Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 7.1. Українські трудові мігранти і співвітчизники за кордоном

ГЛАВА 7. МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ЕТНОПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

7.1 Українські трудові мігранти і співвітчизники за кордоном

7.2 Національна етнополітика як чинник зовнішньополітичної стабільності України

7.3 Інформаційний імідж України

7.1. Українські трудові мігранти і співвітчизники за кордоном

Гуманітарний чинник безпеки в усі епохи визначав сутність держави і складову її незалежного розвитку. Шлях, торований державою до безпекового існування всього суспільства, пролягає через кожну особистість, її прагнення і реалізацію конституційних прав.

Новий етап розвитку людства третього тисячоліття, і України зокрема, тісно пов'язаний з постіндустріальною цивілізацією. Великі надії у цьому зв'язку покладаються на науково-технічний прогрес. Виробництво більшою мірою буде орієнтоване на задоволення потреб людини, при цьому максимально активізуються творчі можливості особистості. Суттєві зміни відбуваються в соціально-економічній і політичній сферах. Формується новий тип суспільних відносин. Отже, новий цивілізацій ний виток — це повернення до особистості з її проблемами і прагненнями. Прагнення свободи особистості висуває проблему вищого порядку — гуманізації суспільства.

Людство поступово виробило договірно-правову систему, покликану захищати права особистості. У Статуті ООН (1945) записано, що міжнародна співпраця здійснюється з метою дотримання прав людини та основних свобод для всіх. Основні права і свободи закріплено в Загальній декларації прав людини (1948). Україна як держава-засновниця ООН взяла на себе ці зобов'язання (відповідно до ст. 55 Статуту). Завдяки широкому міжнародному визнанню Загальної декларації прав людини в конституціях більш як 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, що містяться в документі, перетворилися на загальновизнані норми міжнародного права — міжнародні стандарти прав людини. Українська держава ратифікувала Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1976) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976). Приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950), Україна взяла на себе зобов'язання імплементували положення документів до національного законодавства. Виконуючи вимоги правонаступництва, держава стала складовою міжнародної системи захисту прав людини. Конституція України дотримання прав людини визначає найголовнішим завданням і покликанням держави. У ст. З Основного Закону йдеться про те, що свободи людини та їх гаранти визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Права людини і громадянина мають бути захищені не лише в державі, а й поза її межами. Захист прав українських громадян за кордоном забезпечує ст. 25 Конституції України. До категорії, що потребує особливої уваги і захисту, належать передусім особи, що працюють за кордоном і утворюють кількісно значну спільноту української трудової міграції. Спричинена низкою внутрішньо-економічних чинників, вона сформувала своєрідний феномен нової людини-заробітчанина, надала поштовх для розвитку міжнародно-правової бази в сфері захисту прав вітчизняних трудівників за кордоном, висунула на порядок денний проблеми, що містять потенційні загрози безпеці України. Несприятливо формуються міграційні зв'язки держави: з 1994 р. зовнішня міграція має стійке негативне сальдо (в середньому 106 тис. осіб). Депопуляція і міграційний відплив населення були одними з причин зменшення чисельності населення України, яке з 51,584 млн. осіб у 1990 р. скоротилося до 49,456 млн. осіб на початку 2000 р. У 2005 р. населення України налічувало 48 млн. осіб.

Від часу проголошення державної незалежності перед Україною постала нова проблема — захист прав українських громадян, які виїхали за кордон у пошуках роботи. У зв'язку із загостренням ситуації на внутрішньому ринку праці, зростанням безробіття, затримками з виплатами заробленого виїзди за кордон з метою заробітку стали засобом виживання для багатьох українських сімей. За даними Міністерства праці України, у 1999 р. працевлаштувалися за кордоном 28,2 тис. громадян України, з яких у країнах СНД, зокрема в Росії та Молдові, працювали 960 осіб, за межами СНД — 27,3 тис. осіб. Проте офіційна статистика щодо трудящих- мігрантів з України не віддзеркалює реальної картини трудової міграції, оскільки більшість українських громадян працевлаштовується самостійно і часто нелегально. За деякими оцінками, кількість таких громадян перевищує офіційні дані і коливається від 500 тис. до 2 млн. осіб на рік.

За кількістю українських громадян, що виїздять за кордон у пошуку заробітку, першість належить Російській Федерації: прибулі українці становлять 30 % від загальної кількості працівників-іноземців. Як правило, українські мігранти в РФ залишаються на постійне проживання: тільки з 1994 по 1998 р. з України в різні країни виїхало 115 тис. осіб працездатного і репродуктивного віку. У 2003 р. тільки в Росії трудових мігрантів з України налічувалося близько 1 млн. осіб (у сезонний пік — понад 3 млн.), а в російській столиці — понад 100 тис. осіб. В основному українські громадяни працюють на будівництві, у сільському й лісовому господарстві, промисловості, транспорті та в соціальній сфері.

Однією з причин широкого залучення іноземців до РФ є несприятлива демографічна ситуація, яку визнано катастрофічною. За останні вісім років населення Росії скоротилося на 3 млн. осіб (з 148,7 до 145,8 млн.), і якщо далі скорочуватиметься на 1 млн. осіб щорічно, то в 2015 р. може залишитися близько 130 млн., а до 2075 р. — 80—85 млн. осіб. Найефективнішим шляхом поліпшення демографічної ситуації та поповнення трудових ресурсів керівництво РФ вважає залучення в Росію громадян СНД із наступним набуттям російського громадянства. Для оформлення громадянства РФ є необхідним закордонний паспорт: в результаті щороку українські закордонні паспорти тільки в Москві отримують близько тисячі громадян України. За інформацією МВС РФ, у 2001 р. громадянство Росії оформили понад два мільйони осіб, як правило, працездатного віку, більшість яких — українські громадяни.

Отримання російського громадянства не є позитивним явищем для Української держави як з економічних, так і з соціальних причин. 70 % мігрантів — вихідці з промислово розвинутих регіонів України — Донецької, Луганської і Харківської областей. Цей процес несе й низку соціальних загроз для України. Зазвичай представники чоловічої статі — громадяни України — залишають у країні неповнолітніх дітей. Дозвіл на постійне проживання за кордоном українські установи автоматично надають тим громадянам, які виїхали з України до 1 березня 1997 р. Отже, дітям, що залишилися, держава має сплачувати пенсію або інші спиіяпкні пиппяти по досягнення ними 18-літнього віку. До того ж в Україні залишаються батьки похилого віку, всі турботи про яких також лягають на державу. Постають проблеми і для Збройних Сил України. Оскільки не відпрацьовано механізм обліку громадян призовного віку, що перебувають за кордоном, громадяни України віком до 25 років намагаються "пересидіти" набір в українську армію на російській території, а з виповненням 25 років отримують російське громадянство і їх не призивають в російську армію вже за віком.

Різнорівневі економічні потенціали України і Росії, зростання безробіття в Україні, спрощений режим перетину українсько-російського кордону, відсутність візового режиму, а також політика заохочування й залучення на роботу дешевої робочої сили — все це посилює міграційний процес з України. Тенденція до розширення українського трудового потенціалу в РФ зберігатиметься й надалі. Водночас юридичний захист українських працівників за кордоном є недосконалим. Розвиткові захисних механізмів прав українських громадян в РФ не сприяє чинна договірно-правова база відносин. Низка питань постає також у зв'язку з єдиним громадянством України, що закріплено Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. У березні 1996 р. спеціальна комісія, створена при Президенті України, розробила проекти договорів про усунення випадків подвійного громадянства, а також про запобігання подвійному громадянству. Пропозиції щодо подібних угод були направлені до всіх країн СНД.

У мігрантів виникають також проблеми, пов'язані з недотриманням умов прийому на роботу, реєстрацією, оплатою праці і відсутністю соціального захисту. Негативні наслідки мало нововведення російською стороною з 14 лютого 2003 р. міграційних карток для іноземців, що перетинають російський кордон ("Положення про міграційну карту" в РФ розроблено 9 листопада 2002 p.). Нагадаємо, що українська сторона також ввела картки для обліку осіб, що перетинають кордон України: цей експеримент не мав юридичних наслідків для громадян інших країн. Російські умови є жорсткішими: якщо іноземний громадянин не матиме при собі відривного корінця міграційної картки, який свідчить про Його в'їзд у Росію, до нього можуть застосувати найжорсткіші санкції, аж до вислання. Запровадження міграційних карток відіграло негативну роль у реалізації попередніх домовленостей з Російською Федерацією, передусім угод між урядами про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації від 16 січня 1997 p., а міграційні картки можна розглядати як перший етап на шляху до впровадження візового режиму.

Змінено законодавче поле Росії щодо прийому робітників-м і фанті в з інших країн. 1 листопада 2002 р. в Росії набув чинності закон "Про правове положення іноземних громадян у РФ", яким введено новий порядок прийому і дозволу на роботу іноземців, розроблена система міграційних трудових квот і мита. Водночас Федеральна міграційна служба Росії зосередила увагу на контролюванні потоків трудової міграції в країну для "запобігання колосального удару по економіці і фінансовій системі". За інформацією Центрального банку Росії майже 50 % придбаної валюти громадяни СНД безмитно вивозять з російської території. У 2003 р. іноземці вивезли з РФ близько 10 млрд доларів, у тому числі українські громадяни — 1,4 млрд.

Через низку чинників більшість українських громадян працює на території Росії поза правовим полем: російські роботодавці не зацікавлені в оформленні дозволу на працевлаштування, зважаючи на значні матеріальні витрати. Легалізація накладає додаткові зобов'язання на роботодавця: оплата спеціального внеску, забезпечення мінімальної заробітної плати, соціального та медичного захисту, належних умов праці, дотримання технічних вимог техніки безпеки тощо. В результаті 90 % трудових мігрантів задіяні в тіньовій економіці. Зростає кількість звернень українських громадян, що працюють у Росії, щодо порушення їхніх прав: у 2002 р. з цих питань звернулися 964 особи, що на 246 осіб більше, ніж у 2001 р. Водночас прикметним для міграції з України в Росію є те, що значна частина українців перебуває на території РФ на законних підставах, здійснюючи нелегально лише трудову діяльність. Тому українські трудові мігранти як іноземці, що легально перебувають на території РФ, повинні мати всі права та свободи, пов'язані з цим статусом, хоча на практиці так відбувається не завжди.

Враховуючи ситуацію, що склалася, уряд РФ 1 березня 2003 р. схвалив концепцію регулювання міграційних процесів у Росію, яка покликана впорядкувати міграційні потоки й надати міграції цивілізованих форм. За рішенням російської сторони з 1 січня 2005 р. скорочуватиметься перелік документів, що дають дозвіл на в'їзд у Росію: пріоритет надаватиметься всім видам закордонних паспортів, а з 1 січня 2006 р. в'їзд у країну є можливим за закордонними паспортами.

Наступним питанням щодо врегулювання прав громадян е виконання положень українсько-російської консульської конвенції стосовно захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб України та РФ, укладення двосторонньої угоди про гарантії прав громадян України, які працювали в районах Крайньої Півночі і прирівняних до неї місцевостях, стосовно пенсійного забезпечення цієї категорії осіб, а також двосторонньої міжурядової угоди про реадмісію.

Отже, виїзд активної частини трудового населення України спричинює низку соціальних, політичних і гуманітарних проблем. Враховуючи те, що в Україні проживає близько восьми мільйонів етнічних росіян, які також виступають потенційним джерелом поповнення трудових і демографічних ресурсів Російської Федерації, постала необхідність вивчення і розв'язання цих проблем. Захисту прав українських громадян за кордоном сприятиме вдосконалення наявної договірної бази двосторонніх відносин, урахування норм міжнародного права, а також проведення моніторингу російського ринку праці з метою укладання взаємовигідних двосторонніх угод про використання робочої сили з України на території Росії.

Підтримка на належному рівні вже досягнутих договірних зобов'язань, а також вдосконалення положень закону про громадянство України сприятиме забезпеченню правового статусу українського робітника за кордоном: медичне страхування, право на отримання та переказ в Україну чи за кордон пенсій, регресів тощо. Усунення розбіжностей у політичних підходах до розв'язання проблем міграції в РФ, вироблення правових механізмів, що відповідають стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, сприятимуть поступовій адаптації соціальної політики нашої держави до стандартів ЄС.

Питання про українських трудівників-мігрантів у Білорусі було порушено Президентом України Л. Кучмою під час візиту в Республіку Білорусь (липень 1995 р.), за підсумками якого підписано Угоду про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Республіки Білорусь, що працюють за межами своїх держав, Угоду про умови і порядок обміну житловими приміщеннями, Договір про організацію спільного прикордонно-митного та інших видів контролю в прикордонних пунктах. Зважаючи на вищий, порівняно з Україною, життєвий рівень жителів Республіки Білорусь, відбувається постійний виїзд громадян України до Білорусі для працевлаштування. Найбільша кількість трудових мі фантів з України перебуває на заробітках у Брестській та Гродненській областях. Значна більшість з них — вихідці з Волинської області: близько 1,5 тис. осіб щоденно виїжджає в прикордоння на роботу. Водночас офіційно на безліцензійній основі щорічно з травня по грудень на сільськогосподарські роботи до цих областей залучається близько 5 тис. громадян України.

Багато працівників з України виїжджає до Республіки Польща. Це дрібні підприємці, що займаються так званим човниковим прикордонним бізнесом і заробляють на щоденному перевезенні алкогольних виробів і сигарет, тимчасові трудові мігранти, зайняті на сезонних роботах у сільському господарстві й будівництві, та довгострокові трудові мігранти. Більшість українських робітників (понад 300 тис.) працює в Польщі нелегально. Цьому сприяв режим безвізових поїздок, який діяв відповідно до міжурядової Угоди про взаємні безвізові поїздки громадян від 25 червня 1996 р., за якою дозволялося перебувати на території договірної сторони до 90 днів. Крім того, між Україною і Республікою Польща діє Угода про взаємне працевлаштування робітників від 1994 р. Українці виконують зазвичай малокваліфіковану роботу на важких виробництвах, доглядають за людьми похилого віку тощо. Використання праці українських громадян вигідне польським роботодавцям, оскільки трударі погоджуються працювати за мінімальну оплату. Незнання польських законів, напівлегальний статус перебування, відсутність медичного страхування (остання міжурядова угода про медичне страхування була чинною до 1996 р.) — все це призводить до того, що українські громадяни стають жертвами злочинних формувань. Тільки у 1998 р. до консульського відділу Посольства України в Польщі звернулося майже 3 тис. громадян України, які потрапили у складну ситуацію — стали жертвами скоєння злочину проти них, в результаті чого залишилися без документів і засобів до існування. У 1999 р. понад 170 осіб загинули через нещасні випадки (здебільшого на будівництві), що порівняно з попередніми роками у десять разів більше.

Із набуття Польщею членства в Європейському Союзі (2004) обсяг і характер міграційних потоків до РП зазнав певних змін. У 2005 р. кількість поїздок на роботу до Польщі зросла, оскільки країни уклали Угоду про безвізовий в'їзд для поляків і безкоштовні візи для українських громадян. Можна прогнозувати, що після введення шенгенських віз кількість трудових мігрантів до Польщі зменшиться, що матиме негативні наслідки — посилиться навантаження на національний ринок праці, особливо в західних регіонах країни.

Чимало трудових мігрантів з України перебуває в Турецькій Республіці — близько 35 тис. осіб (за офіційною статистикою — понад 2300 осіб). Українців заохочують на роботу до турецьких приватних промислових і туристичних компаній, вони працюють архітекторами та інженерами, футбольними гравцями у спортивних клубах та ін. Рівень соціального захисту та умови праці громадян України, які прибули в Туреччину за візами (а це сприяє працевлаштуванню), зазвичай залежать від умов контракту й характеру роботи. Проблеми виникають з громадянками України, які виїжджають на роботу танцівницями в турецькі нічні клуби, диско-бари тощо: кількість тих, хто хоче працювати в таких закладах, значно перевищує кількість робочих місць. Це дає необмежені можливості працедавцям позбавляти роботи, принижувати громадянок України, ігнорувати укладання контракту, вилучати паспорти, застосовувати систему нерегульованих штрафів, примушувати до проституції тощо. За інформацією Уповноваженого з прав людини в Україні, абсолютну більшість нелегально працевлаштованих становлять громадянки України, які займаються проституцією. До категорії нелегалів-працівників належать також розповсюджувачі реклами в торговельних центрах, гіди та перекладачі.

У Чеській Республіці перебуває одна з найчисленніших груп трудових мігрантів з України, яка сягає 200 тис. осіб, а за неофіційними даними — понад 300 тис. Офіційний набір на роботу здійснюється на підставі угоди про взаємне працевлаштування від 1996 p., коли була встановлена квота у 60 тис. осіб. Запровадження візового режиму між Україною і Чеською Республікою з червня 2000 р. привело до незначного скорочення кількості трудових нелегальних мігрантів з України. Досить складна забюрократизована система надання робочих віз не влаштовує чеських роботодавців і українських трудівників. Останні використовують для в'їзду туристичні візи з подальшим нелегальним працевлаштуванням. У разі викриття українських нелегалів депортують, піддають нескінченним перевіркам, заарештовують. Нелегально працевлаштовані потерпають через незадовільні умови праці, ненормований робочий день, відсутність медичного страхування та обслуговування, недотримання умов щодо розмірів оплати тощо. У листопаді 2005 р. чеська сторона в односторонньому порядку ввела особливі вимоги до трудових мігрантів з України, значно обмеживши кількість охочих виїхати на заробітки.

Українці працюють в Угорській Республіці в основному на законних підставах: виїжджають на сезонні роботи в сільському господарстві й на будівництві, перебувають у країні легально без віз протягом одного місяця. До цього контингенту осіб зазвичай належать етнічні угорці, які добре знають мову і перебувають у країні у родичів чи знайомих, мають на меті в майбутньому отримати угорське громадянство. Вони перетинають кордон на підставі внутрішніх паспортів із вкладишами, які дають право на перетин кордону та перебування в країні протягом десяти днів. Такий режим діє на підставі двосторонньої угоди 1993 р. про спрощений порядок перетину державного кордону громадянами угорського походження, які проживають у прикордонних областях.

Незначна частина українських робітників перебуває в Латвії — до 300 осіб, які працюють в основному у суднобудівній галузі. Така мала кількість зумовлена досить тривалою — до двох місяців — процедурою оформлення документів у державній службі зайнятості й департаменті з питань громадянства та міграції МВС Латвії. Зацікавлені у працевлаштуванні громадян України українські та латвійські компанії через неможливість гарантувати довгострокову роботу змушені оформляти документи терміном на один рік. На таке оформлення витрачаються досить значні кошти, що впливає на заробіток кожного запрошеного спеціаліста (дозвіл на роботу іноземця до трьох місяців у середньому в 2002 р. коштував 120 доларів, а річний дозвіл на роботу — 1250 доларів). До того ж роботодавець не бере на себе жодних зобов'язань щодо забезпечення необхідних умов для проживання працівників, соціальних гарантій з приводу втрати працездатності або годувальника. Працівник може розраховувати тільки на виплати за страховими полісами від нещасних випадків та договорами страхування медичних витрат, які оформив самостійно.

Країни Європейського Союзу є привабливими для 25 % загальної кількості українських трудових мігрантів. Традиційними напрямками спрямування значних міграційних потоків з України є Португалія, Іспанія, Італія і Греція. В інших державах — Австрії, ФРН, Великій Британії, країнах Скандинавії — перебуває незначна кількість трудових українських мігрантів. Особливо високий наплив спостерігається в Португалії, що пояснюється потребами в робочій силі, спрощеній схемі легалізації — до п'яти років тощо. До того ж закон 2001 р. дозволяє мігрантам викликати до себе членів родини, у тому числі дітей віком до 21 року та батьків, чим скористалися близько 200 тис українських громадян. Мігранти працюють зазвичай будівельниками, водіями, слюсарями, електриками, робітниками на фабриках, а також хатніми прибиральницями й господарками. На роботу їдуть здебільшого молоді люди працездатного віку, вихідці з західних регіонів України — Чернівецької, Тернопільської, Івано-Франківської областей.

Врегулюванню процесу міграції до Португалії має сприяти двостороння Угода про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці, підписана 13 лютого 2003 р. міністрами закордонних справ України та Португалії. За Угодою працевлаштування українських громадян відбувається централізовано через державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України й Інституту зайнятості та професійної підготовки Міністерства соціального забезпечення та праці Португальської Республіки. Українці, що працюють у Португалії, мають такі самі права, що й португальці. Допомогу в пошуках роботи надають дипломатичні представництва, ЗМІ, посередники. З 2002 р. в Португалії набув чинності закон про імміграцію, яким місцевій владі надається право визначати квоту іноземної робочої сили для свого регіону, видавати робочі візи терміном на два роки. Водночас іммігранти не мають права на допомогу з безробіття, до них можуть застосувати примусову репатріацію, якщо вони в'їхали до Португалії до ЗО листопада 2001 p., тощо.

Широкий контингент українських мігрантів перебуває в Греції. Незважаючи на скорочення чисельності вчетверо після прийняття закону "Про іноземців", їх кількість і нині перевищує 3 тис. осіб. Українці зайняті зазвичай у приватному секторі: працюють доглядальницями, господарками, танцівницями в розважальних закладах. Більшість громадян України легалізували свій статус. Ситуацію на краще покликана змінити Угода про соціальне забезпечення і взаємне працевлаштування між Україною і Грецією, проект якої розглядається грецькою стороною. В залученні іноземної робочої сили до Греції криється завуальована загроза торгівлі людьми, від чого потерпають й українські громадяни.

Активну позицію Україна займає щодо питань запобігання торгівлі людьми: порад із Бельгією та Німеччиною вона стала третьою державою в Європі, яка встановила кримінальну відповідальність за цей злочин. Кабінетом Міністрів розроблено і прийнято розгорнуту урядову програму запобігання торгівлі жінками та дітьми (1999).

За експертними оцінками кількість українських робітників в Іспанії — понад 100 тис. осіб. Ця цифра має тенденцію до зростайня, оскільки 95 % туристів з України мають на меті працевлаштування. Після закінчення дії туристичної візи мігранти перетворюються на нелегалів, цілком залежних від місцевої влади і працедавців. Для запобігання негативним наслідкам цього процесу з іспанською стороною передбачено укласти двосторонню угоду про працевлаштування та соціальний захист.

Одна з найчисленніших груп українських трудових мігрантів перебуває в Італії. Тільки 2002 р. дипломатичне представництво Італії в Україні видало громадянам України 500 віз на навчання та лікування і 3660 віз на роботу. У 2003 р. тут нелегально перебувало близько 200 тис. осіб. У міграційному потоці переважають жінки, які зайняті у приватному секторі: доглядають за хворими і людьми похилого віку, дітьми, працюють прибиральницями, в барах; чоловіки зайняті в основному на будівництві та в сільському господарстві. Більшість українських мі фанті в в Італії мають вищу (36,7 %) та середню спеціальну (36,5 %) освіту; прибули з обласних центрів України (52,6 %); мають сім'ї і дітей (понад 70 %). Проблеми українських мігрантів в Італії є такими самими, як і в інших країнах. Новим італійським законом про іноземців передбачається, що умови залучення мігрантів стануть жорсткими, водночас поліпшаться юридичні умови іноземців, у тому числі й громадян України, які зможуть отримати легалізацію.

За інформацією посольства ФРН, в Україні протягом двох років (2000—2002) було видано 708,5 тис. віз до Німеччини. Звісно, більшістю з них скористалися українські громадяни, які тимчасово працюють за кордоном, тим паче, що дозвіл на роботу надається не більш як на три місяці. Дозвіл на роботу може бути обмежений у часі залежно від груп професій, підприємств, галузей господарства або регіонів країни. До того ж за певних умов допускається зайнятість випускників закордонних вищих та спеціальних навчальних закладів, а також тих, хто має диплом про професійну освіту або професійну кваліфікацію. З трудовими мігрантами укладаються договори про працевлаштування, які гарантують усі умови за національним принципом, тобто який діє для громадян Німеччини. На розгляді української сторони перебуває німецький проект угоди щодо політики праці та соціальної політики, а також співробітництва щодо стимулювання праці, боротьби з транскордонною нелегальною трудовою міграцією.

Більшість українців у Великій Британії працює зазвичай без належних дозволів на працевлаштування у готельному бізнесі, на будівництві, збиранні фруктів, роботі на птахофермах. За інформацією посольства Великої Британії в Україні протягом 2000 — першої половини 2002 pp. офіційний дозвіл на працевлаштування отримали близько 9,5 тис. осіб, з яких у сільському господарстві було зайнято 8,6 тис. Прикметним явищем є студентське заробітчанство: іноземні громадяни, що навчаються в британських вузах, мають право без спеціального дозволу працювати до 20 годин на тиждень, але ті, хто перевищує норму, підлягають депортації. До того ж британські спеціальні служби залучають до країни висококваліфікованих робітників з інших країн без спеціального дозволу. У найскладніших умовах перебувають мігранти, що нелегально в'їжджають в країну, не обізнані з вимогами законодавства, не знають англійської мови.

Суворий міграційний режим очікує на українських мігрантів-нелегалів у Франції: тільки в 2002—2003 pp. з країни були депортовані 236 громадян України, більшість із яких перебувала на території цієї держави як нелегальні трудові мі фанти. Ця категорія осіб виявляється найбільш незахищеною у соціально-правовому відношенні: вони не мають страховки, засобів для існування, перебувають під постійною загрозою арешту і депортації. Однак грубих порушень законодавчих норм і норм міжнародного права стосовно цієї категорії громадян України правоохоронними органами Французької Республіки не спостерігалося.

Таким чином, потік трудових міграцій з України є досить потужним — іноді він сягає 7 млн. осіб на рік і набуває подальшого розмаху. Тож перед Україною постають нові завдання щодо захисту прав своїх громадян за кордоном. Найнеобхіднішими з-поміж них є розробка і запровадження законодавчої бази дозволів і квотування української робочої сили за кордоном, законодавче спрямування потоків трудових мігрантів з метою захисту їхніх прав, збереження високого іміджу країни їх походження, а також надходження матеріальних ресурсів в Україну. Нововведені законодавчі акти покликані розв'язувати проблеми цивілізовано, переводити їх у площину необхідного врегулювання на міждержавному рівні, що досягається укладанням відповідних двосторонніх угод. Такий підхід зможе гарантувати українським громадянам гідне перебування і працевлаштування за кордоном.

Зростання потоків трудової міграції свідчить про необхідність комплексної розробки державної політики України з регулювання міграційних процесів на законодавчому рівні. Водночас існують інші проблеми в забезпеченні прав українських громадян за кордоном: моряків, громадян України, позбавлених волі, дотримання прав людини у зв'язку з загибеллю (смертю) та похованням, а також у системі пенсійного забезпечення громадян України за кордоном тощо. Внаслідок арештів екіпажів морських суден протягом 1999—2001 pp. до Федерації морських професійних спілок України звернулося 1654 українські моряки з проханням надати допомогу щодо репатріації, виплати заробітної плати, компенсацій у зв'язку з заподіяною їхньому здоров'ю шкодою та юридичну допомогу. Федерація надала допомогу 976 морякам на суму 2,1 млн. доларів, отриманих від судновласників шляхом правової допомоги. МЗС України у 2002 р. повернуло в Україну 214 моряків, з них 183 було надано сприяння в отриманні заробітної плати на загальну суму 624 тис. 600 доларів.

Для усунення причин, які призводять до того, що українські моряки опиняються за кордоном у беззахисному становищі, необхідно вдосконалити національне законодавство з питань діяльності підприємств, що є посередниками у працевлаштуванні моряків за кордоном, а також ратифікувати основні конвенції Міжнародної організації праці, зокрема Конвенцію 1996 р. про наймання та працевлаштування моряків, яка передбачає ефективні та всеосяжні міжнародні стандарти захисту соціальних прав моряків, а також урегулювання й контроль за діяльністю фірм, що здійснюють посередницькі функції з наймання моряків на судна іноземних судновласників. Проти цього виступають приватні крюїнгові компанії, які в такому разі будуть позбавлені можливості отримувати додаткові прибутки. З ними солідарна Федерація морських профспілок України (Одеса), бо дотримання Конвенції 1996 р. зменшить кількість названих компаній, що призведе до звуження можливостей працевлаштування моряків.

Реальним кроком з приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних норм є проект Закону України "Про підприємства, що здійснюють посередництво у працевлаштуванні громадян за кордоном". Ратифікація Конвенції МОП із набуттям чинності цього закону дозволить Україні увійти до світової спільноти цивілізованих міжлюдських і міждержавних відносин, сприятиме ефективному захисту прав українських громадян за кордоном.

Складною для розв'язання є проблема захисту прав громадян України, що були позбавлені волі в зарубіжних країнах. За даними МЗС України таких осіб на кінець 2002 р. нараховувалось 10 тис, а відбували покарання за вироками іноземних судів понад 2,5 тис. громадян. Найбільше заарештованих і засуджених громадян України нараховувалось: в Іспанії (22 % від усієї кількості), ФРН (17 %), Російській Федерації (12 %), Республіці Польща (11 %), Чеській Республіці (10 %), Республіці Білорусь (8 %), Угорській Республіці (7 %) та Грецькій Республіці (2 %).

Більшість країн дотримується стандартів щодо затриманих і засуджених осіб, закріплених у таких міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976), Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини 1950 p., Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984) тощо. Консульські відносини України з іноземними державами будуються на підставі багатосторонніх та двосторонніх договорів, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права з належним урахуванням законодавства країн, передусім з урахуванням положень Віденської конвенції з консульських відносин 1963 p., учасницею якої є Україна. В документі містяться основні гарантії діяльності консульських посадових осіб щодо захисту прав громадян держави, яку вони представляють і які були з тих чи тих причин позбавлені волі на території держави перебування. Додамо, що понад 160 країн світу є учасницями Віденської конвенції. До зазначеного документа додаються десятки двосторонніх консульських угод, підписаних Україною з іноземними державами, які доповнюють і закріплюють положення Конвенції. Українські представники спираються також на статті Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України 2 квітня 1994 р.

Незважаючи на досить широку міжнародно-правову базу, що визначає, регламентує і впроваджує механізм захисту прав громадян, позбавлених волі за кордоном, є ще безліч нерозв'язаних проблем. Більшість із них є наслідком недотримання міжнародних вимог, викладених у правових документах; порушення права українських громадян на невідкладність повідомлень, адресованих консульській установі України; порушень кримінального процесуального законодавства під час арешту, досудового слідства і судового розгляду. Додає проблем і відсутність відпрацьованого механізму інформування установами МЗС України родичів заарештованого чи засудженого. Не завжди відповідають санітарним нормам умови утримування українських громадян за ґратами. Так, у 2000—2002 pp. відбулася низка заворушень засуджених у Чеській Республіці, де голодували до б тис. осіб, серед яких понад 200 українських громадян. У жахливих умовах перебували засуджені жінки у Грецькій Республіці тощо.

Зростає кількість громадян України похилого віку, що виїжджають на постійне проживання до зарубіжних країн. Тільки у 2000— 2002 pp. до країн СНД було передано 34 460 пенсійних справ, що вдвічі більше, ніж надійшло з цих країн в Україну за такий самий період. Відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсія надається на підставі договорів з іншими державами. За основу нарахування та виплати пенсій покладено два принципи: територіальний та пропорційний. За територіальним принципом пенсіонеру нараховується пенсія за новим місцем проживання, якщо такий вид пенсії передбачений законодавством договірної сторони, а стаж зараховується на основі довідок із місця попереднього перебування. Такі угоди Україна уклала з усіма країнами СНД, а також з Угорщиною, Монголією та Румунією. За пропорційним принципом нараховуються пенсії тим, хто переселився до Латвії, Іспанії, Литви, Естонії, Словаччини, Болгарії і Чехії. Фактично кожна з договірних сторін призначає пенсію за стаж роботи і виплачує сторона попереднього місця проживання. Часто застосування такого принципу зумовлює низку проблем, особливо в країнах Балтії, де проживає чимало громадян України пенсійного віку. Значні складнощі виникають в тих країнах, з якими угоди не підписані, особливо в Німеччині, США, Ізраїлі тощо. Українським громадянам у таких випадках виплачуються призначені пенсії за шість місяців наперед перед виїздом за кордон. Виходом з такої ситуації може бути тільки укладання угод про пенсійне забезпечення громадян України за кордоном. Особлива ситуація склалася з пенсійними нарахуваннями громадянам України, які працювали в регіонах Крайньої Півночі РФ або прирівняних до них: із заявлених 2500 справ російська сторона виплачує пенсії тільки 955 особам. Отже, міграційні процеси з України потребують подальшого вдосконалення та узгодження з країнами-учасницями.