Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - Проблеми пострадянської спадщини в зовнішній політиці України

Від дня проголошення незалежності України минуло п'ятнадцять років. Україну визнали всі країни світу де-юре суверенною державою. Але й до сьогодні ще цілковито не вирішені питання, що є ознаками суверенності:

· не завершено процес установлення державного кордону;

· не вироблено механізм захисту від ядерної загрози;

· не вирішено питання з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

· остаточно не розроблено заходи протистояння зовнішньому збройному втручанню;

· юридично не доведено до логічної відповідності з положеннями Основного Закону держави перебування іноземних збройних сил на території України;

· не вирішено питання з колишньою спільною радянською власністю;

· не досягнуто остаточної домовленості з питань зовнішніх боргів.

Водночас є низка проблем на рівні двосторонніх відносин, зокрема низький рівень інвестицій в українську економіку, скорочення товарообігу, а іноді й згортання співробітництва. Серед зазначених вище проблем однією з найважливіших є поступ до без'ядерного статусу.

Реалізація принципів без'ядерного статусу — шлях до безпекового існування Української держави. Україна заявила про свій без'ядерний статус на міжнародному рівні, закріпила це положення в державних документах: Декларації про державний суверенітет, "Основних напрямах зовнішньої політики", Постанові Верховної Ради України від 9 квітня 1992 р. тощо. При створенні СНД Україна погодилася передати всю тактичну й стратегічну ядерну зброю об'єднаному командуванню СНД, але не визнала її власністю будь-якої іншої держави, зокрема Росії.

23 травня 1992 р. Україна підписала Лісабонський протокол про СНО-1 — протокол до Договору між СРСР і США про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р. У ньому йдеться про те, що всі зобов'язання СРСР щодо виконання Договору про ліміти обмежень, інспектування тощо перебрали на себе колишні радянські республіки, тепер — незалежні держави СНД.

Відмова України від ядерної зброї є досягненням світового масштабу. До кінця 1998 р. вся ядерна зброя Казахстану, України, Білорусі вже була в Росії. Сучасна міжнародна практика інтерпретує три "ні" ядерній зброї таким чином: ні — втраченим боєприпасам, ні — новим боєприпасам, ні — ядерним новим державам. Окрім того, вона вимагає пожорсткішання правил стосовно міжнародного контролю за ядерними матеріалами.

Незважаючи на певний тиск, з яким у 1992—1993 pp. представники європейської та євроатлантичної спільноти поставилися до внугрішньоукраїнських дискусій щодо майбутнього українського ядерного арсеналу, країна досягла консенсусу в питанні про відмову від ядерної зброї і приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерна держава. Це продемонструвало, що молода українська демократія є спроможною зробити вагомий внесок у європейську та світову безпеку шляхом зменшення запасу світової ядерної зброї. Цей крок України допоміг також зберегти чинний світовий порядок, що спирається на Статут ООН і структури Ради Безпеки. Український внесок до європейської та загальної світової безпеки світова спільнота сприйняла позитивно, про що свідчить участь України в роботі "Великої вісімки + 6" з питань нерозповсюдження ядерної зброї у Південній Азії.

Шлях України до без'ядерного статусу був досить складним і тривалим. Після розпаду Радянського Союзу увагу світу було прикуто до майбутньої долі ядерної зброї, що залишилася на колишній радянській території — у Росії, Білорусі, Казахстані та Україні. З проголошенням незалежності в багатьох постановах і заявах українського парламенту неодноразово йшлося про те, що у майбутньому Україна буде без'ядерною державою. Про це, зокрема, свідчать застереження українського парламенту до ратифікації Угоди про створення СНД. В документі було заявлено, що Україна має намір досягти без'ядерного статусу шляхом ліквідації під між народним контролем усього ядерного арсеналу і що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою. Цей намір, який і сьогодні є незмінним, деякі зарубіжні засоби масової інформації висвітлювали як одностороннє зобов'язання України.

На самітах СНД було прийнято рішення передати стратегічну ядерну зброю Російській Федерації як повноважній спадкоємиці СРСР. Ядерне роззброєння стало важливою сторінкою в історії становлення Української держави як процес подолання стереотипів минувшини, як новий крок до демократизації та оновлення суспільства. Одним із перших документів у цій площині стала Угода про спільні заходи країн СНД щодо ядерної зброї, укладена в Алма-Аті на другому саміті СНД 21 грудня 1991 р. Суть документа, який підписали глави ядерних держав С. Шушкевич (Білорусь), Н. Назарбаев (Казахстан), Б. Єльцин (РФ), Л. Кравчук (Україна), полягала в тому, що рішення про необхідність застосування ядерної зброї (ст. 4) прийматиме Президент Росії за узгодженням з главами держав-учасниць Угоди. До 1 липня 1992 р. держави-учасниці Угоди — Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна — забезпечать вивезення тактичної ядерної зброї на центральні перед заводські бази для її розукомплектування під спільним контролем (ст. 6). Білорусь і Україна приєднаються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. як неядерні держави й укладуть із Міжнародним агентством ядерної енергії (МАГАТЕ) угоду про відповідні гарантії (ст. 5). Держави дотримуватимуться в ядерній політиці трьох "ні" — не передавати, не виробляти і не зберігати ядерної зброї. Передбачалося, що ядерна зброя для подальшого знищення її буде переміщена з території Білорусі, Казахстану і України на територію Росії.

На третьому саміті СНД ЗО грудня 1991 р. (Мінськ) уже всі країни СНД підписали Угоду між державами Співдружності Незалежних Держав про стратегічні ядерні сили. У статті 4 документа йшлося про те, що до повної ліквідації ядерної зброї рішення про необхідність її застосування приймає Президент Російської Федерації за узгодженням з главами Республіки Білорусь, Казахстану і України, після консультацій з главами інших держав Співдружності. При цьому зазначалося, що Україна братиме участь в угоді про стратегічні сили лише до вивезення ядерної зброї за межі її території.

Наступним кроком у цьому питанні стала домовленість із країнами СНД про те, що в період до повного знищення ядерна зброя, яка розташована на території України, перебуватиме під контролем об'єднаного командування Стратегічних сил СНД з метою її невикористання і розукомплектування до кінця 1994 р., у тому числі тактичної зброї — до 1 липня 1992 р. Процес ліквідації ядерної зброї, розташованої на території Республіки Білорусь і України, мав здійснюватися за участі Білорусі, України та РФ під спільним контролем держав Співдружності.

На черговому саміті 6 липня 1992 р. (Москва) країни СНД підписали Рішення про участь держав-учасниць Співдружності у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї, в якому зазначено: держави-учасниці Співдружності, як держави - правонаступниці СРСР, підтримують Російську Федерацію у тому, щоби вона продовжила участь колишнього СРСР в Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що володіє ядерною зброєю. Країни також заявили, що приєднаються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не мають ядерної зброї, і вживатимуть необхідних заходів відповідно до їх конституційної практики. Документ підписано всіма Президентами країн СНД, крім глави Азербайджану.

Україна до 31 травня 1996 р. передала Росії і тактичну, і стратегічну ядерну зброю (більш як три тисячі одиниць боєприпасів) і оголосила про свій неядерний статус.

Відмова України від ядерної зброї виявилась перепусткою до цивілізованого світу, вона відіграла важливу роль у формуванні іміджу держави. Рішення щодо без'ядерності вважається правильним: воно відповідало намірам інтеграції у світовий політичний процес, економічним і військово-технічним можливостям держави.