Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - 2.6. Структура процесу виховання

Мотив (лат. moveo — спонукати, рухати) — це спонукальна причина дій і вчинків людини; предметний зміст потреби, для задоволення якої суб'єкт здійснює активну, цілеспрямовану діяльність.

Відомий психолог С.Л. Рубінштейн, аналізуючи різні аспекти діяльності людини, великого значення надавав її мотивам. "Будь-яка діяльність, спрямована на конкретну мету, виходить з тих чи інших спонукань. Більш чи менш адекватно усвідомлене спонукання виступає як мотив. Те чи інше спонукання — потреба, інтерес — стає для людини мотивом дій через співвіднесення його з метою, оскільки, з іншого боку, об'єкт, на який спрямовується дія і який спонукає до неї, стає метою дій через співвіднесення з мотивом. Мотиви поведінки, як вони усвідомлюються діючим суб'єктом, є відображення його спонукань, які опосередковані панівною ідеологією, уявою індивіда про належне і дозволене"1.

І далі: "Мотиви людської діяльності надзвичайно багатогранні, оскільки випливають з різних потреб та інтересів. У своїх вершинних формах вони ґрунтуються на усвідомленні людиною своїх моральних обов'язків, завдань, які ставить перед нею суспільне життя, тому що в своїх вищих, найбільш усвідомлених проявах поведінка людини регулюється усвідомленою необхідністю, в якій вона знаходить істинно зрозумілу свободу"2.

Нерідко свобода помилково трактується як абстрактне явище або ж абсолютна незалежність людини від зовнішніх чинників — матеріальних і духовних. А звідси — вседозволеність, розгнузданість у поведінці, нехтування будь-якими нормами, правилами, законами, морально-духовними регулятивними чинниками. Ще в давні часи відомий римський політик і письменник Марк Тулій Цицероп (106—43 рр. до н. е.) писав: "Щоб бути вільним, я маю залишатися рабом закону".

Український письменник М.М. Коцюбинський у філософській новелі "Інтермеццо" (1908 р.) показав, що людина не може бути абсолютно вільною від того, що її оточує. Поняття "свобода" надто відносна категорія.

Будь-яка діяльність людини детермінована певною системою мотивів. Як у сфері пізнавальної діяльності діє аксіома "Людина думає тоді, коли перед нею постає завдання", так само в широкій соціальній діяльності особистість діє, коли перед нею постає конкретне завдання, яке є внутрішнім психологічним рушієм цієї дії.

Палітра мотивів діяльності кожної людини надзвичайно широка. Але їх можна згрупувати у цілісні блоки. Вони зумовлюються передусім об'єктивними чинниками життєдіяльності людей.

Американський психолог А. Маслоу змоделював ієрархічну багатоступеневу піраміду потреб людини, всі компоненти якої перебувають у діалектичному взаємозв'язку (рис. 2.8).

Загалом ці компоненти системи своєрідно внутрішньо програмують виховний процес і діяльність людини. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність структури, а отже, і програма виховного процесу.

У процесі виховання молодого покоління, яке не має належного соціального досвіду, педагоги (батьки, вихователі дошкільних виховних закладів, учителі, викладачі професійних навчальних закладів та ін.) мають постійно дбати про створення сприятливих умов для формування у вихованців певних мотивів виховання шляхом актуалізації необхідних потреб. Поступово, в міру набуття знань, достатнього соціального досвіду кожна особистість самостійно починає усвідомлювати потреби, які стимулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програмує процес самовиховання, соціального становлення.

2.6. Структура процесу виховання

Процес виховання — досить складне багатоаспектне явище. Він підпорядкований певним діалектичним закономірностям і має в собі взаємопозв'язані компоненти (рис. 2.9).

Людина (дитина) вступає у конкретну соціальну систему (сім'ю, навчальний колектив, виробничий колектив, політичне чи громадське об'єднання), де вже склалися певні правила, норми поведінки. Об'єктивно для всіх членів суспільства незалежно від віку, національної чи релігійної належності передусім необхідне дотримання цих норм і правил, щоб забезпечити оптимальні умови для спілкування, співжиття та діяльності, мати успіх у цій діяльності. Оволодіння правилами і нормами поведінки — найперший етап входження в систему виховного впливу.

Переважна більшість держав мас головний збірник правил і норм поведінки — Конституцію. Виконання вимог Основного закону країни деталізується і реалізується шляхом дотримання окремих законів, статутів, положень, правил і т. ін. Залежно від віку, виду соціальної діяльності (дитячий садок, школа, вищий навчальний заклад, адміністративна установа, виробниче об'єднання та ін.) громадяни мають добре засвоїти усталені норми і правила поведінки. До цього варто додати, що всі правові норми і правила поведінки мають бути розумними, врівноваженими, реальними щодо можливості їх виконання, нести гуманістичні і демократичні засади, спрямовані на захист особистості.

Керівники будь-яких закладів (школи, вищого навчального закладу, військового підрозділу, підприємства, адміністративної установи та ін.) мають обов'язково знайомити новоприбулого члена колективу з традиціями, правилами внутрішнього розпорядку і нормами поведінки, прийнятими в цьому колективі.

У стабільних колективах важливо за участю їх членів виробляти правила поведінки, зважаючи на думку вихованців, співробітників. І приймати ці правила демократично, на загальних зборах. Такий підхід психологічно підвищує відповідальність кожного члена колективу за свідоме дотримання і виконання означених правил. Бо кожен може сказати собі: "Я ж брав участь у визначенні та утвердженні цих правил. То ж я повинен дотримуватися їх". Прикладом такої роботи може слугувати досвід педагогічної діяльності Л.С. Макаренка і зокрема важливий документ "Конституція країни ФЕД". У преамбулі цього документа зазначалось: "На загальних зборах комуни ім. Ф. Е. Дзержинського, в органах комсомолу і самоуправління, в побуті і практиці протягом п'ятирічної роботи комуни виробилися правила та норми, які становлять немовби неписану нашу конституцію, вони визначають увесь розпорядок і хід життя в комуні".

У процесі ознайомлення вихованців, та й дорослих людей, з правилами і нормами поведінки в певній установі необхідно обов'язково аргументувати, у чому сутність тієї чи іншої норми, які обставини вимагають саме такої поведінки особистості. Такий підхід сприяє більш глибокому усвідомленню сутності правила чи норми поведінки.

Наприклад, дитину з раннього віку знайомлять з правилами переходу вулиці. При цьому батьки-вихователі, педагоги кількаразово роз'яснюють, чому не можна переходити вулицю на червоне світло, розповідають про можливі наслідки порушення цього правила, трагічні випадки від того, що людина переходила вулицю на заборонений сигнал світлофора. Це підсилює відповідальність дитини па емоційному рівні.

Ще один приклад. Працівник адміністративної установи, приймаючи громадян, має діяти (задовольняти або відмовляти у розв'язанні проблеми) в межах чинного закону або конкретних положень, інструкцій, виданих державними органами. Свої рішення він має обґрунтовувати обов'язково з посиланням на закон, правову норму. Така дія, як правило, зменшує приводи для незадоволень, скарг.

Важливе місце в процесі виховання посідають почуття. Почуття — це стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, що відображають значення цих явищ у зв'язку з її потребами і можливостями, вищий продукт розвитку емоційних процесів. "Почуття людини, — за висловом С.Л. Рубінштейна, — найбільш яскравий прояв природи, яка стала людиною, і з цим позв'язана та велика чарівність, яка випливає з усякого справжнього почуття"2.

Почуття є джерелом багатства і глибини поведінки людини. Вони сприяють трансформації певних дій особистості зі сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, активізації психічних процесів людини. Почуття виступають суттєвою передумовою переконань, що виражають інтелектуально-емоційне ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного) шляхом єдності доведення і віри. Формуванню почуттів можуть слугувати такі засоби, як художня література (особливо поезія), музика (передусім пісні), образотворче мистецтво, театральні твори та ін.

Звернемося до класичного прикладу. Є загальнолюдська моральна цінність — шанувати своїх батьків. Це норма поведінки людини. Вона зафіксована у заповідях Господніх: "Шануй свого батька та матір свою, як наказував був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі..." Ця норма в такому викладі сприймається розумом. Але коли це подається у поетичній формі та ще й супроводжується музичною мелодією, глибина почуттів посилюється.

У 50-х роках минулого століття український поет Андрій Малишко написав вірш "Пісня про рушник", а композитор Платон Майборода поклав ці слова на музику. Минуло чимало часу, але ця пісня і сьогодні проникає в душу людини, викликає глибокі почуття любові і поваги до Матері-неньки.

Український космонавт Павло Попович у своїх спогадах про космічні мандри розповідав, як космонавти на орбіті співали пісні. "І я, — говорить П. Попович, — вперше в Космосі заспівав українську пісню "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...". І мене охопили невимовні почуття гордості за себе, за свій народ, його велич...".

Пригадуються минулі роки.

У приміщенні Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка йшла вистава Ленінградського театру драми "Великий государь" за п'єсою О.М. Толстого (1882— 1945) "Іван Грозний". Роль царя Івана Грозного виконував народний артист СРСР М.К. Черкасов (1903—1966). Іван Грозний у приступі гніву вбив свого сина. Його тіло покоїться в невеликій каплиці. Грозний-батько вночі потаємно пробирається в темну каплицю, аби виказати своє каяття перед сином і Богом. Батько повільно рухається навколо домовини, в якій лежить тіло сина, час від часу протягує до нього свої тремтячі руки, ридаючи виказує свої страждання, свої муки... Монолог триває понад десять хвилин. І десь у середині монологу чуються острівки плачу у глядацькій залі, які згодом переростають у загальний плач. І навіть зовсім юні глядачі, яким ще не знайомі почуття материнства, батьківства, не можуть себе стримати, не можуть зупинити сліз співпереживання.

Ось така величезна, незмірна сила почуттів.

На основі знань норм і правил поведінки формуються переконання. Переконання — це стійке психічне утворення, яке існує на рівні свідомості особистості і визначає її впевненість у чомусь при оцінці явищ, ставлення до навколишнього середовища, людей, виборі дій у тій чи іншій ситуації. Переконання відбиває ставлення людини до знання як до істини. Воно ґрунтується на суспільних цінностях, життєвій практиці, вихованні, освіті, особливостях мікро- і макросередовища. Знання в єдності з переконаннями у його істинності формує думку, а в єдності з прагненнями до діяльності на його основі — ідею. Переконання без опори на знання, нехтування ними веде до помилок, хибних дій з негативними наслідками. Можна навести безліч прикладів, коли дії окремих людей, які ґрунтувалися не на глибоких знаннях, а на хибних переконаннях, породили помилки загальносоціального порядку. Ось один з них. У процесі виховання молодого покоління основна увага вихователів століттями (особливо в умовах науково-технічної революції, розвитку інформаційних технологій) зосереджується на навчанні та набутті молоддю великої суми знань. Працю вчителів оплачують, по суті, лише за надання дітям знань. Це стосується і діяльності педагогів професійних навчальних закладів. їх і називають викладачами. І відбувається процес поділу людей, починаючи зі школи, на кілька категорій: розумні, менш розумні, "тупоголові". При цьому забувають об'єктивну істину, на яку звертав увагу В.О. Сухомлинський: не кожна дитина за своїми інтелектуальними можливостями може досягти успіхів у розумовій діяльності, але кожна людина (дитина) може досягти вершин у моральній сфері.

Таким чином, маємо суспільство освічених, але недостатньо вихованих людей. Знання без виховання інколи стають небезпечною зброєю. Об'єктивний аналіз сучасних суспільних процесів підтверджує цю істину.

Формування переконань — довготривалий, складний і багатоаспектний процес. Щоб добратися до центрів кори головного мозку, які беруть безпосередню участь у формуванні переконань, необхідно подолати низку психологічних бар'єрів (рис. 2.10).

Кожна людина, особливо доросла, переобтяжена пластом стереотипів: чуток, упереджень, забобонів, класових, релігійних постулатів та ін. Забобони можуть мати різний характер: кішка перейшла дорогу — невдача; забув дома якийсь предмет — забудеш певну суму знань; студент, ідучи на екзамен, забув залікову книжку — чекай проблем з екзаменатором; піднявся з ліжка на ліву ногу — буде невдалий день; розбив тарілку (чашку) — на успіх; розбив дзеркало — на невдачу, прикрощі в житті; свербить долоня — на вітання з добрими людьми і т. ін. Вихователеві необхідно розумно, тактовно, з виявами толерантності пробратися через цей пласт, який утворився в результаті соціального успадкування.

Пласт знань також може стояти на заваді процесу формування переконань. Особливо коли ці знання носять не доказаний наукою характер. Наприклад, зі шкільних років особа засвоїла твердження, що людина веде свій родовід від мавпи, як результат еволюційного розвитку всього живого на землі. Треба багато зусиль, щоб переконати людину в іншій версії. Можна навести ще один приклад: у процесі вивчення економіки майбутні фахівці засвоїли тезу К. Маркса, що джерелом додаткової вартості, примноження матеріального багатства суспільства є праця людини. Виходячи з цього постулату, прибічники ленінсько-сталінського соціалізму будували економіку, соціально-економічні стосунки між членами суспільства. Мала місце шалена експлуатація людських мас. За іншими версіями джерелом додаткової вартості, матеріальних надбань людства е не праця людини, а енергія Сонця і Землі. Людину, яка твердо засвоїла першу концепцію, складно переконати, що друга більш вірогідна.

Певним бар'єром на шляху формування переконань виступають також власні інтереси. У наш час частина людей будь-що прагне досягнути матеріального багатства. Окремі молоді люди в одруженні, створенні сім'ї орієнтуються не на почуття кохання, а на перспективу отримання посагу у вигляді рахунку в банку, дорогого помешкання, модерного авто та ін. Стає престижним завести знайомства із "сильними світу цього", з великими статками. Високі ідеали, моральні цінності, честь, совість, політичні погляди — лише зайвий клопіт для окремих осіб. Долати цей бар'єр досить складно. Адже на молоду людину, яка ще не має достатнього соціального досвіду, впливають соціальні чинники часто спотвореного, навіть аморального світу. Маленького громадянина б—б років запитують: "Ким ти хочеш бути?" У відповідь можна почути наївне: "банкіром", "депутатом", "мільйонером", "бізнесменом", "начальником" та ін. На перший погляд такі міркування дійсно наївні, але у свідомості малюка вже сформувалися ці уявлення.

Переконання, які ґрунтуються на істинних знаннях, виступають, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з іншого — стрижнем поведінки особистості. Висловлюючись образно, питання виховання людини і є питанням формування у неї психологічного "хребта". Немає його — і перед нами безвільна особистість, яка позбавлена свого "Я", легко піддається стороннім, часто шкідливим впливам. На основі засвоєння системи правил і норм поведінки, своєрідної конституції життєдіяльності, почуттів і переконань мають формуватися вміння, звички у поведінці.

К.Д. Ушинський надавав особливого значення такій якості людини, як звичка. Він писав: "Справді, спостерігаючи людські характери в їх різноманітності, ми бачимо, що гарна звичка — це моральний капітал, покладений людиною у свою нервову систему; капітал цей зростає безперервно, і процентами з цього користується людина все своє життя. Капітал звички від уживання зростає і дає людині можливість, як капітал матеріальний в економічному світі, дедалі плодотворніше використовувати свою найдорогоціннішу силу — силу свідомої волі й зводити моральну будову свого життя все вище й вище, не починаючи щоразу свої будівлі з фундаменту і не витрачаючи своєї свідомості й своєї волі на боротьбу з труднощами, які були вже раз переможені. Візьмемо для прикладу одну з найпростіших звичок: звичку до порядку в розподілі своїх речей і свого часу. Скільки така звичка, що перетворилась у несвідомо виконувану потребу, збереже і сил, і часу людині, яка не буде змушена щохвилини закликати свою свідомість до необхідності порядку й свою волю для встановлення його і, лишаючись вільною, розпоряджатися цими двома силами душі, використати їх на щось нове і більш важливе".

Вихователям усіх рівнів треба наполегливо і цілеспрямовано працювати над формуванням умінь і звичок діяти відповідно до життєвої конституції членів суспільства.

Коли йдеться про рівень вихованості людини, про критерії її оцінки, не варто обмежуватися лише знаннями людиною правил і норм поведінки. Головне — як людина діє в реальній ситуації. Адже ще в Євангелії сказано: "Пізнаю вас за ділами вашими". Можна лише з деякою умовністю говорити про якості особистості, що характеризують рівень її вихованості (рис. 2.11).

Отже, система виховного процесу є синергетичною моделлю досягнення мети і завдань виховання шляхом виховного впливу відповідних чинників із застосуванням доцільних методів і форм виховної роботи (рис. 2.12.).