Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - Українська громада Республіки Польща

Історичне минуле українського й польського народів було позначене як негативними, так і позитивними чинниками, поєднанням зусиль у боротьбі проти спільних ворогів і жорстким протистоянням у міжетнічній боротьбі за землі. При цьому зазначимо, що польська політика стосовно українських земель завжди вирізнялася наступальним, експансіоністським характером. Проблема існування українців Польщі є прикладом складного розвитку національної меншини в жорсткому іншомовному середовищі. У ЦІЙ ПЛОЩИНІ постають різні аспекти історичного правового поля, об'єктивних і суб'єктивних умов існування національних меншин, їхньої взаємодії з титульною нацією та з представниками інших національних формувань. У числі проблем — асиміляційне протистояння, захист своїх прав, історичної власності. Ці питання до ствердження незалежної України практично замовчувалися: колишні керівники СРСР і Польщі намагалися не ворушити минуле. Така позиція не сприяла порозумінню між народами, призводила до посилення неприязні, переводила проблеми з площини протистояння в антагоністичні. У свідомості поляків закарбовані події історичного минулого: розділи Польщі, українсько-польська війна 1920—1921 pp., волинські події воєнного часу, коли відбувалося криваве протистояння українських і польських вояків. Із завершенням Другої світової війни протистояння не припинилося. Воно віднайшло ідеологічну підтримку в теорії мононаціонального характеру (тобто єдиної нації) Польської держави, яка реалізувалась у державну політику польського уряду.

Протягом лютого — квітня 2003 р. політики і центральні засоби масової інформації України і Польщі мусували питання про розслідування волинських подій, називаючи їх злочином проти польського народу. При цьому не завжди дотримувались історичної правди, не враховувались обставини воєнного часу. Історичні події переказувалися за варіантом, поданим польською стороною. Жодна газета чи журнал по обидва боки кордону не згадали про так звану операцію "Вісла", яку здійснили польські військові 1947 р. (військова операція з виселення українців з їхніх історичних земель). Без знання минулого неможливо будувати сьогодення й проектувати майбутнє, неможливо подолати стереотипи в міжнаціональних відносинах, на які є багатою українсько-польська історія.

Позитивні зрушення у ставленні до національних меншин у Польщі спостерігалися в політиці нового польського керівництва: на початку 1990-х років українців представляв у Сеймі свій депутат. Дещо змінилося ставлення до українського питання з боку політичних діячів різних ідеологічних напрямів, посилився студентський рух української молоді. Було надано життя таким новим професійним і громадським організаціям, як Братство Св. Володимира, молодіжний "Пласт", Товариство лікарів, Союз українок у Польщі. Заснована Спілка української молоді, Об'єднання лемків, Громадянський круг лемків, Лемківський комітет, Музей лемківського побуту в с. Команчі. Створені нові єпархії — Перемисько-Новосончівська і Хелмська; активізувалися регіональні громади Лемківщини і Підляшшя. Крім того, лібералізовано видавничу діяльність, поширилися контакти з українською діаспорою з інших країн.

Об'єднання українців у Польщі (ОУП) — провідна українська організація, яка в 1990-ті роки налічувала 8 тис. осіб (тепер близько 3 тис). Найміцніші осередки діяли у Кракові, Пшемислі (Перемишль), Гданську, Кошаліні, Щецині, Варшаві. З метою вшанування пам'яті загиблих українців, збереження історичних пам'яток українського народу при ОУП утворено комісію національної пам'яті, засновано архів. З ініціативи групи дослідників — діячів культури, представників національних меншин, працівників Інституту культури (Варшава) прийнято рішення про заснування в Польщі Об'єднання співробітництва народів Східної Європи "Зближення". Товариство об'єднує, спрямовує і координує роботу серед українців. Українська громадськість Польщі на початку 1990-х років мала 56 центрів навчання української мови, одну початкову школу у м. Білий Бор, де навчалося 110 учнів, українські класи в Банях-Мазурських, ліцеї у Легниці та в Гурові-Ілавецькому. Всього українську мову вивчали майже півтори тисячі учнів. Учителів для українських шкіл і ліцеїв готували кафедри української філології Варшавського, Люблінського і Краківського університетів. Кваліфікацію з української мови та літератури польські вчителі підвищували на курсах Київського педагогічного інституту.

Розвиток загальноєвропейського процесу значною мірою залежить від українсько-польських добросусідських відносин. Особливого значення набувають гарантії й домовленості послідовного забезпечення прав і створення належних умов для цілковитого задоволення культурних, релігійних та освітніх потреб національних меншин у країнах. У Польщі дедалі більше усвідомлюють, що той, хто хоче добра Польщі, має бажати собі вільної, демократичної, заможної України.

Особливу увагу підтримці українців Польщі і поляків в Україні надає Консультаційний комітет президентів України і Польщі, в рамках якого було створено комісію з етнічних питань. Серед завдань передбачалося: відкриття українського культурно-інформаційного центру у Варшаві та відповідного польського центру в Києві; вдосконалення фінансової підтримки актуальних потреб національно-культурних товариств; організацію періодичних телевізійних передач, присвячених Україні і Польщі, тощо. Водночас польська сторона найбільший інтерес виявляла до релігійних питань, при цьому наполегливо вимагала докладних звітів щодо кількісного і якісного складу католицької громади в Україні. Українські фахівці як контраргумент висунули тезу про те, що католиками в Україні є не тільки поляки, і це питання не входить до компетенції комісії.

Одним із питань, яке порушувала польська сторона, — це критерії визнання певних культурних цінностей в Україні пам'ятками польської культури. Сюди належить літературна та архівна спадщина — старовинні видання, релігійна література, походження яких досить важко встановити. Наступною була тема, пов'язана зі вшануванням "польських місць пам'яті", тобто відновлення польських пам'яток на українській землі, зокрема поховань загиблих. Польська сторона залишала за собою право щодо компенсації полякам, які постраждали під час українсько-польської складної історії взаємовідносин. У цих досить складних питаннях польська сторона виявила наполегливість: прагнула обстоювати польські інтереси, не завжди враховуючи інтереси українські. Втім Консультаційний комітет президентів активізував двостороннє співробітництво, сприяв розв'язанню найскладніших питань двостороннього спілкування. Серед них передусім питання безпеки двох держав, взаємних боргів, становище і захист національних меншин, подолання національних стереотипів тощо.

Своєрідним кроком до порозуміння стало вшанування пам'яті загиблих під час трагічних подій на Волині часів Другої світової війни. 10 липня 2003 р. Верховна Рада України і польський Сейм ухвалили текст спільної заяви щодо примирення і прощення. Президенти України і Польщі Л. Кучма і А. Квасьнєвський виступили зі спільною заявою "Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині". В ній ідеться про те, що обидва народи мають знайти в собі мужність сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, бо лише на повазі до правди можна будувати майбутнє.

Негативний резонанс в українсько-польських етнічних стосунках мала ситуація навколо меморіалу "Орлят" у Львові, яку деякі політики з обох боків кордону представляли як наслідок західноукраїнського сепаратизму, конфронтацію не Варшави зі Львовом, а Львова з Києвом. Неузгодженість позицій української і польської сторін у цьому питанні, жорсткі формулювання, небажання йти на компроміси, до того ж нерозв'язані проблеми українських ветеранів, що опинилися на польській території, — не були на користь вирішення питання. Президент України наголошував, що ситуація, яка склалася навколо Личаківського кладовища у Львові, не є свідченням антипольських настроїв львів'ян. Це скоріше є даниною непростій історії польсько-українських відносин. її залишкові явища неможливо одразу подолати, але з ними необхідно боротися.