Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - Пріоритет загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей у змісті виховання.

Упродовж історії свого розвитку людство планети сформувало низку морально-духовних цінностей, які є основою життєдіяльності homo sapiens незалежно від раси, національності, релігійних вірувань, місця проживання. Не випадково в релігійних книгах (Біблії, Корані та ін.) вони зафіксовані як постулати, правила життєдіяльності кожної людини. Зрозуміло, що з часом зміст загальнолюдських цінностей змінюється.

У сучасних умовах члени суспільства мають орієнтуватися на ті загальнолюдські цінності, які зумовлені потребами соціально-економічного розвитку. До них належать: прагнення набувати новий досвід; готовність до соціальних змін у рамках еволюційного розвитку суспільства; вияв почуттів толерантності; готовність утверджувати власне "Я" у стосунках з іншими людьми; орієнтація у своїй діяльності на сьогочасне і майбутнє, а не на минуле; усвідомлення необхідності готувати себе до життя в умовах ноосфери; повага до сучасних досягнень науки й техніки; турбота про збереження довкілля як визначальної передумови існування людини на Землі; прагнення до високого рівня вихованості, розуміння пріоритетності виховання в освітньому процесі; культ Матері і Батька, Родини; пріоритет духовного щодо матеріального; прагнення жити по совісті; оберігати честь людини, тієї спільноти, до якої належить особистість.

Говорячи про необхідність спиратися на загальнолюдські морально-духовні цінності, не можна нехтувати національними цінностями, багатовіковими надбаннями національного виховання. Національне виховання — це створена впродовж тисячоліть певним етносом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, особливостей міжособистісних стосунків, ментальності, вірувань та ін. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання віддзеркалює особливості історичної ходи народу, визначає перспективи його подальшого розвитку.

Під впливом сучасних процесів інтеграції, глобалізації з'являються спроби запозичити систему виховання в інших народів. Таке "мавпуваяня" завдає лише непоправну шкоду ідеалам національного виховання, веде до руйнування тисячолітніх духовних надбань певної спільноти, яка належить до конкретної етнічної групи. Прагнення виховати інтернаціоналістів-прагматиків, безбатченків, манкуртів, бездуховних космополітів — великий гріх перед своїм народом, перед його історією.

Зміст виховання має будуватися передусім на національних засадах. "Головна мета національного виховання, — зазначено в Державній національній програмі "Освіта", — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральності, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури"1.

Утверджуючи ідею національного виховання на основі загальнолюдських цінностей, особливу увагу треба звернути на опанування рідної мови. Українська поетеса Ліна Костенко, глибоко розуміючи значення рідної мови у житті людини, в її національному становленні, наголошувала: "Нації вмирають не від інфаркту: спочатку у них відбирають мову".

Нація є найвищою формою суспільства, що її виплекало людство на великому історичному шляху. Нація не може формуватися й утверджуватися без збереження історичної пам'яті, морально-духовних надбань, самоусвідомлення, відчуття належності до етнічної спільноти, до людського світу взагалі. Основним інструментом такого співробітництва, людської спільноти була й залишається мова.

Український поет Володимир Сосюра писав:

О мова рідна! їй гаряче віддав я серце недарма. Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема.

Не можна не погодитися з думкою В.О. Сухомлииського щодо місця і ролі мови в житті людини: "Надзвичайна мова наша є таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших. Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла...

Знання рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних і естетичних інтересів особистості. Той, хто не знає рідної мови або цурається її, сам засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком".

У середині XIX ст. П. Куліш у поетичній формі виразив сутність головного скарбу українського народу;

Єдиний скарб у тебе — рідна мова, Заклятий для сусіднього хижацтва. Вона твого життя міцна основа, Повніша над усі скарби й багатства.

Таким чином, діалектичне поєднання змісту загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей є закономірною основою життєдіяльності особистості, її становлення як Людини. Не випадково український філософ Г.С. Сковорода повчав: "Не будь ні вельможею, ні лихварем, ні алкидом, ні пігмеєм. Будь тільки людиною — чуєш? Людиною — і знайди благо".