Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - 1.1. Сутність педагогіки як науки про виховання людини

1.1. Сутність педагогіки як науки про виховання людини

Педагогіка — наука про виховання людини. Вона виникла з появою людини. Перші джерела з педагогіки з'являються у Стародавній Греції. Тут педагогами називали рабів, завданням яких було супроводжувати дитину свого володаря до школи, доглядати за нею, прислуговувати й навчати. З часом поняття "педагогіка" утвердилося як наука про навчання, освіту й виховання не лише дітей, а й людини взагалі. Тому історична назва цієї науки не повністю відображає сучасне розуміння педагогічних процесів. У зв'язку з цим вводяться нові терміни для означення процесів виховання. Зокрема: андрагогіка (грец. andros — доросла людина, зрілий чоловік і ago — веду, керую) — наука про освіту, навчання й виховання дорослих людей; антропогогіка (грец. antropos — людина і ago — веду) — наука про людину, людинознавство та ін.

Усім, хто так чи інакше пов'язаний з проблемами виховання, необхідно добре усвідомити сутність предмета педагогіки. Є різні підходи до його визначення. Це зумовлено змінами провідних цільових завдань виховання людини залежно від особливостей і напрямів соціально-економічного розвитку суспільства. Адже педагогіка постійно розвивалася впродовж усієї історії людства.

У контексті розуміння предмета педагогіки та особливостей соціально-економічного розвитку суспільства можна виділити провідні завдання педагогічної науки: виховання, що охоплює освіту й навчання; дослідження особливостей розвитку і формування особистості; дослідження закономірностей, принципів, засобів, форм і методів навчання й виховання; розробка змісту загальної та професійної освіти; навчання та виховання дорослих, формування педагогічної культури людей.

Педагогіка як наука містить значний обсяг понять, що випливають із предмета дослідження. Серед них є провідні, найзагальніші, які відображають найбільш суттєві властивості педагогічного процесу. Подібні поняття виділяють як категорії. Отже, базовими категоріями педагогіки є: виховання, навчання, освіта, розвиток. Щоправда, розвиток — це категорія, яка досліджується й іншими науками: анатомією та фізіологією людини, психологією. Розкриємо сутність названих категорій.

Виховання — це організований і цілеспрямований процес формування особистості. Тут поняття "виховання" вживається в широкому розумінні і включає в себе всю сутність впливу на людину (навчання, освіту) з метою формування її з погляду довершеності.

Навчання — двосторонній процес діяльності того, хто навчає, і того, кого навчають, спрямований на набуття знань, умінь і навичок, інтелектуальний розвиток особистості, формування наукового світогляду, оволодіння методами пізнавальної діяльності. Коли ми говоримо про діяльність учителя й учнів, то маємо на увазі не лише вчителів і учнів у школі, але й взаємодію цих суб'єктів на різних етапах життя людини: батьки — діти; вихователі дитячих дошкільних закладів — діти; викладачі — студенти та ін. Адже процес навчання як провідний чинник пізнавальної діяльності людини має перманентний характер. Людина вчиться все життя.

У контексті розуміння сутності процесу навчання треба виділити поняття "знання", "уміння", "навички". Знання — ідеальне вираження в знаковій формі об'єктивних властивостей і зв'язків світу природного та людського; результат пізнання навколишньої дійсності. Уміння — це здатність людини свідомо виконувати певну дію на основі знань; готовність застосувати знання у практичній діяльності на засадах свідомості. Навички характеризуються готовністю людини застосовувати знання на практиці, що відбувається на рівні автоматизованих дій внаслідок багаторазових повторень.

Важливо усвідомлювати провідні завдання навчального процесу. Багато хто схильний стверджувати, що головний сенс навчання — оволодіння знаннями, уміннями й навичками. Існує також думка, що навчання — це передача вчителем знань, умінь і навичок учням. Це хибна думка. Як інакше пояснити той факт, що випускники загальноосвітніх навчально-виховних закладів, які впродовж 11—12 років опановували великий масив знань, володіють лише незначною його частиною. Тому головним, визначальним завданням навчання є забезпечення оптимальних умов для інтелектуального розвитку особистості. Інтелект (лат. intellektus — розуміння, розсудок, пізнання) — це здатність до мислення, раціонального пізнання; інтелект тотожний розуму. Найбільше багатство людини — її інтелект, який розвивається у процесі активної самостійної діяльності. Від рівня розвитку інтелекту залежать успішність і ефективність життєдіяльності як окремої особистості, так і певної людської спільноти взагалі.

Освіта — сукупність знань, умінь і павичок, набутих у навчальних закладах або самостійно, а також сам процес набуття знань. Традиційно виділяють три види освіти: загальну, політехнічну і професійну.

Загальна освіта передбачає набуття знань з основ наук і підготовку учнів до отримання професійної освіти. Здобувають загальну освіту в загальноосвітніх навчально-виховних закладах (школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах). Кожна людина впродовж життя збагачує себе компонентами змісту загальної освіти.

Політехнічна освіта (грец. poly — багато і techne — мистецтво, майстерність, вправність) мав такі завдання: ознайомлення з різноманітними галузями виробництва (де і що виробляють); пізнання сутності багатьох технологічних процесів (як виробляють); набуття певних вмінь і навичок обслуговування найпростіших технологічних процесів (приготування їжі, користування побутовими приладами, вирощування рослин і т. ін.).

Окремі компоненти політехнічної освіти людина опановує впродовж усього життя.

Професійна освіта спрямована на набуття знань, умінь і навичок, необхідних для виконання завдань професійної діяльності . Здобувають професійну освіту в спеціальних навчальних закладах: професійно-технічних училищах, інститутах, університетах, академіях.

Усі види освіти перебувають у тісному взаємозв'язку.

Процес отримання освітньої підготовки має кілька рівнів:

1) початкова загальна освіта;

2) базова загальна середня освіта;

3) повна загальна середня освіта;

4) професійно-технічна освіта;

5) базова вища освіта; в) повна вища освіта.

Розвиток як одна з важливих категорій педагогіки становить специфічний процес змін, результатом якого є виникнення нового; поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, накопичення кількісних змін і перехід їх у якісні. Стосовно людини виділяють три основні види розвитку: фізичний (передбачає ріст організму, кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів); психічний (характеризується процесами змін і становлення психіки); соціальний (вирізняється процесом здобуття людиною соціального досвіду — мови, моральних якостей та ін.).

Усі названі категорії педагогіки між собою взаємопов'язані, взаємозалежні й логічно зумовлені (рис. 1.1).

Зрозуміти цю взаємозумовленість і взаємозалежність можна за допомогою "педагогічної матрьошки" (B.C. Безрукова): маленька матрьошка — це навчання; середня — освіта; велика — виховання. Але це лише лінійна схема. Між цими компонентами проглядається органічна діалектична взаємозалежність, складні зв'язки. А.С. Макаренко наголошував, що "немає більш діалектичної науки, ніж педагогіка"1.

У системі наук педагогіка (у тісному зв'язку з психологією) займає одне з центральних місць, перебуває на перехресті інших наук. Це тому, що розвиток тієї чи іншої науки залежить від пізнавальної діяльності людини. Педагогіка спільно з психологією і пізнає людину, і готує її' до активної пізнавальної діяльності. Таку взаємозалежність можна показати за допомогою мнемосхеми (рис. 1.2).

Процес виховання такий же давній, як і сама людина. З давніх-давен накопичувався і викристалізовувався досвід виховання людини, підготовки її до активної діяльності. З часом цей досвід почали систематизовувати і надавати йому наукової форми. Відомий композитор М.І. Глінка (1804—1857) зауважував, що музику творить народ, а композитори лише аранжують її. Щось подібне спостерігаємо і в педагогічній діяльності: закономірності, принципи, форми, засоби, методи виховання складалися й перевірялися тисячоліттями, а педагоги-вчені лише пізніше осмислювали ці надбання народу, систематизовували, вкладали їх у рамки науки.

Як і кожна наука, педагогіка розвивається, заглиблюється у проблеми соціального розвитку. Науково-природничою основою педагогіки на сучасному етапі є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих знань і вмінь у справі виховання молодого покоління. Хранителем народної мудрості виховання є усна народна творчість (казки, прислів'я, приказки, легенди, пісні, звичаї, обряди, традиції та ін.). Виходячи із загальнолюдських морально-духовних цінностей, кожен народ вибудовував свою національну систему виховання з її засобами, методами, прийомами і внутрішнім духом. Іншими джерелами педагогіки є надбання вчених у галузі виховання (історія педагогіки) і досвід творчої праці педагогів нашого часу (рис. 1.3).

Педагогіка охоплює досить широкий спектр освітньо-виховних проблем і аспектів у сфері суспільного розвитку. В її структурі виділяється низка галузей, які розглядають більш вузькі, специфічні питання. Тому педагогіку в широкому сенсі можна зобразити у вигляді своєрідного дерева пізнання (рис. 1.4).

У віковій педагогіці досліджуються проблеми освіти й виховання людей певного віку: у дошкільній — дітей перед-дошкільного і дошкільного віку. Сюди належить й педагогіка родинного виховання (фамілієтика); у педагогіці школи — дітей, що навчаються в загальноосвітніх навчально-виховних закладах.

Професійна педагогіка досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для виробничої і всіх інших сфер. Залежно від освітнього рівня є педагогіка професійно-технічної освіти, у якій розглядаються проблеми підготовки кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів, і педагогіка вищої школи, предметом вивчення якої є навчально-виховний процес у вищих навчальних закладах.

Окрему групу становлять спеціальні педагогіки, які досліджують питання навчання й виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка (грец. surdus — глухий) — навчання й виховання дітей з вадами слуху; тифлопедагогіка (грец. tuphlos— сліпий) — наука про навчання й виховання незрячих дітей; олігофренопедагогіка (грец. oligos — малий і phren — розум) розробляє питання теорії та практики навчання й виховання розумово відсталих дітей; логопедія (лат. logos — слово, поняття) вивчає недоліки вимови, розробляє методи і вправи для виправлення дефектів мови.

Функціональна педагогіка вивчає проблеми навчання й виховання людей у різних сферах діяльності. Медична, інженерна, спортивна, авіаційна педагогіки розглядають особливості навчання й виховання фахівців у цих галузях. Специфічною є військова педагогіка, яка досліджує проблеми навчання й виховання людей, які перебувають на військовій службі, в тому числі й у внутрішніх військах, підрозділах служби безпеки, міліції та ін. Пенітенціарна педагогіка (лат. Penitentiare — каяття) займається проблемами перевиховання засуджених людей.

Соціальна педагогіка вивчає закономірності й механізми становлення та розвитку особистості у процесі виховання в різних соціальних інститутах; предметом вивчення соціальної педагогіки є соціально-педагогічні проблеми. Андрагогіка (грец. аner, у родовому відмінку andres — чоловік) займається проблемами освіти й виховання людини впродовж усього її життя. Герогіка досліджує соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку. Агогіка (грец. agoge — відхилення) займається вивченням і попередженням відхилень у поведінці дітей. Віктимологія досліджує проблеми людей, які є жертвами несприятливих життєвих умов, насильства.

Широкий спектр фахових методик допомагає викладачам різних дисциплін опанувати методи, засоби, прийоми подачі матеріалу з урахуванням специфіки конкретного предмета.

Порівняльна педагогіка (компаративістика) займається вивченням і аналізом особливостей педагогічної науки різних країн.

Слід зауважити, що соціальна педагогіка, зокрема андрагогіка, герогіка, а також корекційна педагогіка, порівняльна педагогіка, педагогіка родинного виховання активно розвиваються починаючи з другої половини XX ст.

Педагогіка, як і будь-яка інша наука, може розвиватися, якщо вона перебуватиме в русі, спиратиметься на дослідження тих явищ і процесів, які є в колі її інтересів. А для такої дослідної роботи необхідно мати надійний інструментарій — методи досліджень. У педагогіці за їх сутністю виділяють такі групи методів:

1) неекспериментальні: спостереження, анкетування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, діагностичні методи (тестування і шкалювання);

2) експериментальні: природний експеримент, лабораторний експеримент;

3) формувальні.

Розглянемо неекспериментальні методи. Спостереження є методом тривалого, планомірного споглядання об'єктів і суб'єктів педагогічного процесу без втручання у сам процес, опис особливостей фізичного, психічного й соціального розвитку, які виявляються в діяльності й поведінці учасників навчально-виховного процесу з обов'язковою систематизацією отриманих показників і формуванням певних висновків. Спостереження як універсальний, найбільш поширений метод повинне відповідати таким вимогам: цілеспрямованості, плановості, об'єктивності, фіксації результатів.

Анкетування — це метод отримання інформації про рівень фізичного, психологічного й соціального розвитку вихованців за допомогою спеціально запропонованих запитань та аналізу відповідей на них. За змістом анкета може стосуватись фактів, характеристик подій, людей, які оточують вихованців, намірів. За функціями анкети мають запитання-фільтри, контрольні запитання для з'ясування достовірності інформації, функціонально-психологічні для зняття напруження. За формою анкети можуть бути: відкритими, в яких прямі запитання передбачають вільні відповіді на свій розсуд; закритими, в яких на запитання є набір готових відповідей і респондент повинен вибрати одну з них.

Бесіда — метод установлення в ході безпосереднього спілкування особливостей фізичного, психологічного й соціального розвитку вихованців. Бесіду можна проводити безпосередньо з учнями, їх однокласниками, батьками, вчителями-вихователями та іншими особами, які беруть участь у навчально-виховному процесі.

Аналіз продуктів діяльності — це метод вивчення результатів діяльності учасників педагогічного процесу, який передбачає ознайомлення дослідника з результатами та наслідками діяльності вихованців з метою з'ясування рівня сформованості у них певних якостей, умінь, здібностей. Це можуть бути робочі зошити, щоденники, творчі роботи, малюнки, вишивки, моделі та ін.

Діагностичні методи ефективні тим, що дають змогу не просто зробити опис тих чи інших особливостей розвитку вихованців, стану протікання певних педагогічних процесів, але й виміряти їх, дати їм і якісну, і кількісну характеристики. До діагностичних методів відносяться тестування й шкалювання. Тестування (англ. test — випробування) — метод дослідження, який передбачає набір коротких стандартизованих завдань з альтернативними відповідями, що вимагає вибору правильної відповіді, а результати таких випробувань підсумовуються в кількісних показниках. Шкалювання (лат. scala — сходи) — діагностичний метод вимірювання, за допомогою якого реальні якісні явища отримують числове вираження у формі кількісних оцінок.

Чільне місце в системі педагогічних досліджень займають експериментальні методи. Педагогічний експеримент є своєрідним комплексом методів дослідження, що забезпечує науково-об'єктивну і доказову перевірки правильності обґрунтованої на початку дослідження гіпотези. Природний експеримент полягає в тому, що піддослідний, перебуваючи у звичних для нього умовах (спеціально створеної навчальної, трудової, ігрової діяльності), не знає, що він знаходиться у полі дослідження. Дослідник аналізує особливості поведінки піддослідних у створених ним умовах із метою прийняття певних рішень.

Лабораторний експеримент проводиться в штучних для вихованців умовах, які створюються навмисно, у спеціальних лабораторіях із використанням обладнання (приладів).

Формувальні методи передбачають вивчення особливостей фізичного, психічного й соціального розвитку особистості у природних умовах протікання того чи іншого процесу шляхом активного формування тих якостей, які передусім цікавлять педагога. Так чи інакше — це включення особистості в конкретний процес з розрахунку на "зону найближчого розвитку" з метою її цілеспрямованого розвитку.

В останні роки в системі науково-педагогічних досліджень практикується педагогічний консиліум (лат. consilium — нарада, засідання). Це специфічна нарада, зібрання педагогів, які попередньо, користуючись різними методами, досліджували певний педагогічний об'єкт (учня, колектив, явище) і на основі своїх висновків мають дійти спільної думки щодо доцільних дій, спрямованих на поліпшення ефективності функціонування досліджуваного об'єкта. Консиліум, як правило, розглядає складні педагогічні явища.