мають у ній свій зміст, потребують глибшого трактування, що й стане предметом висвітлення у наступних розділах.

Завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні елементи структури системи виховання.

2. Поясніть різницю між структурою і змістом системи виховання.

3. Що розуміємо під терміном "духовне поле" суспільства?