Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Метод приучування

Сутність методу приучування полягає в тому, що виховник домагається прищеплення певного елемента поведінки, спонукаючи вихованця якнайчастіше його переживати в процесі діяльності. Прикладом може бути становлення звички дитини правильно поводитися за столом, казати "дякую" чи "будь ласка", мити руки перед їдою, допомагати в домашніх справах, ретельно виконувати домашні завдання тощо. Звичайно, цей метод широко застосовується передусім в родинному (дошкільному) вихованні. Іноді в педагогіці його трактують як вправи у правильному вчинку.

Характерною особливістю цього методу є те, що він відразу орієнтує на якнайглибше засвоєння цінностей — на рівень звичок, які характеризуються сталістю і певною надійністю. Саме з цієї точки зору він і заслуговує на увагу.

Як уважає К. Ушинський, нерви людини прагнуть навичок і звичок. І чим менша дитина, тим швидше дія переростає у звичку. У старшому віці, навпаки, формування звичок потребує все більше зусиль. І йдеться тут не лише про вікові особливості самої нервової системи, але й, в першу чергу, про певну їх "завантаженість" чи "незавантаженість" іншими звичками і навичками. З огляду на це, формуванню нових навичок і звичок поведінки можуть заважати вже наявні, часто протилежного змісту стереотипи — "антинавички" і "антизвички". Ось чому, на думку К. Ушинського, гарна звичка — це моральний капітал, покладений людиною у свою нервову систему; капітал цей зростає безперервно, і відсотками з нього користується людина протягом свого життя (Ушинський К., 1975). Наявність сформованих у ранньому дитинстві навичок і звичок — це велика вигода для людини. Здобувши раз перемогу над собою, вона поступово закріплює її і на підтримку її потребує все менше зусиль. Труднощі, над якими людина не раз отримувала перемоги, перестають бути надто важкими.

Так, набувши через самодисципліну навички завжди складати свій одяг і свої речі в порядку, дитина пізніше робитиме це без великих зусиль над собою. Вироблена звичка вставати рано згодом працює без вияву великих напружень волі. Воля звільняється для долання інших, вищих цілей. Проте, як підкреслює К. Ушинський, наскільки добрі навички і звички є "вигідними" і "зручними", такою ж мірою шкідливі звички, вироблені внаслідок недбалості виховання, завдають клопоту і вимагають подвоєння зусиль для їх подолання. Погані звички — великі вороги людини. Для їх усунення недостатньо поодиноких зусиль, бо звичка, встановлюючись потроху і протягом часу, викорінюється так само потроху і після тривалої боротьби з нею (Ушинський К., 1975).

Виховання мусить орієнтуватися на формування звичок і навичок. І особливо сприятливі умови для цього маємо у сімейному вихованні, бо тут є широкі можливості для повторної і часто повторюваної дії. Методи виховання звичок (приучування), якщо виховник оволодів ним, дасть йому можливість посуватися в своїй діяльності дедалі вперед, не починаючи кожен раз будівлі з початку і зосереджуючи свідомість і волю вихованця на набутті нових, корисних для нього принципів, бо попередні його вже не утруднюють, перетворившись на його природу — у несвідому або підсвідому звичку. Словом, звичка є основою виховної сили, підвалиною виховної діяльності (Ушинський К., 1975).

Метод приучування не є новим у нашій педагогіці. Проте, як й інші застосовувані досі методи, він часто призводить до муштри, особливо коли активно переноситься на виховання підлітків та старшокурсників. Популяризатором саме такого авторитарного трактування методу приучування був А. Макаренко та його послідовники. "Наша поведінка, — писав він, — повинна бути свідомою поведінкою... але це зовсім не означає, що в питаннях поведінки ми завжди повинні апелювати до свідомості..." (Макаренко А., 1958, т. 5, с. 435—436). Очевидно, в цих міркуваннях ідея тотального вольового впливу на вихованця практично унеможливлює його волевиявлення, а відтак і гальмує розвиток мотивації позитивної поведінки.

Отож, цей метод може залишатися в арсеналі демократичної педагогіки, але за умови, якщо в ньому поєднується багатократність дії з повноцінною вірою і переконанням самого вихованця. Ініціатива діяльності повинна йти від нього. У цьому зв'язку варто ще раз звернутися до поглядів К. Ушинського. Він не заперечував рефлекторної основи виховних звичок, але в аналізі структури виховної вправи на перше місце висунув формування виховного завдання і пробудження в дитині потреби в тій чи іншій дії, тобто передбачав активність самого вихованця.