Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Українське патріотичне виховання і національні меншини

У вирішенні проблеми патріотичного виховання дітей — вихідців з національних меншин — українська педагогіка керується заповітами Г. Ващенка. "...Треба пам'ятати, — писав він, — що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів" (Ващенко Г., 1994, с. 177). Ця принципова позиція закладена і в нашій Конституції та в Законі про національні меншини.

Очевидно, що виховання нашої молоді в дусі українського патріотизму може стикатися з природним протиріччям між потребою бути лояльним громадянином держави, основу якої становить титульна нація, і бажанням національної громади (росіян, поляків, євреїв тощо) якнайповніше реалізувати себе в національно-етнічному відношенні. В педагогічному сенсі фокус цього протиріччя зосереджується переважно навколо трактування групи українських національних вартостей: які з них і наскільки є природно обов'язковими для всіх громадян.

Найперше, як ми вже зазначили, мусимо відкинути звичне нам поняття так званого інтернаціоналізму, яке передбачає денаціоналізацію і поросійщення як титульної нації, так і національних меншин. Кожен громадянин має сьогодні можливість і повинен в етнічному відношенні самовизначитися — так, як це прийнято в усьому світі і як це з увагою трактували будівничі нашої освіти в 1917—1918 рр. Прагнемо бути букетом квітів, а не оберемком сіна.

Сказане, зокрема, означає, що серед так званих російськомовних громадян розрізняємо етнічних росіян і зросійщених етнічних українців, поляків, болгар, румунів та ін. Виховна політика держави щодо них мусить бути різною. Наприклад, ніхто не повинен "українізувати" в етнічному сенсі росіян. Наші намагання повинні спрямовуватися у тій ділянці на знеросійщення поневолених раніше народів, які складали національні меншини в колишньому СРСР, бо повернення до власного коріння є соціально справедливим і природовідповідним процесом. Кожна людина має позбутися ганебних наслідків довговічного національного поневолення і віднайти свою власну втрачену сутність. І це аж ніяк не стосується етнічних росіян.

Отже, для етнічного українця — незалежно від того, якою мовою він тепер послуговується, — прийнятними і морально обов'язковими є всі вартості українського національного виховання. Що стосується представників національних меншин — росіян, поляків, болгар та ін., то вони повинні мати право і можливість реалізувати свої власні національно-культурні потреби: спілкуватися рідною мовою, дотримуватися своїх звичаїв, а за умов компактного поселення, — вчити своїх дітей у школі рідною для них мовою. Таке право закріплюється в Конституції України і підтримується державою. Проте воно: а) не повинно суперечити інтересам титульної нації, для якої ця земля є єдиною територією державного самовизначення і б) повинно узгоджуватися зі статусом громадянина, якщо представник національної меншини приймає українське громадянство.

Держава Україна є Батьківщиною для всіх громадян, які живуть на її території, проте це не повинно обмежувати права титульної нації на власний державницький та національно-культурний розвиток. Стосунки між етнічними українцями і етнічними неукраїнцями (національними меншинами) реалізуються як цивілізовані стосунки між чемним господарем і чемним гостем. Добрий господар робить усе, щоб гість почував себе, як удома, але й гість повинен шанувати вартості й звичаї дому, де його приймають, і не нав'язувати йому свої уподобання. Ми "...за українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою" (Погрібний А., 1999, с. 11).

Прагнучи власного етнічного самовизначення, національні меншини мусять орієнтуватися і на кінцеву мету українського виховання, що ґрунтується на ідеології української державності — становлення громадянськості й державницького патріотизму. Бо всіх членів суспільства об'єднує обов'язок громадянина і спільна держава є для них найбільшим добром. Лояльна щодо національних меншин українська держава має право очікувати, що за свою гостинність вони відплатять їй повагою до її культури, мови тощо. Крім того, зі статусу громадянськості випливає, що всі громадяни мали б знати державну мову, бо на державному рівні всі вони є українцями, незалежно від свого етнічного походження, а відтак державна мова — головний чинник консолідації суспільства.

Якщо спроектувати цей погляд на систему українських національних вартостей, то представник національної меншини повинен до частини з них (національно-культурних вартостей) ставитися з повагою, а ту їх групу, яка стосується державності, — приймати як обов'язковий орієнтир, до якого в кінцевому підсумку прямує всеукраїнське виховання. Не кожен може бути українським націоналістом, але кожен повинен виконувати обов'язки громадянина. З цього випливає, що виховання молоді, яка репрезентує національну меншину, повинно поєднувати в собі орієнтацію на обов'язки громадянина України, уважне ставлення до власних національно-культурних (етнічних) потреб та повагу до національних особливостей корінної нації.

Варто зазначити, що природний демократизм українців сприятливо впливає на вирішення міжетнічних стосунків в Україні. Українці — нація, пройнята християнським духом терпимості, прощення, і ми розуміємо народи, котрі хочуть зберегти свою віру, своє місце в історії. Справжньому патріотові при високому почутті власної гідності чужа дріб'язкова чванливість, почуття зверхності над іншими народами. Саме на таких засадах здійснюється національно-патріотичне виховання дітей — представників усіх народностей в Україні. Очевидно, що воно буде завжди відбуватися на тлі природної суперечності, яка визначається ставленням національних меншин до Української держави. Головними чинниками, котрі виступають носіями таких настроїв і прагнень, є сім'я, а за умов компактного поселення національних меншин — громада. Власне ставлення — сім'ї і громади — до української нації, держави тощо позначається на характері національного виховання таких дітей. З одного боку, громадянська лояльність батьків щодо держави передається дітям, а з іншого, — саме національною активністю батьків і громади визначатиметься прагнення дітей до засвоєння своїх культурно-національних вартостей.

На побутовому рівні в тій ділянці стикаємося іноді з певними конфліктами. По-перше, дуже часто позбавлення колишніх культурних і політичних привілеїв, якими користувалися росіяни, трактується як порушення прав людини. Тут потрібні елементарна чесність і почуття справедливості. По-друге, нині ще живуть ті люди, народи, зокрема й українці, які на своїй землі зазнавали кривди і несправедливості, депортацій і ув'язнень лише за те, що любили свою Батьківщину. І їм важко позбутися відчуття жалю і змусити себе шанувати тих, хто знущався над ними. Так виявляється "емоційне тертя" між представниками різних національностей, що, однак, ніяк не можна ототожнювати з державною політикою в Україні.

Завдання для самоконтролю

1. Яким є головне прагнення нації і чим воно зумовлене?

2. Що таке "дух нації" і якими є форми його виявлення? Чи існують підстави вважати, що нація — категорія історична?

3. Що таке ідеологія державності? Чи вважаєте Ви, що її визнання є обов'язковим для громадянина України?

4. Порівняйте поняття "націоналізм", "шовінізм", "інтернаціоналізм", "космополітизм". Назвіть головні різновидності патріотизму.

5. Схарактеризуйте послідовність становлення державницько-патріотичного самоусвідомлення українця.

6. Що означає формула "служіння Богові й Україні"?

7. Яким є головний принцип стосунків громадян України, що репрезентують титульну націю і національні меншини?