Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

Релігія є формою "опредмечення" віри в Бога, а тому завжди несе в собі особливості культури того народу, який її витворив. Церква є діяльним інститутом, що репрезентує, оберігає і поширює релігію, а відтак виступає духовним виховником людини впродовж усього її життя.

Як потреба віри, так і потреба релігійності в людині є вродженою — таку думку постійно висловлювали К. Ушинський, Г. Ващенко та інші українські педагоги. Вона є виявом властивостей самої людської душі. І якщо трапляється так, що людину чи народ позбавляють можливостей відбувати християнську релігійну практику, то з часом вони витворюють для себе певну псевдорелігію, як це сталося з ідеологією за комуністичного режиму.

Вродженість релігійних потреб особливо виразно спостерігається в дітей, а тому, на думку К. Ушинського, їх (ці потреби) варто облагороджувати, розвивати, наповнювати християнським змістом (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 232). Інакше відповідне місце в душі, "яке порожнім не буває", посядуть "боги" іншого світу. Псевдорелігійне сектантство, забобони чи сатанизм з'являються там, де утворюється вакуум унаслідок того, що релігійному вихованню не приділяли уваги.

Релігійність в українській виховній традиції. У свідомості українців релігія була живим чинником не лише впродовж десятків віків, а вже від багатьох тисяч років. Життя у єдності з природою навіювало людині пошану до надземних сил. Цей світогляд був настільки наближений до християнського, що сучасні теологи звуть його не "поганським", а "передхристиянським". Християнство стало радше завершенням процесу становлення нашої духовності.

Релігія в нас глибоко проникає у звичаї та обряди, поєднує суто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. Взірцем такого поєднання в нашій історії є "Повчання Володимира Мономаха дітям", настанови отців Церкви, філософія Г. Сковороди та П. Юркевича, вся творчість Т. Шевченка та ін.

В українській традиції, що слугувала духовною основою виховання, завжди було прийнято дотримуватися релігійних засад і в побуті: з молитвою наші предки лягали спати і вставали вранці, вирушали в дорогу, споживали їжу, розпочинали польові роботи, виганяли на випас худобу навесні тощо. Свою працю на землі український селянин уважав службою Богові. З іконою Божої Матері козаки йшли в походи і перемагали.

Попри всі злигодні підневільного часу, притулком для християнства у нас була сім'я. Образи на стіні "наглядали" за вчинками людини зі самого дня її народження і до могили. "Не робіть цього, он Бозя дивиться", — так повчала мати свою малечу. Вже в трирічному віці дитина повторювала молитву: "Ангеле, хоронителю мій, ти завжди при мені стій. Як удень, так і вночі будь мені до помочи". Поява дитини на світ ознаменовувалася хрещенням, яке символізує офіційне приєднання людини до Церкви, до релігії. Весілля розглядалося як благословення Боже. Навіть церемонія похорону нагадувала про вічність часу і потребу примирення людини з Богом. Очікуючи зустрічі зі своїм Творцем, людина прагнула очиститися від учинених гріхів через сповідь і Святе Причастя.

Сьогодні, переживши експерименти більшовиків над народом, мусимо констатувати факт глибокої поруйнованості нашого релігійного життя. Руйнування храмів супроводилося руйнуванням душ. Однак наш народ все ж повертається до релігії — туди веде людину її природа. Відродження духовності на цьому шляху є надійною запорукою оздоровлення нашої нації, становлення нашої державності.

Релігія в європейському вихованні. Оцінюючи з відстані світогляд європейця, ми схильні констатувати, що у його свідомості домінує не релігійний, а раціоналістичний, прагматичний погляд на речі. Він (європеєць) заворожений своїми технічними успіхами і не має часу відвідувати храми. Як зауважує Є. Сверстюк, "увесь світ іде, всупереч попередженням, дорогою втрати духовної і моральної сили" (Сверстюк Є., 1993, с. 44). Проте, приглянувшись ближче до європейського життя, виявляємо, що є тут і багато людей віруючих. А відтак переконуємося, що в духовному житті Європи є чимало суперечливого. Справді, чимало громадян Франції чи Німеччини можуть назвати себе "невіруючими", але у повсякденному житті й способі мислення вони далекі від атеїзму, будують своє життя та виховують дітей на цінностях християнства. Бо такою є їхні культура.

Очевидно, з настанням епохи постмодерну віра в раціоналізу західного суспільства починає занепадати. Деякі філософи до ходять висновку, що саме розум, позбавлений віри в Бога, буї джерелом тоталітарного світогляду, а відтак і причиною кро вопролитних конфліктів у XX ст. Втрата прихильності до традиційних релігій і водночас розчарування в раціоналізмі спонукало в Європі (і не тільки в ній) "шукати Бога", наслідком чого і став рух під назвою "нью ейдж". Свідченням такого повороту мислення в США е також зарахування "церковної етики" до головних цінностей у реформах освіти ("Америка 2000 -стратегія освіти" — див.: "Освіта", 21—28 лютого 2001).

За таких обставин мусимо відкинути думку про потребу когось тут наслідувати, тим більше запозичувати в когось духовність для себе. Натомість потребуємо прийняти як аксіому, що наша духовність мусить мати автентичне коріння, а це означає, що самі маємо її в собі й відроджувати. Важливе значення може мати лише той факт, що християнство лежить в основі всієї європейської культури і, більше того, — в основі європейської демократії. І то не так уже й важливо, що з приводу своєї релігійності на вулиці скаже француз. Вирішує виховна, найперше, сімейна традиція, яка і в нас, і в них має християнський характер. "Християнство становить основу європейського життя", — ця думка К. Ушинського залишається актуальною і досі (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 305). Нарешті, за І всіх обставин Захід, як і ми, має право грішити та блукати, втрачати і знаходити. І сьогодні, можливо, теж відчуває гостру потребу повернення до Бога.

Псевдорелігії зла. "Ні одно зло не настільки просте, щоб не приймати на себе зовнішність чесноти", — писав В. Шекспір ("Венеціанський купець"). Уся історія людства, включаючий біблійний опис, рясніє великими помилками, пов'язаними з невмінням людини розпізнати лукавий образ зла. Натомість сформувалася і певна "ідеологія зла" — ідеологія сатанізму, — сенс якої в тому, щоб пропонувати людині "щось позитивне", "бажане їй", але взамін за творення нею зла. В цьому сенсі характерною є комуністична та фашистська ідеології. Перше пропонує людині "царство справедливості", задля осягнення якого виправдовується класова ненависть і масове братовбивство. Друга ідеалом обирає процвітання власної нації й спонукає задля цього нехтувати мораллю і християнським гуманізмом.

Сьогодні, в умовах розпаду цих ідеологій, сатанізм міняє свій образ і все частіше шукає нові форми самовизначення — у вигляді мафіозних структур, сатанинських сект та "церков", про які дедалі частіше чуємо. Мережа сатанинських сект дуже розгалужена. Тепер вона налічує близько 1000 організацій, які поширюють свою діяльність на 78 країн світу. Найбільш відомою групою їх є так звані сціентологічні секти, котрі прикриваються вірою в можливість штучного нарощування духовних сил людини (чим не пропозиція сатани-змія?).

Ідеологом сцієнтологічних релігій вважається Рональд Габборд. У державах, що виникли на руїнах імперії СРСР, поширення набула діяльність Богородичного центру, очолюваного Йоаном Бериславським, який проповідує ненависть до родинних зв'язків, зокрема до матері. Іспитовий акт при вступі до секти — вдарити власну матір по обличчю. У 1992 р. про себе заявило так зване "Біле братство", очолюване Ю. Кривоноговим, секта АУМ Сенріке, а останнім часом дають про себе знати прихильники сатанизму в Києві, на Івано-Франківщині та Львівщині, що залишають свій слід у вигляді цвинтарного вандалізму. Сектантська сатанинська псевдорелігія має і свою символіку, яку вчителеві корисно знати (див.: "Рідна школа", 1999, № 4). Такими символами та іншою сатанинською атрибутикою облаштовуються і сатанинські "церкви".

Усі сатанинські ідеології, попри свою специфіку, мають певні спільні риси. По-перше, це повне підкорення члена секти її керівникові, що завжди призводить до становлення ідеології рабства. По-друге, сатанізм виключає толерантне ставлення до інших поглядів і визнає єдино правильною лише свою діяльність. По-третє, ця ідеологія завжди орієнтує людину на дорогу до "добра" лише через зло, через творення зла. Нарешті, по-четверте, сатанізм, обіцяючи людині щось високе, насправді неминуче приводить її до духовної та фізичної деградації, наближає її до тваринного стану. Слова Христа: "По плодах їх пізнавайте їх" стосуються саме цього випадку.

Виховна функція релігії. Як уже мовилося в одному з перших розділів цього курсу, спробу конкретизувати виховні можливості релігії зробив відомий український священик і педагог о. Ю. Дзерович у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі 1935 р. ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 195—197). Поширюючи його погляди на наш час, можна зазначити наступне.

1. Релігія належить до чинників виховання, що апелюють одночасно як до розуму дитини, так і до її душі. Тут гармонійно поєднуються як вербальні (раціоналістичні), так і позавербальні (містичні) канали взаємодії людини зі світом, спілкування з Богом. Ця особливість релігії робить її могутнім каталізатором розвитку душі, становлення здатності людини усвідомлювати все розумом і бачити серцем, набувати "досвіду серця".

2. Утверджуючи віру в ідеали, релігія тим самим утворює надійний фундамент моральності людини. Віруюча людина сприймає мораль для себе як імператив. Моральність, що не підтримується вірою, завжди виявляє тенденцію до релятивізму, а відтак і до занепаду.

3. Релігії, зокрема, християнські, добре адаптовані до соціального життя. Вони визнають усю систему цінностей національного виховання і можуть органічно доповнювати його.

4. Поширюючи ідеї євангельського вчення, релігія пом'якшує і гуманізує погляди людини. Вона високо ставить її гідність, обстоює рівність людей ("демократизм") і рівність народів (антишовіністична спрямованість), веде до становлення демократичного світогляду.

5. Християнські релігії є виразником цілісного ідеалу виховання, яким є Христос, і цей ідеал є головною складовою національних ідеалів виховання в усіх європейських народів ("Бог і Батьківщина").

6. Виховання на засадах релігії спонукає людину покладатися на себе і виробляти в собі почуття відповідальності за себе і за інших людей. Вона виключає психологію споживацтва. Цим передбачається необхідність розвивати прагнення людини, активність її волі, здатність працювати розумом і душею. Усе це веде до формування повноцінного характеру.

7. Релігійне виховання володіє добре відпрацьованим методичним інструментарієм, що стосується виховання і душі, й тіла. Він закладений в ритуально-звичаєвих дійствах — як суто церковного, так і світського характеру, особливо в сфері життя сім'ї та громади.

8. Релігія і релігійна практика є специфічним — поруч з психологією — засобом пізнання "душі", доступу до неї. І якщо психоаналіз полегшує душу, але не дає ліків на майбутнє, то релігія оберігає і лікує її, вказує на сенс нашого існування. Гостра потреба в такому духовному трактуванні внутрішнього життя людини зумовлює пропозиції введення інституту душпастирства у навчальних закладах, зокрема у вищих, в українській армії тощо — поруч з психологічною службою.

Необхідно нарешті зауважити, що викладений вище погляд на виховну функцію релігії можна вважати дійсно християнським лише умовно, бо "релігія належить духові, божеству в людині" й "звести релігію до ступеня речі корисної, потрібної для господарського вжитку, — означає погубити її" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 390).

Релігія в школі. Трактування віри в Бога як передумови становлення моральності людини оголює гострі практичні проблеми стосунків школи і Церкви. В їх основі лежить державна політика в тій ділянці, що ґрунтується на Конституції України, на врахуванні типу традицій, особливостей духовного складу нашого народу, реальних потреб тощо. Погляди щодо цієї політики неодноразово висловлювалися Президентом України: функція Церкви — дбати про морально-духовний стан суспільства, а держава їй в цьому повинна всіляко допомагати. Очевидно, що ці погляди не можуть не перенестися і на школу. Вони втілюють два головні принципи, на яких будуються стосунки школи і Церкви.

1. Кожен з цих суспільних інститутів виконує свої корисні для суспільства функції й жоден з них не посягає на функції чужі: школа не втручається в діяльність Церкви, а Церква — в діяльність школи.

2. На відміну від колишнього войовничо-атеїстичного ставлення до Церкви, сьогодні між нею і школою можлива і потрібна тісна співпраця, бо їхні зусилля мають взаємодоповнюватися.

Рівень співпраці школи і Церкви визначається станом духовного життя і релігійної культури того чи іншого суспільства, а в нашій державі — ще й особливостями регіонів чи громад. Ця співпраця передбачає релігійне виховання, що здійснюється як безпосередньо самою Церквою (через її пряму діяльність), так і через її вплив на сім'ю, і навіть шляхом навчання релігії в школі, зокрема, на вимогу батьків. Доцільність викладання релігії в наших школах однозначно підтримували К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, галицькі педагоги 30-х років минулого століття. Зауважимо, що в деяких державах Європи, зокрема в Німеччині, релігія викладається в школі як обов'язковий предмет. І ці держави, як видається, не програють від цього — ні в моральному, ні в господарському сенсі.

У нас питання співпраці школи і Церкви тепер в стані інтенсивних змін і в різних місцевостях вирішується під впливом громадськості по-різному. Існує кілька практичних проблем викладання релігії у школі, які часто слугують контраргументами з боку його опонентів.

По-перше, це стосується обов'язковості вивчення релігії. Жодна поважна релігія, а тим більше християнство, не нав'язує себе силою. Дитина має право за порадою батьків вивчати або не вивчати релігію. Ніхто не має права змушувати дитину вірити і вчитися релігії, але водночас ніхто не може заборонити їй пізнавати засади релігії. В цьому одна з підстав відокремлення Церкви від школи. Конституційною нормою е право на свободу совісті.

По-друге, це проблема конфесійності. Очевидно, що тут найперше слід вирізнити ті релігії, які спонукають людину бути кращою, і категорично відкинути ті псевдорелігії, які ведуть її до зла, зокрема, прихований сатанізм. Небажаними є і ті конфесії, які не узгоджують свої цілі з цілями суспільства, наприклад, орієнтують людину на антидержавні вчинки, заважають становленню патріотизму і державності (егоїзм, московське православ'я тощо). "Добра та віра, — пише К. Ушинський, — яка задовольняє людську натуру, відкриваючи їй безмежну і неегоїстичну діяльність; дає терпимість; дає місце науці, свободі думки; не визнає нічиєї влади над моєю совістю; обстоює своє; але своє не нав'язує; не допускає свавілля; зберігає історичні перекази; визнає свободу волі, а не фаталізм ..." (Ушинський К., 1964, т. 6, с. 232). Традиції, тип нашої культури і духовності, державно-національні інтереси підказують нам найближчими вважати релігії християнські. Адже українці є християнами від природи (В. Янів та ін.).

Проте, навіть зробивши цей вибір, ми повинні постійно підноситися над рівнем конфесійності, тобто трактувати в школі християнство як філософську основу, узагальнено, не підкреслюючи конфесійних особливостей жодної релігії (С. Франк, Г. Ващенко, В. Янів та ін.). Маємо тут теж заповіт К. Ушинського: "...хоч би які були політичні й сектантські вірування педагога як громадянина свого часу й члена своєї партії, але він не внесе їх у свою школу, насильно впливаючи на недозрілий дитячий розум..." (Ушинський К., 1964, т. 2, с. 27). Вибір конфесії — це справа батьків і самої дитини.

По-третє, виникає запитання про те, хто може викладати релігійні предмети (наприклад, "Християнську етику" тощо). Відповідь не видається простою. Якщо духовність — це те, що неможливо збагнути розумом, але можна відчути і пережити (С. Франк, Дж. Фоутс, К. Войтило, К. Ушинський, Г. Ващенко та ін.), то вибір "сіяча" духовності — проблема дійсно непроста. В західних областях України пішли шляхом спеціальної підготовки під опікою Церкви і за участю державних органів катехитів мирян, тобто людей, які готові обрати предмет християнської етики як свою головну спеціальність. Таких людей чимало знаходимо серед пенсіонерів — учителів, лікарів, інженерів тощо. Незалежно від своєї теперішньої чи колишньої світської професії, вони мусять мати три якості: бути дійсно віруючими (К. Ушинський, Г. Ващенко та ін.), володіти належним рівнем ерудованості, бо їхні зусилля не дадуть наслідків, і мати певну схильність до духовної діяльності, тобто мати в душі "іскру Божу". В межах підготовки катехитів-мирян слухачі повинні пройти і певний курс психології та педагогіки, що є загальною умовою роботи в школі.

Підсумком до сказаного вище можуть слугувати міркування К. Ушинського. Він надавав релігійному вихованню особливого значення, ставив релігію на чолі гуманістичної освіти. На його думку, "наука вивчає тільки те, що можна збагнути, релігія спрямовує дух людини до вічного і вічно незбагненного (курсив наш. — О. В.)п. (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 305).

Християнізація виховання. Порушені в цьому розділі проблеми перебувають у стані дискусій, змін і перегляду. Поява предмета християнської етики на початку 90-х років минулого століття в школі сприяла становленню нового світоглядного підґрунтя і витіснення комуністичної ідеології. Цей предмет виявився першою ластівкою того процесу. Проте десятирічний досвід викладання його в школах західних областей України поставив і низку запитань, які потребують відповіді. Чи буде цей предмет і надалі релігійним, чи трактуватиметься як світський (у Польщі він викладається в школі паралельно з релігією і розглядається, власне, як світський)? Чи може школа брати на себе функцію катехизації, чи це має робити лише Церква? Чи ввійде цей предмет у якусь цілісну систему нашого виховання, чи він виявиться в школі штучно прилаштованим? Чи впевнено чує себе сьогодні вчитель християнської етики (розклад уроків, атестація тощо)? Чи маємо для викладання його добрі, фахово підготовлені матеріали? Нарешті, чи можна підготувати доброго вчителя етики впродовж кількатижневих курсів?

Відповідь на всі ці запитання мусимо шукати не в школі, а у сфері суспільної свідомості, у тих змінах, які відбуваються тепер у духовному полі нашого суспільства. Поза всяким сумнівом, воно відходить від атеїзму і дрейфує до засад релігійності, насамперед до християнства, втіленого у нашій національній культурі. Це означає, що світський світогляд стає християнським і поступово трактуватиметься як нормальний, світогляд європейського типу. Власне, він зумовлює факти, коли в низці європейських держав навчання релігії входить до числа обов'язкових предметів, і мало знайдеться тих, хто виступає проти цього.

Якщо висловлену оцінку ситуації в нашому суспільстві вважати обґрунтованою, то на проблему виховання і, зокрема, виховання релігійного, мусимо сьогодні дивитися ширше і фундаментальніше, підступатися до неї крізь призму поняття християнізації всієї системи освіти і виховання. Під цим розуміємо ситуацію, коли і зміст навчання (всіх предметів у школі), і діяльність школи взагалі спрямовані в одному напрямку — до узгодженості з традиційно-християнським світоглядом, коли місце Творця помітне на уроці фізики, хімії, біології. В такому випадку предмет "Християнська етика" може називатися просто "Етикою" і трактуватися як світський предмет з християнським, філософським підґрунтям, а відтак і входити складовою до цілісної системи традиційно-християнського виховання. Вчитель такого предмета може отримувати підготовку й диплом державного рівня.

Завдання для самоконтролю

1. Якими природними можливостями володіє родина?

2. Чому родина сьогодні мусить трактуватися як головний інститут виховання?

3. Які організаційно методичні зміни в сучасній школі сприятимуть вирішенню головних завдань виховання?

4. У чому Ви бачите головне завдання позаурочної діяльності учнів школи?

5. Яке місце посідає релігія у житті людини?

6. Оцініть роль релігії в нашій виховній традиції та у світському вихованні європейських держав.

7. Що розуміємо під терміном "псевдорелігії зла"?

8. Чи потрібне і можливе викладання релігії в нашій сучасній школі? Якщо так, то які при цьому моменти вар то брати до уваги?