Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

В основу громадянського суспільства покладено ідеали демократії. Ідеологія цього суспільства бере свій початок у давніх культурах, зокрема в грецькій. Проте своїм розвитком — на ґрунті християнства — вона завдячує Середньовіччю, в надрах якого формувалося поняття релігійного, природного і звичаєвого права. З цієї епохи бере свої витоки європейський парламентаризм. Водночас на становленні громадянського суспільства позначилися соціальні та інтелектуальні надбання епохи Відродження, що сприяли формуванню понять природних прав і політичної рівності громадян. Певний внесок у розвиток цього суспільного устрою здійснили американська та французька революції.

У другій половині XX ст. спостерігалося швидке поширення демократії на всіх континентах. Вважається, що це природовідповідний процес, зумовлений духовним розвитком суспільств та людини, і що до засад демократії рано чи пізно прийдуть усі народи. Цей процес зумовлює появу не лише демократичних державних устроїв, але й становлення нової людини — вільної, самовідповідальної, сильної, творчої. Сьогодні на шляху до такого суспільства опинився і наш народ. Перехід до нього ставить вимоги щодо виховних зусиль родини, школи, громади. І ті вимоги настільки суттєві, наскільки глибинні зміни прогнозуються в нашому суспільстві.

Свобода як потреба і як обов'язок громадянина

Торкаючись філософських засад виховання, К. Ушинський постійно і наполегливо підкреслював велике значення свободи як чинника становлення людини і суспільства. Фундаментальною тезою у його поглядах було визнання вродженості почуття свободи. Вона — сама сутність нашого духу і випливає з природної потреби забезпечувати людську життєдіяльність. Людині властива вроджена схильність самій визначати напрям свого життя, творити його, — вважав він.

У своїх висновках К. Ушинський спирався на європейську філософську думку, зокрема на погляди Б. Канта, який виділяв у людині дві природжені пристрасті: статевий нахил і нахил до свободи. Один — виходить із потреб тіла, інший — з потреб душі. Зрештою, К. Ушинський одночасно визнавав, що почуття свободи як у людині, так і в суспільстві може бути розвинутим, або й не розвинутим — завдяки відповідному способу життя. Виховання і життя, на його думку, може сприяти становленню вільної людини, але може також формувати рабів і деспотів — найчастіше таких, у душі яких рабство і деспотизм зливаються в найогиднішу суміш (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 334).

Рабство— взагалі дволике; воно поєднує в одній людині і жертву, і наглядача, а відтак стає головним джерелом і самоприниження, і сваволі. Рабу приємно познущатися над іншим, що дуже помітно в психології нашого чиновництва, частини працівників міліції тощо. Рабсько-деспотичні якості характеру можуть формуватися в дитині з перших років життя, якщо вона виховується в умовах відсутності свободи. У такому випадку потреби виживання, на думку К. Ушинського, сприяють розвитку рис шахрайства і розпусти. Бо "чим менша свобода у людини або у народу, тим більше змушується вона до фальшивої, уявної діяльності й тим нещасливішою вона стає, тому що не живе серйозними інтересами, що випливають з душі... Психологія чітко вказує на неминучий закон, що цілковитий раб завжди або шахрай, або розпусник, а найчастіше те і те разом" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 349).

Глибина рабського стану людини, зрештою, вимірюється не тим, наскільки її змушують діяти всупереч власної волі, а тим, наскільки вона погоджується з цим своїм становищем, наскільки приймає рабство, змирилася з ним.

На певному ступені поневолення людина-раб стає навіть прихильником рабства, намагається відстоювати його, "цілувати руки поневолювачам". Формується феномен самопоневолення, "звичка бути рабом". Тоді зовнішня свобода не сприймається людиною, бо вона не бачить в ній сенсу. В одній зі своїх праць К. Ушинський спирається на вислів Дж. Брауна, який тут теж варто навести: "Хто може терпіти рабство, не обурюючись проти нього, той уже не гідний свободи, і коли б деспотія (домашня, громадська або шкільна) спричиняла тільки це зло душевного падіння, без інших зол, що їх вона породжує безпосередньо або опосередковано, то й тоді деспотизм навряд чи заслуговував менше ненависті, ніж заслуговує він тепер від людей, які знають, чим здатна стати вільна людина і якою жалюгідною істотою є справжній раб" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 334).

Рабство стосується як людини, так і всього суспільства. Проте, як зазначає С. Франк, у кінцевому підсумку і рабство, і прагнення до свободи залежить від окремої людини, бо вона є єдиним двигуном суспільного життя, і нічим не можна замінити спонтанне джерело сил, яке йде від духу окремої людини (Франк С, 1992, с. 116). Сформоване на рабстві тоталітарне суспільство не може трактуватися як громадянське. С. Франк визначає його як фактичне панування диких звірів над лінивими і заляканими домашніми тваринами (Там само, с. 116). Перехід від тоталітарного до громадянського суспільства — це найперше відмова від рабства і пізнання та прийняття свободи.

Другою фундаментальною тезою у поглядах К. Ушинського на свободу є те, що вона має для людини сенс лише у поєднанні з її діяльністю. Сама по собі ("у чистому вигляді") свобода не тільки не потрібна, але й шкідлива та небезпечна — як чистий кисень, вилучений з повітря. Поза діяльністю вона стає "фальшивим маяком людського життя" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 361). К. Ушинський наголошує, що прагнення свободи, будучи прагненням душевним, у своїх витоках пов'язане з прагненнями до свідомої вільної діяльності. Прагнення свободи завжди мусить мати своє призначення і свою допоміжну щодо діяльності функцію, "свою справу" (Там само, с. 349). Навіть межі свободи визначаються потребами діяльності. Якщо свободи більше, ніж людині потрібно, то це вже на шкоду їй самій (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 382—833).

На врахуванні моменту єдності прагнень свободи і прагнень діяльності в людині побудований механізм її уподібнення до тварини, яке здійснюють тоталітарні режими: людину просто позбавляють потреб і можливості власної самостійної діяльності. І оскільки бути бездіяльною, "лінуватися", мати якнайбільше

"вихідних" тощо є природним бажанням її тіла, то людина з таким станом легко погоджується. А коли відпадає потреба прагнень і вільної діяльності, то автоматично відпадає і потреба свободи. Адже "...свобода е законна дочка вільної, невтомної праці" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 338). У такий спосіб і в нашому суспільстві історично виробився механізм творення раба — через звільнення людини від інтенсивної праці, від потреби вільної діяльності.

У ранньому дитинстві все вирішують батьки, звільняючи водночас дитину від її прямих обов'язків: виконують за неї домашні завдання, "підштовхують" до фальшивої оцінки, збирають за дитину металобрухт чи макулатуру, "полегшують" її життя в класі з допомогою подачок учителеві тощо. У школі — на уроці — вільнодіючою істотою є лише вчитель, у той час як дитина тижнями, роками сидить без діла. Не набагато інакша ситуація і у вищому навчальному закладі. Потреби, а відтак і можливості, вільної діяльності була позбавлена кожна "радянська людина", бо її виживання — бодай жебрацьке — забезпечувала держава. То для чого їй свобода? Маємо, отже, і досвід: аби зробити людину рабом, досить позбавити її потреби турбуватися про себе, — "полегшити їй життя".

Як уже зазначалося, рабство визначається двома крайностями — безмежною покорою і безмежною сваволею. Обидві вони ведуть — і раба, і деспота — "до помийної ями цілковитого скотства" (Там само, с. 332). У цьому сенсі переорієнтація людини на активну вільну діяльність є єдиним шляхом віднайти гармонію і полюбити свободу. Почуття свободи добре розвивається саме в народів діяльних, активних, "які немовби шукають небезпеки, труднощів, перешкод, щоб подолати їх..." (Там само, с. 333).

Із викладеного вище випливає ще одна важлива для нашого часу і для нашого виховання думка: свобода особистості — не тільки її природжене і первинне право, але й її суспільний обов'язок. Такий висновок пов'язаний з тим, що лише за умов свободи, лише прийнявши свободу, людина здатна повноцінно виконувати всі інші свої обов'язки. Усяка відмова від свободи рівнозначна самогубству, але це також гріх, який людина змушена спокутувати. Зрікатися свободи — означає відмовлятися від відповідальності, на що людина не має права.