Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

Кожна людина — активна істота, вона сама відкриває себе, формує систему своїх вартостей і обирає предмет віри. Стикаючись з різними людьми, вона сама вирішує, кого брати за взірець, які якості в нього запозичити, а що рішуче заперечити і відкинути. Саме тому традиційний у педагогіці метод "виховання прикладом" відносимо до сфери діяльності вихованця, узалежнюємо від його власної активності.

З іншого боку, також кожна людина, з якою зводить нас доля, навіть кожен літературний образ є носієм певної системи цінностей, які ми сприймаємо або відкидаємо. Звідси наша увага до інших людей, котрі часто служать орієнтиром нашої поведінки. Прикладом для наслідування можуть стати: хтось з найближчих у сім'ї, видатний громадський діяч, літературний герой, учитель, ровесник тощо. Критицизм підліткового і юнацького віку зумовлений саме цим пошуком власної системи поглядів і віри. Деякі люди знаходять себе ще в ранньому віці, але іноді цей процес пошуку розтягується на роки, а то й на все життя. Більшість з нас, пригадуючи юність, визнає, що і в нас була людина чи образ, який ми намагалися наслідувати.

Функція виховника тут дещо обмежена, але він повинен, з одного боку, бути корисним зразком наслідування для дитини, а з іншого — стимулювати пошук взірця через ознайомлення дитини із життям, вчинками та поведінкою інших людей. Вважають, що найефективнішим методом виховання є демонстрування на власному житті та на власній поведінці тих поглядів і тієї віри, котрі виховник сам сповідує. Маємо згадку про це вже в Святому Письмі: "У всім сам себе подавай за зразок добрих діл, у навчанні непорушеність, повагу, слово здорове, неосудливе, щоб противник був засоромлений, не мавши нічого лихого казати про нас" (Тит. 2:7—8).

Звичайно, трапляються і виховні невдачі, — в тих випадках, коли обраний вихованцем приклад є виразником вартостей, що суперечать християнській моралі. Це передусім стосується літературних та кіно героїв, у поведінці яких часто закладений механізм перетворення добра на зло. Прикладом цього може бути поширений образ "супермена". Такому герою "все дозволено": вбивати людину, нищити природу, знущатися над будь-ким тощо. Антитезою такого персонажу в народній творчості є образ народного богатиря, козака-характерника. Народ наділяє силою лише того, хто бореться за утвердження добра і справедливості.

Невпорядкованість статевого життя молоді великою мірою теж іде від прикладу з екрана.

Приваблююча сила таких образів пов'язана з тим, що підліток знаходить тут прості відповіді на свої життєві запитання. Добро завжди передбачає певну самопожертву, самоконтроль, самокритику, самообмеження, а тому менш привабливе. Тут же все можна осягнути без зайвих труднощів і дискомфорту. Потрібно лише зважитися.

Сьогодні чесному батькові та вчителеві тяжко стати прикладом, який дитина могла б наслідувати. Надто багатьма речами вона мусила б жертвувати. Зрештою, найбільшою виховною отрутою може стати виховник (батько, вчитель), який лицемірно проповідує моральні принципи, але поводиться цілком інакше. Лицемірство для дітей є найсильнішим дороговказом, що провадить до цинізму і розчарувань. Ми не маємо права вимагати від наших вихованців кращої поведінки, ніж наша власна.

У контексті методу виховання прикладом на особливу увагу заслуговує особа виховника. Давня філософія трактує вчителя як книгу мудрості, котру учні постійно читають і в якій шукають відповіді. Виховне значення наставника у школі постійно зростає також з огляду на ослаблення виховного впливу невлаштованої і нестійкої нашої сім'ї сьогодні.

Наслідування є таким же запозиченням чужої поведінки, як і виховання прикладом. Проте тут є свої вікові особливості. Воно властиве, головним чином, ранньому періоду, коли дитина ще дуже податлива навіюванню та впливу близьких людей і схильна сприймати все, з чим зустрічається. Лише з часом, коли свідомість починає контролювати поведінку, значення наслідування знижується, і дитина починає критично ставитись до інших, робити вибір, — що привласнити, а що відкинути.

Наслідування не суперечить свободі, бо "хто наслідує, той не підкоряється, а робить те, що йому хочеться" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 406).

Костянтин Ушинський розрізняє наслідування зовнішнє і внутрішнє. Під зовнішнім наслідуванням він розуміє "мавпування" дій, які випливають з потреб дорослих, а не з потреб дитини. Внутрішнє наслідування поєднується з власними, підказаними душею потребами. Часто це відповідь на моральні запити душі.

Наслідують діти не тільки старших, але і своїх товаришів, особливо авторитетних. За умови високо розвинутої уяви потребу наслідування може спричинити і літературний образ чи історична постать.

Таким чином, наслідування є специфічним способом забезпечення життєдіяльності. Воно характерне для перших років життя і відіграє тут велику роль. Як зазначає Г. Ващенко, дитина здатна наслідувати дорослих уже на четвертому-п'ято-му місяці життя, і йдеться тут не про поведінку в широкому сенсі, а про наслідування певної діяльності. В цей час воно не має ще свідомого характеру (Ващенко Г., 1952, с. 30).