Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - Питання теорії і практики розвитку колективу

Питання теорії і практики розвитку колективу, його впливу на формування особистості досить добре досліджені у психолого-педагогічній літературі, непогано розроблені і технології роботи з колективом. Варто лише у процесі практичної роботи впевнено спиратися на надбання педагогічної науки, цілеспрямовано працювати над розвитком колективу на засадах гуманізму, демократизму, враховувати надбання української етнопедагогіки, використовувати колектив як джерело соціально-психологічного розвитку особистості, її соціальної захищеності.

Особистість на шляху свого становлення проходить кілька етапів, що так чи інакше впливають на її розвиток: сім'я, дошкільні виховні заклади, школа, позашкільні дитячі виховні заклади, професійні освітні заклади, соціальне побутове оточення, засоби масової інформації та ін. І тут важливо забезпечити єдність і наступність впливу на колектив, у якому перебуває людина. Передовсім це стосується діяльності вихователів. З цього приводу А.С. Макаренко писав: "Повинен бути колектив вихователів, і там, де вихователі не об'єднані в колектив, і колектив не має єдиного плану роботи, єдиного тону, єдиного тонкого підходу до дитини, там не може бути ніякого виховного процесу. Тому краще мати 5 слабких вихователів, об'єднаних у колектив, захоплених однією думкою, одним принципом, одним стилем, які працюють єдино, ніж 10 хороших вихователів, які працюють кожен по-своєму, хто як хоче"1. Не випадково українське народне прислів'я говорить: "У семи няньок — дитина без ока".

Важливим чинником, що сприяє розвитку і становленню колективу, є система перспективних ліній. Перспектива — це мета, "завтрашня радість" (А.С. Макаренко), що є стимулом у діяльності колективу і його членів.

Будь-яка діяльність окремої людини чи певної групи буде ефективною лише за умов наявності й усвідомлення мети. Східна народна мудрість стверджує: "Мета — це крила людини. Якщо хочеш зробити людину нещасною — відбери у неї мету". А.С. Макаренко писав: "Справжнім стимулом людського життя є завтрашня радість. Спочатку треба організувати саму радість, викликати її до життя і поставити як реальність. По-друге, треба наполегливо перетворювати простіші види радості в складніші і значні для людини... Виховати людину — значить виховати в неї перспективні шляхи. Методика цієї роботи полягає в організації нових перспектив, у використанні тих, що вже є, в поступовій підстановці цінніших"2.

В ідеї необхідності створення перспективних ліній як для окремої особистості, такі для колективу закладена велика психолого-педагогічна мудрість. Невдачі виховної діяльності багатьох родин, виховних закладів часто криються в тому, що батьки, вихователі не до кінця розуміють сутність, велику потенційну силу перспективи у розвитку особистості і колективу (родинного, шкільного, виробничого).

Чому в родинах, які мають добрі статки, нерідко виростають духовно, інтелектуально кволі діти? Та тому, що, по-перше, дітям такого родинного колективу з перших кроків життя і протягом дитинства та юності батьки задовольняють усі потреби, забаганки. Точніше, з педагогічного погляду, не створюють для них перспективних ліній, тих крил, які могли б активізувати і мобілізувати особистість. Людина виростає без розуміння, без звички, що все здобувається працею, зусиллями, що за все в житті рано чи пізно доводиться платити. Є й ще один бік цієї справи. Виховані в розкоші люди задовольняються своєю особистою перспективою лише па короткий проміжок часу. Вона не співпадає з перспективою колективу, соціальної спільноти. Така людина-індивідуаліст стає своєрідним ізгоєм у суспільстві, загальмовується її розвиток як особистості.

Варто поглянути з цієї позиції на російське дворянство кінця XIX — початку XX ст. Упродовж тривалого часу це була могутня сила Російської імперії, яка виступала захисником вітчизни, була військовою, інтелектуальною елітою країни, тримала у своїх руках величезні багатства. Найбільш прогресивна частина дворянства на початку XIX ст. виступила проти нею ж створеного самодержавного режиму (грудень 1825 р.). Пройшло менше століття — і дворянство, купецтво все втратило. В результаті перевороту 1917 р. цю верству було практично знищено. Думається, що однією з причин було й те, що для дітей дворян у родинах, та й у суспільстві, були створені тепличні умови розвитку. У дітей і внуків мужніх, самодостатніх дворян відібрали перспективу, а це стало першопричиною різкого гальмування їхнього соціального і психічного розвитку, пасивності і безвідповідальності.

Історики вважають однією з причин краху колись могутньої Римської імперії зосередження багатства в руках знаті та неймовірну розпусту панівних класів.

Поглянемо на сучасність. Ознайомлення з життям і діяльністю відомих в Україні постатей: вчених, письменників, поетів, державних діячів різних рівнів підтверджує, що переважна більшість із них народились і виховувалися у малозабезпечених сім'ях селян і робітників, вчилися у звичайних школах. А піднялися на вершини соціального буття передусім тому, що перед ними життя вибудовувало все нові і нові перспективи.

Якщо подивитися на особливості розвитку трудової колонії імені Максима Горького у контексті філософії перспективних ліній, то побачимо, що колектив цього закладу постійно рухався вперед завдяки тому, що А.С. Макаренко разом з педагогами і вихователями постійно вибудовував перспективні лінії. Перші роки життя колонії в Ковалівці під Полтавою були бідними, навіть злиденними. Але поступово в результаті наполегливої праці всього колективу було добре налагоджене сільськогосподарське виробництво, що дало можливість забезпечити себе одягом, пристойним харчуванням, працювала школа, був свій оркестр, театр, добре впорядковане житло. Старших колоністів посилали вчитися на робітфаках, дорослі юнаки і дівчата одружувалися, отримували від колонії посаг та ін. Здавалося б — живи і радій. Але А.С. Макаренко почав помічати, що колектив загниває, починає розвалюватися: помітними стали сварки, бійки з молоддю із сусідніх сіл, відновилися крадіжки. Перед ним постала дилема: чому це трапилося і що робити? Пізно ввечері Антон Семенович про ці труднощі розповів одному з перших вихованців — О. Задорову. На запитання педагога останній відповів просто, але точно: "Обжерлися!" І А.С. Макаренко, щоб урятувати колектив, разом з педагогічним персоналом та вихованцями приймає рішення залишити "тепле", впорядковане місце і розпочати діяльність на іншій території, де все треба починати з нуля. В результаті тривалих пошуків зупинилися на Куряжі, де знаходився дитячий будинок, але все було розвалено, розкрадено і "трьохсот вихованців заїдали воші".

За визначенням А.С. Макаренка, перспектива може бути близькою, середньою і далекою. Організація близької перспективи повинна починатися з особистих потреб: чистота приміщення (класних кімнат, спалень), охайність в одязі, забезпечення їжею, захищеність від жорстокості, насильства. "Проте,

— як зауважував Антон Семенович, — було б великою помилкою будувати близьку перспективу тільки на принципі приємності, навіть якщо в цьому приємному є елементи корисного. Тож ми привчимо дітей до зовсім неприпустимого епікурейства"1. Епікуреїзм — учення давньогрецького філософа-матеріаліста й атеїста Епікура (341—270 рр. до н. е.), який матеріалістично пояснював світ на основі атомістичного вчення. Етичне вчення Епікура ґрунтується на розумному прагненні людини до щастя. Тут вжито у переносному розумінні — як схильність до отримання чуттєвих насолод.

Середня перспектива полягає в проекті колективної події, яка дещо пізніша в часі. Наприклад, середньою перспективою сімейного колективу може бути поїздка влітку на екскурсію рідним краєм; відпочинок всією родиною біля моря. У школі

— свято "За честь рідної школи". Середня перспектива матиме сенс і спрацює тоді, коли на шляху до неї члени колективу залучені до конкретної діяльності: добре навчання, підготовка альбомів, виставок, звіти спортивних секцій, колективів художньої самодіяльності та ін.

Далека перспектива — це означення мети, до якої прагнуть члени колективу в думках і мріях. Скажімо, якщо це стосується колективу сім'ї, то це може бути продовження навчання у професійному освітньому закладі, одруження, будівництво житла та ін. Коли вихованець навчається в загальноосвітній школі, то його далека перспектива сягає за період свого перебування в школі: отримання професії, бажана робота. Але щоб наблизитися до цієї перспективи, треба активно працювати, створювати інтелектуальну і соціальну базу для можливості здійснення цієї мрії-перспективи.

У процесі організації перспектив варто дотримуватися таких соціально-педагогічних вимог:

• кожна перспектива має бути зримою і реальною, щоб вихованці повірили в неї, у можливість її досягнення;

• передбачати, щоб перспектива була доступною, реальною і посильною для досягнення;

• стимулювати і заохочувати діяльність колективу і його членів у їхніх зусиллях, спрямованих на досягнення перспективи;

• навчити вихованців раціональним методам і засобам досягнення перспективи.

Суттєвим структурним компонентом, що сприяє розвитку колективу, його впливу на особистість є актив і органи самоврядування. Майстерність учителя-вихователя має бути спрямована на формування активу, стимулювання його діяльності. В активі педагог повинен бачити своїх помічників і союзників. А.С. Макаренко, приділяючи велику увагу активу, писав: "Актив є тим здоровим, необхідним у виховному дитячому закладі резервом, який забезпечує наступність поколінь, зберігав стиль, тон і традиції колективу. Підростаючий актив замінює в громадській роботі вихованців, які закінчили заклад, і таким чином забезпечується єдність колективу"1.

Вихованців-активістів треба залучати до конкретної діяльності, покладати на них окремі обов'язки і функції вихователів, учити методам і засобам їх виконання. Це забезпечує соціальне зростання особистості. Через соціальний інститут активістів проходять майбутні організатори виробництва, підприємці, бізнесмени, керівники установ, підприємств, політичні і державні діячі.

Для розвитку колективу необхідно створювати належні соціально-педагогічні умови. Якщо це стосується школи, то в ній має панувати передусім дух гуманізму, добра і радості, дух захищеності і морального комфорту. Ні в якому разі не можна використовувати колектив як інструмент пригнічення його членів. В.О. Сухомлинський у своїй книзі "Сто порад учителеві" у пораді 88-й "За яких умов колектив успішно виконує свою функцію вихователя особистості"1 з позицій педагога-гуманіста визначає такі умови:

• розуміння і відчуття кожною особою тієї істини, що поряд з тобою живе людина, що в неї є радощі і болі, що до неї треба ставитися по-людському, розуміти і відчувати її духовний світ;

• здатність кожної особи обмежувати свої бажання;

• постійно розвивати моральні, емоційні, інтелектуальні, естетичні, творчі можливості людини;

• розвинене почуття власної гідності, самоповаги до особистості;

• бажання вихованця бути хорошим, прагнення до того, щоб про нього думали добре;

• недопустимість виставлення напоказ перед колективом слабких сторін особистості вихованця;

• багатогранність інтересів, захоплень і діяльності особистості;

• громадська, соціальна діяльність членів колективу;

• почуття відповідальності за справу;

• недопустимість поділу вихованців на актив і пасив;

• забезпечення романтизму в колективі;

• турбота вихованців про інших людей — молодших і старших;

• педагогічна мудрість вихователя колективу. Привертає увагу ще одна порада В.О. Сухомлинського — 89-та.

"Що можна і чого не можна обговорювати в шкільному колективі". Варто прислухатися до думки педагога, що "недопустимо робити предметом обговорення в колективі такі особливості поведінки вихованців:

• негожу поведінку дитини, причиною якої є ненормальності в родині;

• негожу поведінку або окремі вчинки дитини, якщо їх причина — душевний надлом дитини через те, що в неї нерідний батько чи нерідна мати;

• поведінку або окремі вчинки, які є реакцією на грубощі чи свавілля старших;

• погані вчинки дітей, які є результатом допущеної помилки педагогів;

• відставання учнів у навчанні, коли це викликано непосильністю для них навчального матеріалу;

• неправильний вчинок, пояснення якого вимагає розповіді про глибоко особисті стосунки з іншими людьми;

• поганий вчинок, мотиви якого пов'язані з особливими стосунками в сім'ї, про які дітям рано знати і які не можна їм роз'яснювати".

У висновку Василь Олександрович нагадує, що "в нашій важкій справі треба виконувати дуже важливе правило: якщо вихованці самі зуміють зрозуміти свої складні стосунки і розібратися в них, влаштовувати колективний розгляд не слід"1.

Важливим чинником, що впливає на розвиток колективу і забезпечення комфортних умов для життєдіяльності його членів, є дотримання належного стилю і тону. Передусім стиль має бути діловим. Кожен колектив повинен займатися конкретною справою і всю діяльність скеровувати на виконання конкретних завдань.

З метою підтримання ділової атмосфери важливо створити умови, які роблять цю атмоферу справді діловою. Можна виділити такі основні ознаки цього стилю. "По-перше, — писав А.С. Макаренко, — це мажор. Я ставлю головним цю якість. Постійна бадьорість, ніяких похмурих облич, ніяких кислих виразів, постійна готовність діяти, райдужний настрій, але ніяк не істеричність. Готовність до корисних дій, до дій цікавих, змістовних, продуманих, але ні в якому разі не до розгардіяшу, зойків, крику, не до безладних зоологічних дій"1. По-друге, це відчуття власної гідності кожного члена колективу. По-третє, забезпечення єдності колективу, його згуртованість, спрямованість на досягнення поставленої мети. По-четверте, постійний розвиток ідеї захищеності кожного члена колективу, неможливість вияву будь-якого насилля над особистістю. По-п'яте, активність кожного члена колективу, яка повинна виражатися в розумній, корисній, ефективній діяльності. По-шосте, у вмінні кожного члена колективу гальмувати свої дії, які можуть шкодити цілому колективу чи окремим його членам.

Колектив вирізняється згуртованістю, внутрішньою силою, поряд з іншими чинниками, соціально значимими традиціями.

Традиція (лат. tradition — передача) — це різновид або форма звичаю, що вирізняється особливою стійкістю і зусиллями людей, спрямованими на збереження незмінних форм поведінки, які успадковані від попередніх поколінь.

У кожному навчально-виховному закладі, установі, на виробництві, в сім'ї необхідно працювати над створенням морально-ціннісних традицій, їхнім збереженням і примноженням. Традиції мають бути тривалими, стійкими, наповненими багатством моральних впливів на особистість, на колектив загалом. Пригадаймо загальнонародні традиції, яких дотримуються в нашій країні: святкування Нового року, 8 Березня (свято жінки-Матері), Дня Незалежності та ін. Традиційними є релігійні свята, які відзначають представники різних конфесій. Зазвичай в Україні традиційними є свята професійної спрямованості: День знань, День учителя, свято медичних працівників, захисників Вітчизни, День шахтаря та ін. У кожній родині також є свої традиції: святкування днів народження членів сім'ї, роковини одруження та ін.

Розумно організовані традиційні свята, звичаєві обряди, що супроводжуються морально і естетично витриманими ритуалами, впливають передусім на емоції членів колективу і виступають важливим чинником його згуртування. Особливе місце займають традиції в дитячих колективах, оскільки в традиціях закладені великі духовні сили, які об'єднують вихованців на довгі роки.

Наведемо частковий опис однієї із шкільних традицій. Середня загальноосвітня школа в районному центрі. Тут давно стало традиційним свято "За честь рідної школи". Але саме свято — це лише апофеоз тієї діяльності шкільного колективу, яка триває впродовж усього навчального року. Учні готуються до свята з вересня: готують альбоми малюнків, фотографій; вироби ручної праці — вишивки, плетиво, ляльки, іграшки; стінні газети, журнали, в яких друкуються дитячі оповідання, малюнки, фотографії, вірші та багато іншого. У школі щомісячно видається журнал "За честь рідної школи", який складається з окремих частин, кожна з яких підготовлена якимось класом. За рік у журналі розміщуються фотографії всіх учнів з описом їхніх добрих справ. Винятків тут не роблять: у кожного вихованця знаходять щось позитивне. Тому кожен учень прагне бути персонажем таких публікацій. Проходять роки навчання — кожен вихованець, випускник школи може простежити своє шкільне життя від першого до випускного класу з фотографіями, описами, розповідями про себе. Тому не дивно, що колишні випускники часто приходять у школу вже зі своїми дітьми і перегортають сторінки таких літописів.

Свято "За честь рідної школи" проводять у травні, коли оживає, розквітає природа. Триває воно два дні і є святом не лише для колективу школи, а й для всього невеликого міста. Воно наповнюється багатим змістом: звіти класних колективів і школи, виставки, спортивні змагання, урочистості в центрі міста за участю батьків та багато іншого.

Подібні традиції є найкращим засобом формування, зміцнення колективу, забезпечення його духовного життя на довгі роки.

Не можна не сказати ще про один чинник, який може впливати на формування шкільного колективу. Маємо на увазі зовнішність учнів. Мова йде про учнівську форму" яку мають носити всі вихованці в загальноосвітніх навчально-виховних закладах. Ця проблема час від часу порушується, навколо неї виникають дискусії. Варто подивитися уважніше на місце і роль шкільної форми в контексті формування колективу. А.С. Макаренко неодноразово висловлював своє ставлення до учнівської форми: "...щодо форми — я ладен іти далі. Я вважаю, що діти повинні бути так красиво, так барвисто одягнені, щоб вони викликали подив. У давні часи красиво одягалися війська. То була пишнота привілейованих класів. У нас такими привілейованими прошарками суспільства, що має красиво одягатися, повинні бути діти. Я б не зупинився ні перед чим, я б дав кожній школі щонайкращу форму. Це дуже добрий клей для колективу. ...Колектив, який ви добре одягаєте, на 50 процентів у вас у руках"1.

Та й з морально-етичного погляду істина на боці тих, хто висловлюється на користь форми. У нинішніх умовах, коли має місце різке матеріальне розшарування людей, серед школярів спостерігається своєрідне змагання: хто краще, багатше одягнеться. Але частина батьків не має змоги забезпечити своїх дітей дорогим одягом. Це вносить у дитячий колектив елементи заздрощів, напруги, конфліктів.

Розуміння діалектики процесу розвитку і становлення колективу, його впливу на формування особистості людини є наріжним каменем педагогічної діяльності. Спроби дискредитувати ідею колективу, його вплив на формування особистості ведуть до штучного вилучення зі системи виховання важливого засобу розв'язання завдань всебічного гармонійного розвитку молодої людини. Принципи "парної педагогіки" ніколи не сприяли і не можуть сприяти вихованню соціально зрілих громадян.

Наукові надбання і практика діяльності педагогів-вихователів у царині виховання особистості в колективі дають змогу змоделювати технологію формування колективу і подати її у вигляді Технологічної карти формування первинного колективу.