Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Двоєдина природа родини

Спроби будувати родинне виховання, трактуючи людину і сім'ю лише крізь призму фізіології, психології чи соціології, — приречені на провал, бо цими науками вивчення людини не вичерпується. Звідси і ущербність деяких наукових досліджень, навіть нашого часу, котрі порятунок родини вбачають, головним чином, у поширенні статевої освіти і при цьому повністю ігнорують духовні засади сім'ї. Є підстави вважати також, що провал так званого статевого виховання в школі, спроби якого робились, починаючи з 1983 р., зумовлений саме тим, що відповідні заходи не мали під собою ніякого духовного підґрунтя. Вони орієнтувалися на людину лише як на "високоорганізовану тварину", а звідси й вульгаризація самої статевої проблематики. До того ж очевидно, що знання карного кодексу ще не робить зі злочинця порядної людини, і що взагалі не знання і навіть не розум, а внутрішня духовна сутність визначає поведінку людини, у тому числі статеву.

Згадані прорахунки в сфері родинного виховання тим паче прикрі, що в характері нашого народу природою закладено схильність надавати перевагу чуттєво-духовному над раціональним і матеріальним. Як уже зазначалося, його душа завжди носила теократичний характер (І. Мірчук, В. Янів, О. Нальчицький).

Родина — проміжна ланка між людиною і суспільством. Вона так само намагається піднятися над своєю емпіричною природою, "відшукати себе" в духовній реальності. У цьому прагненні — духовне самовизначення родини. Усі форми стосунків між її членами — шлюбні, стосунки поколінь і родичів тощо — мають зовнішній фізичний вияв, але їм властива і духовна основа, пов'язана з Великою Таємницею людського буття. Лише в сім'ї можуть поєднуватися і реалізуватися всі типи любові — від суто біологічної до жертовно-духовної (любов-ерос, любов-філіо і любов-агапе). У прагненні осягнути цю повноту — духовне призначення людини. "...Не статева пристрасть творить шлюб і сім'ю — вона може їх лише руйнувати, а статеве почуття, з самого початку стримуване і одухотворене ідеальним почуттям любові, аскетизмом стриманості, моральним поєднанням подружжя і членів родини" (Франк С, 1992, с. 102).

Як зазначає далі С. Франк, у глибині всіх емпіричних, земних і утилітарних зв'язків між членами родини існує містична реальність певних моральних зв'язків, певний поклик до близькості — таїна родини — незалежно від того, чи вони усвідомлюються релігійно, чи лише на побутово-родинному рівні: таємниця шлюбу, зв'язку дітей і батьків, таємниця кровного зв'язку. Це — духовне ядро родини, в якому її здоров'я, стабільність, успіх у досягненні свого призначення. Духовні сили об'єднують родину (Сухомлинський В., 1977, т. б, с. 437).

Потреба побудови родини є природною і не залежить від самої людини. Родина — це завжди і радість, і клопіт; вона окрилює і обмежує, але людина чує потребу в ній. Бо це — обов'язок, виконання якого покладене на людину Богом. Духовне ядро родини зароджується в людині у процесі її власного духовного розвитку.

Деякі родинні цінності дитина засвоює дуже рано. Вона ділиться іграшками з молодшим братчиком, допомагає бабусі, відмовляється від цікавої телепередачі, якщо в хаті хтось хворий, винесе сміття зі спільної кухні тощо. Коли людина стає дорослою, вона повинна бути готова до інших, важчих актів самообмеження. Особливо це помітно, коли настає пора будувати власну родину. Досвід дитинства тут виявляється дуже корисним. Закони вірності спонукають людину обмежувати своє приватне життя, приносити жертву і пізнавати радість народження власних дітей, а відтак виконувати непрості обов'язки догляду за ними; дбати про спільні засоби життєдіяльності, готувати їжу для інших, заробляти потрібні кошти тощо. Усе це — самоподолання, яке не видається важким людині, що несе в собі духовну потребу такої поведінки.

В умовах родинного співжиття подолання егоїзму індивідуальної людини веде до злиття зусиль і прагнень об'єднання в одне ціле. Так у родини з'являється спільне бажання йти до власного призначення, до досконалості, прагнення ідеалу. Утворюється родинна атмосфера ("аура"), а в ній — духовне ядро.

За цих умов духовні сили родини становлять вже не звичайну суму доданків, а щось вище, те, що психологам відоме як "додаткова енергія": люди, котрі зі самозреченням складають власні зусилля в одне ціле, завжди виявляють, що їх спільна енергія — щось більше, ніж сума енергій окремих людей. У цьому процесі особливо виразно відчувається двоєдина природа родини. Вона, як і окрема людина, складається з матеріального, біологічного, з одного боку, і духовного, містичного, астрального — з іншого. Здатність людини долати себе задля власної родини, жертвувати собою, орієнтуючись на ідеали родинності, є головною і категоричною передумовою стабільності сім'ї. "Розлучатися поспішають передусім егоїсти", — пише В. Сухомлинський. Жити в шлюбі — це найперше уміння керувати, управляти своїми бажаннями, уміння поступатися часткою своїх бажань (Сухомлинський В., 1977, т. б, с. 880). Відсутність такої здатності — перша і цілком достатня причина розвалу сім'ї.

Зрештою, духовність людини — не єдиний чинник, котрий впливає на стан родини. Тут має значення і вдалий вибір партнера, і справедливість у моральних, побутових та майнових відносинах, матеріальні умови життя родини, і ще багато інших чинників. Усі вони можуть ослаблювати родину, але лише за однієї умови: якщо духовність поступається першим місцем у свідомості людини і нею оволодівають інші прагнення. За всіх обставин духовність родини має здатність "згладжувати" гострі кути і допомагати людині долати труднощі. Саме на таких засадах будували родину наші предки: життєві труднощі й невдачі їх теж не минали.

Таким чином, життєздатність і сила родини— найперше у розвитку її духовних основ, у здоров'ї її духовного ядра. Не глибоке пізнання фізіології шлюбу і загалом не стільки раціональна культура, скільки духовний розвиток членів родини і ставлення їх до своїх природних обов'язків вирішують долю сім'ї — як чинник першої ваги.