Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Повернення до традицій

Якщо описаний вище "діагноз" хвороби сучасної української родини в головному правильний, то звідси можна зробити два висновки:

1. Оздоровлення родини — невід'ємний компонент оздоровлення всього суспільства, як, зрештою, і навпаки: тут маємо взаємну залежність.

2. Якщо повернення нашої родини до здоров'я і стабільності лежить через самоподолання людини, то його категоричною передумовою є відродження її духовності та ідеалізму.

Ці висновки вказують на напрям і наших педагогічних пошуків. Найперше — це повернення до традицій національного виховання добільшовицької епохи, які, зрештою, подекуди діяли "підпільно" весь час, особливо у західних областях України. "Настав час, — писав М. Стельмахович, — коли необхідно якнайрішучіше повернутися до української родинної педагогіки..., до відродження традиційного статусу родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов'ю до дітей і відданістю святому обов'язку їх виховання" (Стельмахович М., 1997, с. 129—132).

У часи кризи людина і народ завжди оглядаються назад, до своїх витоків і ставлять собі природне запитання: а чи туди ми йшли? Чи узгоджували ми свої дії зі заповітами предків, що втілені в традиції? Як буде видно далі, в традиції нам не знайти відповіді на всі запитання, але вона здатна вказати нам на природовідповідний для нас вектор Історичного поступу. Сучасній педагогіці випадає усвідомити, що ці давні джерела відродження існують і що їх зміст треба прочитати наново, з відстані сьогодення, ретроспективно.

До такого висновку спонукає нас аналіз самого процесу розвитку людської культури. Як відомо, людство будує її таким чином, що кожне покоління, засвоївши працю батьків, добудовує свій вищий "поверх". На душі кожного покоління позначаються впливи того, що робили батьки, діди і прадіди. У культурному сенсі людина переживає етапи своєї еволюції подібно до того, як вона переживає в утробі матері етапи своєї біологічної еволюції. Отже, вона не може будувати свою свідомість лише на основі культури, створюваної її власним поколінням. Вона завжди становить одне ціле зі своєю культурною традицією. І якщо на якомусь "поверсі" цієї вічної будови трапляється аварія, якщо нове покоління відчуває і усвідомлює, що батьки будували "не за тим планом", збудували не те, що слід, то на його долю випадає важке завдання демонтувати наслідки невдалої праці предків, звірити свої наміри з традицією і йти далі. Частині нашого народу такі наміри і таке ставлення до більшовицького періоду нашої історії видається прикрим, болючим і неприйнятним. Проте, якщо цього не усвідомимо і не зробимо рішучих кроків у перебудові життя, весь будинок буде лихоманити. Він не стоятиме надійно, адже збудований за неприродовідповідним проектом.

Традиції закріплюють і утверджують також цінності родинного життя, передають їх у "звичаєвій упаковці" від покоління до покоління. В. Сухомлинський порівнює традиції зі скарбничкою, "куди кожне покоління кладе свій маленький коштовний внесок" (Сухомлинський В., 1977, т. 1, с. 410). Цим визначається велика сила і вага традицій, які втілюють єдиний розум і досвід народу.

Прогресивний суспільний поступ передбачає збереження природного в природі та людського в людині — через спадкоємність поколінь. Серед цих цінностей є вічні й непорушні засади, які перевірені часом. Лише невігласи можуть уважати їх "пережитком минулого". Європейські народи, які вирізняються сьогодні відносним моральним здоров'ям (Голландія, Австрія, Швеція та ін.), попри свої господарські й технічні досягнення, ревно оберігають і свої родинні традиції. Як зауважував М. Стельмахович, культ минулого, культ традицій у них пов'язується з поняттям "консерватизму" як чогось стабільного, стійкого, надійного, як уособлення давнини, яку треба шанувати (Стельмахович М., 1996, с. 11). Відомим є "консерватизм" англійців. Це, насамперед, збереження і передача молодим поколінням вічних засад нормального стабільного життя, що ґрунтується на вірі й праці, який може протистояти морально-деструктивній силі науково-технічного прогресу. Родина виступає тією молекулою суспільства, де його консерватизм виявляє себе з найбільшою силою.

І все ж, незважаючи на однозначність і переконливість наведених вище висновків щодо важливої ролі традицій, у проблемі родинного виховання дещо вимагає спеціального розгляду. Це зумовлене тим фактом, що докорінну зміну обличчя і структури суспільства мусить ураховувати і родина.

Закріплені в звичаєвих традиціях погляди на виховання будувалися колись на тій системі вартостей, яка відповідала тодішньому життю. Найперше це стосується громадсько-політичного світогляду, який передбачає глибокі зміни, виховання характеру, що повинен відповідати вимогам нового життя. Виховуючи чесну, працьовиту і патріотично налаштовану людину, чи відчували наші предки таку, як сьогодні, гостру потребу виховувати керманичів економіки, банкірів, капітанів підводних човнів, офіцерів своєї армії тощо? Чи готували ми наших дітей до роботи в державному апараті, в дипломатичному корпусі тощо? Очевидно, що попри всю духовну силу нашої виховної традиції, без чого сучасне виховання не побудувати, не все в ній задовольняє наші сучасні потреби, найперше державотворчі, а відтак родинні та особисті. Звідси випливає категорична потреба вже на родинному рівні поєднувати духовну силу традиції а потребами, на які вказує час.