Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - Лідерство. Лідери

Значну роль у розвитку і функціонуванні колективу відіграють лідери. Ця роль може бути позитивною і негативною. Педагог має добре вивчити особливості характеру і поведінки вихованця-лідера. Якщо такий вихованець підтримує керівника колективу, виявляє позитивну ініціативу, користується авторитетом і визнанням членів колективу, педагог може залучити його до роботи на користь колективу. Але ні в якому разі не возвеличувати, не робити з нього "отамана". Вихователеві варто прислухатися до ініціатив лідера, надавати їм педагогічного сенсу, вчити його наполегливо працювати над упровадженням корисних ініціатив у життя колективу.

Трапляються і такі лідери, діяльність яких супроводжується ініціативами, планами, проектами, однак вони не сприяють позитивній діяльності колективу. Такі лідери схильні грати роль "хороброго отамана". їм подобається вести за собою гурт товаришів, владарювати над ними, якомога частіше виходити за рамки прийнятих у колективі (та й у суспільстві) норм поведінки. У них нуртує руйнівна сила. Вихователі намагаються загальмувати такі дії "отаманів", ізолювати їх від інших членів колективу. Але наражаються на зухвалість, цинізм, грубощі.

Керівникові колективу необхідно ретельно вивчати індивідуальні особливості лідера, дізнатися про витоки і причини його негативізму, проаналізувати, яка частина колективу підтримує "отамана" і яка негативно ставиться до його дій. Варто зробити спробу "перетягнути" лідера на свій бік, на бік "здорової" частини колективу через систему індивідуальних доручень на користь добрих справ; віднайти в ньому хоч щось позитивне, щоб спертись на нього, сприяти розширенню, утвердженню цього позитивного, спрямувати його на витіснення негативізму. Коли ж такі засоби і методи не дають очікуваних результатів, треба розвінчати такого "отамана-руйнівника" перед колективом. Але при цьому треба бути впевненому, що колектив в основній своїй масі підтримає вихователя.

Колишній колега А.С. Макаренка по роботі у трудовій колонії імені Максима Горького В.М. Терський пригадує такий випадок:

"У 1948 році мене запросили працювати в Калінінградську область. Приїжджаю в колонію і бачу таку картину: дисципліни ніякогісінької, хлопці сидять і грають у шашки. А самі — слаборозвинені і страшенні задаваки. До того ж вважають, що хто виграє — той розумний, а хто програє — той дурень. Переконати їх у помилковості такої думки нікому не вдається. Отаман обігрує всіх і скріплює виграш кулаками. Хлопець здоровенний. Що робити?

Деякі вихователі зрозуміли, що треба якимось чином подружитися з хлопцями, інакше справи не підуть. Грають з вихованцями, програють і за умовами гри лізуть під стіл кукурікати. Таких хлопці доброзичливо називають "своїми". Але розмовляють з ними як з рівними, належної поваги немає. Це якраз той випадок, коли педагоги опустилися до рівня Інтересів дітей, та й сидять на цьому рівні, втративши своє вміння ведучих у процесі виховання.

Ні! Треба виходити з життя. Я пішов у книжковий магазин, купив книжку з теорії гри у шашки і почав аналізувати партії чемпіонів. На мене начальство колонії три дні сердилося за те, що я відокремився і до хлопців носа не показую. Працювати, мовляв, треба. А я все "симулюю", тому що розумів: інакше не можна. Три доби не спав, вивчив кілька ефективних дебютів та фіналів і пішов у колонію.

Заходжу.

— Давай зіграємо!

— А що з тобою грати! Васька, запри йому!

Слух у мене нормальний, чую характеристику збоку:

— Бач, фітіль, який довгий та носатий!

Васька продув кілька партій. Знехотя підходить отаман, сповнений самовпевнених надій.

— Ну давай.

Граємо, граємо, граємо. Отаман розовіє, червоніє, багряніє, чорніє. Намагається сваркою збити з пантелику, але... У нього нічого не виходить. Чую у себе за спиною скромний комплімент:

— Дивись ти! Старенький, а теж трішки метикує!

Через дві години я встаю і кажу: "Нецікаво грати з дурнем, ніякої в тебе тямущості немає!" І зразу ж командую: "Бери ганчірку, мий підлогу, а ви протирайте вікна, досить у свинюшнику жити!" А їм працювати "не можна", вони "блатні" і працю вважають ганьбою. Але й не мити не можна, етика у них така: програв — виконуй наказ того, хто виграв.

Абсолютна розгубленість. До вечора і підлога блищала, і все було чисто. На другий день хлопці відігрувалися з усією старанністю і закабалилися на весь рік вперед. Лише пізніше, значно пізніше зрозуміли все, сміялися. Дружили по-доброму".

Один з перших вихованців колонії імені Максима Горького, якою керував А.С. Макаренко, Семен Карабанов пізніше сам працював начальником подібного виховного закладу. Він намагався у своїх діях наслідувати свого вчителя. Пригадує випадок із практики виховної роботи:

"Через тиждень Антоніна Григорівна помітила, що в коморі не вистачає п'яти кілограмів хліба.

— Так... А скільки на кухні?

— Двадцять чотири кілограми.

— П'ять поверніть в комору.

Дітям навіть здається, що мені не цікаво, хто взяв хліб, що я і не намагаюся відшукати винуватця. Але я повинен знайти його! Повинен!

Все ж знайшов його не я, а Олексій Савович. Він поліз на дах подивитися, чи не залишилося там що-небудь варте — дошки, інструмент, пилка, можливо. Пошукав — і тут же знайшов хлібину, замотану у велику синю хустку.

— Не знаєш, чия це хустка? — запитав першого стрічного хлопчика.

— Паніна, — нічого не підозрюючи, відповів той. Через дві хвилини Панін стояв переді мною.

— Чому ти вкрав?

— Їсти хотів, — відповів він байдуже, не дивлячись на мене.

— Їсти?

І тут мені пригадується: був такий давній випадок в колонії імені Горького — з комори пропала смажена курка. Перед строєм, похмурий, винний стояв колоніст Приходько і на запитання: "Для чого ти це зробив?" — відповів так само: "їсти хотів". І тоді Антон Семенович сказав: "Ну що ж, їж. Подайте йому курку".

Нещасний Приходько мало крізь землю не провалився. Перед очима всієї колонії їсти курку? Ні, неможливо!

"Антоне Семеновичу! Вибачте! Ніколи, ну ніколи не буду!"

"Ти ж. Хотів їсти — ось і їж".

"Ой, це я так збрехав! Не хочу я їсти, просто здуру взяв..." Усе це миттю пронеслось у мене в голові, і я кажу:

— Корольов, дай мені цю хлібину. Держи, Панін, їж.

Дехто позаду мене охає. Панін поволі відламує кусок хлібини і їсть, їсть спокійно, байдуже. Ми стоїмо мовчки навколо, і я відчуваю: сцена ця огидна. Все, що було розумно, смішно і зрозуміло для кожного у випадку з Приходько, зараз бездумно і потворно. Чому? Такий же випадок, таке ж покарання, а все не те.

Поступово дітлахи жвавішають, дехто сміється:

— Посперечаймося, що з'їсть! Усе до скоринки з'їсть!

— Не з'їсть!

— Щоб мені провалитися — з'їсть! — проголошує Петька.

Мене проймає піт, я розумію — треба зараз же що-небудь придумати, припинити це. А Панін покірно жує. Він не просить вибачення. Не говорить: "Не буду". Він жує свою хлібину і справді зжує її геть всю.

— Розійдіться, — кажу я хлопцям. — Панін, йди за мною.

Ми йдемо в кабінет, десятки очей супроводжують нас. Можливо, без користі це не минуло, І не кожен захоче опинитися у становищі Паніна, а все ж не так вийшло! Не те!".

Як бачимо, в роботі з лідерами негативного плану треба володіти педагогічними знаннями, основами педагогічної майстерності і нестандартними прийомами впливу.