Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Християнська віра як передумова гармонії

Віруюча людина одержує "нагороду" за свою добру поведінку вже при житті — у вигляді гармонії життя. Вона (ця гармонія) реалізується в трьох сферах.

По-перше, це гармонія в стосунках особи з іншими людьми, із зовнішнім середовищем. Вона досягається через християнське розуміння любові: стався до ближнього свого так, як ти би хотів, щоб інші ставилися до тебе. Люди (непомітно для нас) відповідають нам взаємністю, звідси і відоме твердження, що нас оточують такі люди, на яких ми заслуговуємо. У соціальній сфері цей принцип передбачає визнання рівності всіх. Водночас він є також основою утвердження власної гідності: я маю право вимагати, щоби до мене ставилися так, як я ставлюся до інших людей. Врешті-решт, ставлячись чесно до суспільства, влади, громадських організацій, я маю право вимагати, щоби вони так само ставилися й до мене. Таким чином, християнський ідеал любові провадить до основ демократії.

Звичайно, дотримання цього принципу в повсякденному житті нерідко потребує певної жертовності, втрат в особистому сенсі, наприклад, витрат на доброчинність, клопотів в обороні слабшого, відмови від привласнення знайденого на дорозі гаманця тощо. Але ці втрати винагороджуються, і то навіть у цьому ж особистому плані: вони сприяють вдосконаленню суспільства, в якому людина живе; її власне життя теж полегшується. Своїми доброчинними вчинками людина робить добрішим навколишній світ, і з цього сама колись скористає.

По-друге, віра в ідеали моралі дає можливість прийти до злагоди і гармонії з власним сумлінням, до внутрішнього душевного комфорту. Опиняючись постійно перед вибором між вигідним злом і невигідним добром, людина може вчинити по-різному. Але, обравши зло, вона вступає в суперечність із власним сумлінням, що довго або й впродовж усього життя нагадує про вчинок, спричиняє неспокій в душі, вимагає каяття.

Звичайно, є люди, які навчились приглушувати голос сумління, а іноді навіть обґрунтовувати його "зайвість", зокрема, посилаючись на так звані вищі цілі. Саме в цей спосіб Гітлер і звільняв своїх солдатів від "химери моралі". Є також люди, котрі сумлінні вчинки вважають порожнім ідеалізмом, свідченням відсутності в людині почуття реалізму і практицизму. Таким чином, різні люди по-різному використовують дар Божий, яким є сумління.

Очевидно, що лише віра в ідеали змушує людину слухатися внутрішнього голосу, плекати і розвивати сумління, не отримуючи від цього негайної матеріальної винагороди. Дорожити внутрішньою гармонією — означає ставитись справедливо, коли відчуваєш гнів, говорити правду, коли можеш вигідно обдурити, чесно виконувати свою роботу, коли можеш зробити її будь-як і т. п. Не завжди це людині вдається і не завжди вона здобуває перемогу над собою. В цьому сенсі вона постійно в дорозі, постійно прагне цього. І вирішує тут сила віри.

По-третє, через дотримання законів моралі людина домагається гармонії з Абсолютом Добра, з Богом. Вона перестає "боятися" Бога, не очікує кари за вчинене зло. Основу цієї сфери життя становить віра в першу заповідь любові: людина любить Бога понад усе. Бо Він — підстава гармонії. Йдеться не про "рабську підлеглість" Вищому Авторитетові, а про прихильність людини до тих ідеалів, які Він втілює в собі а, отже, про самовизначення людини в світі й в природі, про основний закон її поведінки.

Любити Бога понад усе — означає любити Добро і протистояти злу. "Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!" (Перше Ів. 4:16). Повноцінний зв'язок людини з Богом робить її душу не тільки носієм добра, любові, справедливості, правди тощо, а й спонукає до дії, до боротьби за перемогу цих ідеалів.

Гармонія людини і суспільства не в тому, що хтось може піднестися до рівня ідеалу, "злитися" з ним. Надто багато зла навколо нас. Гармонія ж передбачає реалізацію іншої властивості людини: вічного прагнення наблизитись до ідеалу, вічно йти до нього. І саме це прагнення відповідно до першої заповіді любові визначає ставлення людини до інших людей.

У гармонії душевного стану полягає головна мотивація і головна нагорода моральної поведінки. Якщо людина налагодила свої стосунки з навколишнім життям, з власним сумлінням, з Богом, то сумління її спокійне, і вона входить у стан душевного комфорту, одержує спокій душі.

Моральним станом людини визначається моральний стан суспільства. Якщо більшість людей відчувають гармонію душі, то й суспільство стає гармонійним, урівноваженим. Як правило, це суспільство, в якому панує оптимізм. Життя в гармонійному суспільстві — велика вигода і нагорода, яку людина отримує за своє самообмеження. У суспільстві моральних людей вона чує себе морально захищеною. І навпаки, якщо суспільство складається з людей, котрі мають релятивістські погляди на мораль і вимірюють усе лише власною вигодою, то в такому хижацькому суспільстві тяжко жити всім. Людина тут не захищена ні морально, ні юридично. Вона залежить лише від волі сильного, чим особливо характеризуються суспільства тоталітарні. Здичавіле суспільство, звичайно, вступає в дисгармонію з іншими суспільствами, що часто стає причиною конфліктів і воєн.