Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Мистецтво

В історії людства мистецтво завжди мало великий вплив на духовний стан суспільства. І не випадково, як зазначає Г. Ващенко, великі митці часто виступають репрезентантами, "символами" своїх епох — як у всесвітньому, так і в національному масштабах — епоха Гомера, епоха Данте, епоха Котляревського тощо. Показово також, що навіть деякі вчені та філософи в минулому писали свої твори в поетичній формі. "Бо дія мистецтва — повніша, ніж дія науки" (Ващенко Г., 2000, с. 196).

Наука, на думку Г. Ващенка, діє переважно лише на розум: участі почуттів тут навіть уникають. Через це наукові твори не вельми сильно впливають на поведінку людини. Дія мистецтва ширша. Воно впливає на почуття, волю, мислення людини. Сприймаючи мистецькі образи та їх трактування (мислення), ми водночас переживаємо задоволення, обурення, любов і ненависть, співчуття чи навпаки, отримуємо певне бажання стати на чийсь бік (Там само).

Виховання та естетичні потреби людини. Шукання і творення краси, прихильність до неї, потреба естетичного переживання є вродженими в людині. На думку К. Ушинського, "інстинктивність естетичних прагнень, яка існує в людях, є психологічний факт, що не підлягає сумніву" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 179). Вони — естетичні прагнення — реалізуються в наших будівлях, в убранні, в поезії, в звичаях і навіть у науці — стихійно і "ненавмисно".

Дитина любить усі види мистецтва — малювання, спів, ігри, танці, казки тощо — і радо поєднує з ними свою діяльність. Зрештою, найраніше виявляється в неї любов до малювання, ліплення і мистецтва слова. Душа дитини народжується готовою до спілкування з мистецтвом, і цим природа виявила турботу про людину: дала готовий специфічний інструментарій пізнання світу ще до того, як вона навчиться мислити, говорити, читати і писати.

Іншим важливим моментом у педагогічному трактуванні мистецтва є те, що краса, яку воно репрезентує, і добро тут завжди йдуть у парі. Мистецтво здатне нести добро. Аналізуючи внутрішній стан людини, відомий філософ С. Франк стверджує, що "десь недалеко від краси знаходиться добро" (Франк С, 1992, с. 235). І саме звідси бере свій початок відомий афоризм: "Краса врятує світ".

Про спорідненість краси і добра свідчить навіть поняття "моральної краси". Щире подвижництво, смерть за волю Батьківщини чи за перемогу добра, — все це краса моральна, що сприймається не стільки розумом, скільки серцем. Ми не сумніваємося в тому, що "це Краса", бо маємо еталон (ідеал) такого вчинку в своєму духовному досвіді.

Естетичний досвід. Спілкуючись з мистецтвом, дитина накопичує свій естетичний досвід, що має подвійний характер. По-перше, вона сприймає мистецтво — поверхнево або глибоко, залежно від власного естетичного розвитку — і завдяки цьому розвиває в собі його розуміння, нарощує досвід такої діяльності. Намагання дитини осягнути ідеальне сприяє розвитку ідеалістичного світогляду. Добра музика, наприклад, має іноді глибокий збудливий вплив на емоції, веде до вдосконалення смаків; вона може також унормовувати і врівноважувати почуття, облагороджувати душу.

По-друге, дитина бере безпосередню участь у мистецькій творчості, що зумовлює розвиток її власних творчих можливостей. К. Ушинський вказує на те, що дитяче малювання і дитячі мистецькі роботи є дуже могутнім засобом пробудження в дітей прагнення до вдосконалення в галузі витонченого. Однак саме лише оточення дитини гарними речами може цей розвиток заглушити. Немає сумніву, що з-поміж цих двох аспектів естетичного життя дитини участь у художній творчості має вирішальне значення. Як і в релігійному досвіді, пасивне сприймання краси веде лише до запозичення естетичних можливостей. Щоб розвиватися, душа повинна працювати, і чим важче, тим більших здобутків доможеться.

У нашій виховній традиції могутнім засобом естетичного виховання завжди був хоровий спів, особливо в церквах та читальнях, драматичні аматорські гуртки, уроки малювання і співів у школі, писанкарство. Піснею супроводилися польові роботи, толоки, вечорниці тощо. Усе це передбачало активну участь людини в творчості.

Сьогодні ситуація швидко і докорінно змінюється. На природних естетичних потребах паразитує телебачення та кіноекран. І якщо навіть не давати оцінку змістові цього "екранного мистецтва", сам той факт, що воно перетворює людину на пасивного спостерігача, видається вельми зловіщим: така ситуація веде до розвитку згадуваного вже "паразитарного емоціоналізму", коли людина звикає реалізувати свої емоційні потреби не через свою власну творчість, а лише очікує впливу на себе ззовні. Як вважають психологи, задоволення емоційних потреб таким чином не розвиває, а притуплює волю і розум. Щось подібне пережили стародавні римляни, полюбляючи жахливі видовища — задля власної втіхи. Це ознака деградації. Психологи простежують велику поширеність цих явищ і в наш час. Звідси — очевидний педагогічний висновок і найперше для батьків: якнайширше залучати малих дітей до мистецької діяльності (малювання, ліплення, гра на музичних інструментах тощо) і дуже обережно користуватися послугами телебачення та кіно.

Мистецтво і праця. Естетичне виховання і розвиток — як шляхом сприймання мистецтва, так і участі у його творенні — ведуть до розвитку почуття краси, спостережливості, розуміння форми і гармонії, відчуття барв, ритму тощо. Участь дитини в творенні образів забезпечує також володіння технікою (словом, барвами, звуками тощо). Цим особливо характеризується ужиткове мистецтво, що передбачає володіння також технічними засобами — токарним верстатом, інструментами для обробки дерева тощо. Деякі види мистецтва (наприклад, дизайн) взагалі поєднуються з процесами матеріального виробництва.

В історії нашої культури мистецтво, схильність людини до орнаменталізму завжди характеризували будь-яку нашу працю: будівництво дому і внутрішнє облаштування житла, виготовлення одягу, сільськогосподарські вироби, наші народні звичаї тощо. І досі українець намагається прикрасити свій дім ззовні орнаментом чи картиною. Потреба естетичного самовираження в праці є вродженою, але вона особливо виражена в нашому характері.

Штучна урбанізація нашого населення за більшовицького режиму не давала можливості розвиватися цій потребі людини. В місті вона не створює таких передумов — тут все стандартне і для неї готове. Сьогодні ж поєднання праці й мистецтва набуває особливої актуальності й стосовно домашнього і шкільного виховання. І не тому, що "так треба", а тому, що це для нас природовідповідно. Викладання таких "синтетичних" предметів, наприклад, у рамках уроків ручної праці передбачає також спеціальні заходи щодо підготовки вчителів.

Виховна сила мистецтва. Мистецтво є однією з форм втілення цінностей, а тому виступає як самодостатній чинник виховання. Самостійне спілкування дитини з мистецтвом уже виховує. Складність лише в тому, щоб дитина спілкувалася сам на сам з мистецтвом людяним, що від Бога.

Магія впливу мистецтва в тому, що людина довіряє авторитету митця. Вона сприймає його позицію як санкцію, як пораду, як дозвіл. І якщо мистецький сатанізм спонукає до "легалізації" інстинктів, до вседозволеності, навіть до подолання в собі вродженої сором'язливості, а відтак ще й трактує все це як "самозвільнення", як вияв "розкутості", то така ідеологія сприймається як позитив, як заклик, бо йде від авторитету митця. Так само і здорове мистецтво, яке має тенденцію підносити людину над станом тваринним, — у світ високих ідей, у світ краси, істини, добра, що зв'язані між собою; мистецтво, що спонукає людину до очищення, до олюднення своїх прагнень, теж сприймається як голос Авторитету митця. Ідеї, які несе таке мистецтво, глибоко западають в душу.

Ця виховна самодостатність мистецтва спонукає нас до того, щоб якомога частіше влаштовувати "зустріч" дитини з мистецькими творами високого ґатунку і всілякими засобами обороняти її від спілкування з мистецтвом, що несе зло. Таким повинен бути і зміст державної політики, якщо влада прагне, щоб суспільство наше було здоровим.

Виховна сила мистецтва, зрештою, не вичерпується впливом Авторитету, який завжди присутній. Вона також у самій природі мистецтва, що переважно адресується не тільки і не стільки розуму, а насамперед безпосередньо душі людини, надто, коли йдеться про такі види мистецтва, як малярство, музика тощо. Людина сприймає мистецтво своїми почуттями і через нього розвиває їх. Дія мистецтва на людину не може бути "раціоналізованою", описаною технологічно. Вона утаємничена так само, як і дія релігії. Бо таємницею є людська душа, якою вони сприймаються.

Як стверджує Г. Ващенко, тепер мистецтво перебуває в стані занепаду як з точки зору ідеї, так і форми. Не випадково модними "митцями", зокрема, співаками чи малярами сьогодні можуть стати люди примітивні, але які мають грошову підтримку. Бо йдеться про невибагливу психологію глядача, який простодушно сприймає будь-яку Вєрку Сердючку, що кепкує з нього та його мови.

Занепад мистецтва зумовлюється також матеріалізацією і технізацією життя, що сьогодні характерно для всіх народів. Там і тоді, де і коли занепадає дух, — руйнується і мистецтво. Воно можливе лише за умови внутрішньої свободи людини, рабство — ґрунт для сатанізму.

На закінчення наведемо пророчі слова Г. Ващенка, що були написані ним ще в 1951 р.: "Стежачи за боротьбою двох світів, що набуває все гостріших форм, приходимо до висновку, що світ стоїть напередодні великої кризи. Остання закінчиться повною перемогою світу, що стоїть на засадах Волі, Добра і Правди. Тоді людство вступить у нову епоху свого розвитку. Наука, що в кінці XIX і в XX ст. головну увагу звертала на дослідження матеріального буття, в нову епоху всі свої сили зверне на дослідження духу людини і відкриє в ньому невідомі досі глибини і перспективи. Разом з ним піднесеться на небувалу височінь мистецтво, що відкриє людству нові джерела високих естетичних переживань... І в розвитку цього нового мистецтва значну участь буде брати український народ, що завжди відзначався великими здібностями до мистецької творчості і міцно стояв на засадах християнського ідеалізму" (Ващенко Г., 1952, с. 214).