Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Ціннісні засади української родини

Попередньо сказане, а також дані деяких спеціальних досліджень дають підстави зробити певні висновки, що стосуються бодай головних ціннісних орієнтацій української родини в минулому.

Українська сім'я будувалася на засадах духовності, віри, релігійності. Це стосується і дохристиянських часів — людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї Природою і намагалася збагнути її таємниці. Християнство лише посилило природні духовні нахили українців. За М. Стельмаховичем, українська родина рано набула свого "космічного удохотворення" (батько — "місяць", мати — "світла зоря", діти — "зіроньки"). Народна традиція облагороднювала союз між батьками, що втілювалося в образі богині Лади. І навіть самі назви "няня", "ненька", "неня", "нянько", а також "мама" пов'язані з іменами богів (Стельмахович М., 1997).

Як уже йшлося, духовно-релігійному розвиткові людини сприяли релігійні свята та обряди, яких родина завжди дотримувалася і які повторювалися щорічно. На різдвяну Святу вечерю збиралася вся сім'я, поминали померлих, згадували відсутніх, спільно молилися перед початком вечері. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили Святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Та й колядування мало глибокий виховний сенс — залучення дітей до духовності шляхом прямої участі у звичаєвому дійстві. Таке виховне значення закладено у театралізованому вертепі, де возвеличувалося добро і засуджувалося зло. Писан-карство також задовольняло і розвивало духовно-творчі потреби і можливості дітей, молоді. Виховну роль відігравали ритуали хрещення, весілля, похорону.

Українська родина будувала своє життя в тісній єдності зі своїм народом. Батько був оборонцем землі, на яку часто зазіхали неситі сусіди. Любов до Батьківщини, до рідної землі, до віри пронизувала всі ділянки родинного життя. Ненав'язливе, через колискову пісню, народну думу, через дитячу молитву за Україну, а найперше з розповідями про жертовні та героїчні вчинки тих, хто боровся за нашу незалежність, входило в душу дитини і дорослого юнака почуття патріотизму, любові до рідного краю. Це також об'єднувало батьків, увесь рід — на основі єдності громадських прагнень. Сім'ю єднала і спільність національно-культурних зацікавлень, часто спільна участь у національно-визвольній боротьбі. Виживаючи за умов постійного жорстокого етноциду, будучи ізольованою від елітарної культури, яка зосереджувалася у столицях метрополій (Варшаві, Петербурзі), українська родина творила свою народну культуру — казку, пісню, танок, а надто плекала рідну мову. На цій основі утверджувалося почуття етнічної окремішності, яка допомагала зберегти свою автентичність, а водночас сприяла і єднанню родини.

Вище зазначалося, що українській родині завжди був властивий демократизм стосунків — як вияв певної природної доброти, що характеризувала натуру її членів. Ця риса нашої сім'ї простежується вже з кінця IV ст. у житті давніх предків слов'ян — антів (росів). Як і духовність, їх демократизм розвивався під впливом певних природних чинників — поміркованого клімату, спокійного краєвиду, багатої й врожайної землі тощо. Нашим предкам здавна була властива відсутність вродженої агресивності, яка була притаманна деяким нашим сусідам. Вони виявляли схильність до розуміння інших людей, сприймали світ серцем, уміли ставити себе на місце інших, виявляли гостинність до чужинців. Ці риси і зумовили в Україні ранню появу егалітарного (рівноправного) шлюбу.

Демократизм стосунків в українській родині переносився і на виховання дітей. І якщо згодом тут, у сім'ї, з'явилися деякі дискримінаційні щодо дитини і жінки елементи, то цим ми завдячуємо швидше православній догматиці, для якої ці елементи були характерними.

В українській родині з давніх-давен діяв закон опіки. Він також випливав з природної доброти українця і поширювався на старших у родині, безпомічних, інвалідів, сиріт тощо. Як засвідчують історики, будуючи Січ чи просто оселю, козаки завжди найперше споруджували шпиталь і школу. Мандруючи Україною (1654, 1656 рр.), Павло Алепський звертає увагу на те, що тут священики вчать сиріт та не дозволяють, щоби вони тинялися вулицями. В іншому місці він зазначає, що "в козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, — не так, як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися" (Січинський В., 1946, с. 39).

У родині культ опіки виявлявся великою повагою до старших, а також готовністю членів сім'ї допомагати хворим і немічним. Високу опікунську відповідальність щодо дітей відчували як рідні, так і хрещені батьки, які на випадок смерті перших брали на себе турботу про похресників.

Будучи від природи нацією осілою, переважно сільськогосподарською, наші предки високо ставили в родині чесноту працьовитості. Вони душею відчували істину в тому, що неробство породжує найгірші вади характеру людини і що людина може бути щасливою лише в праці, а тому від самого народження повинна готувати себе до цього щастя. В родині ніколи не було ситуації, коли дитина нудьгує і не знає, куди себе подіти. В давній українській родині схильних до лінивства не любили, висміювали і змушували до праці: вже в ранньому дитинстві хлопчик чи дівчинка повинні були доглядати домашніх тварин, допомагати батькові чи матері в домашній роботі.

Фізична праця була також важливим чинником розвитку сили та збереження здоров'я дитини. Хлопчиків рано готували до оборони рідної землі: вони змалку їздили на конях, вчилися володіти зброєю. Все це давала праця, яка, таким чином, виконувала і важливу функцію охорони здоров'я.

Життя української родини будувалося на засадах природо-відповідності, які втілювалися в звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити сім'ю здорову і дружну. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона...", — так висловив це прагнення І. Котляревський. Звідси і культ подружньої вірності, що проходить лейтмотивом у всій історії нашої культури. Українці завжди виділялися в світі моральною чистотою і стриманістю (Ващенко Г. — 1,1997, с. 109). Громада і сама родина зважали на неписані закони, що стосувалися вікової зрілості та психологічного здоров'я молодих, їх обопільної згоди, заборони кровозмішування тощо. В практиці родинного життя втілювалася природна тенденція до багатодітності, здорового способу життя тощо.

Природовідповідно будувалося і родинне виховання дітей. За важкою щоденною працею батькам ніколи було спеціально займатися "вихованням": діти виховувалися самим життям. Пізніше В. Сухомлинський назве це мудрою системою педагогічних поглядів працьовитих людей: "Працюємо разом з ними, з дітьми— ось, мабуть, і все виховання" (Сухомлинський В., 1977, т. б, с. 444). Свій обов'язок — у процесі спільної праці — виконувала Природа. Поєднуючись з духовністю і релігійністю, праця змалку привчала людину пізнавати світ не тільки розумом, але й серцем.

Природовідповідний характер мало і виховання любові до рідної культури. Рідне є природним. Так трактувалося засвоєння рідної пісні, казки тощо, а надто рідної мови. Наші предки підсвідомо сприймали істину, висловлену згодом К. Ушинським про те, "...що зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона говорить в дитинстві (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 272). Рідну культуру і мову дитина "сама брала" в родині, як, зрештою, і всі інші цінності, в процесі практичного життя "як губка" вбирала все, що бачила і чула вдома. Дитина, вихована в нормальних родинних умовах, не уявляла собі майбутнього життя поза сім'єю, формувала в собі духовну потребу в ній. Шляхом практичного засвоєння таких чеснот, як любов до батьків, родинна злагода, почуття кровного зв'язку, згуртованості всіх членів родини, духовний потяг до рідного дому, до рідної культури і мови, вона виробляла прагнення і природну потребу творити свою майбутню сім'ю за зразком тієї, з якої вийшла сама.

Варто, зрештою, зауважити, що такими рисами наша сім'я володіла в минулому. Бо вже починаючи з епохи Катерини II, під впливом феодально-деспотичних стосунків у Російській імперії та російського менталітету в українську родину проникають також елементи деспотизму. Свого часу, аналізуючи зміст "Слова о полку Ігоревім", не дуже прихильний до українства В. Бєлінський на ці обставини вказує досить виразно. Він пише: "Слово о полку Ігоревім" несе на собі відбиток поетичного і людяного духу Південної Русі, яка ще не зазнала варварського ярма татарщини, чужих грубощів і дикості Північної Русі... Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми. Все це, повторимо, відгукується Південною Руссю, де і тепер ще так багато людського і благородного у сімейному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінка користується правами своєї статі. Все це не властиве ("противоположно") Північній Русі, де сімейні стосунки є грубими, жінка — різновидність домашньої худоби, а любов у шлюбі— річ зайва... (Белинский В., 1900, т. 2, с. 369).

Дискримінація жінки шляхом "вирівнювання" її прав на важку чоловічу працю, насаджування феодального культу "старшого", а згодом і гіперопіки над дітьми, — всього цього зазнавала наша родина і в епоху більшовизму.