Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - ПІСЛЯМОВА

Зовнішня політика Української держави, детермінантою якої виступають національні інтереси, враховує універсальні й загальновизнані в усьому світі компоненти і стандарти національної безпеки. Це — зміцнення місця і ролі країни в сучасному світі, захист національних інтересів, цілей і пріоритетів держави, забезпечення політичного та економічного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів, захист прав, свобод і матеріального достатку громадян, нейтралізація реальних і потенційних загроз. Національні інтереси є інтересом нації як двоєдності суверенної територіальної держави і громадянського суспільства. Отже, держава забезпечує свої інтереси всіма наявними в її розпорядженні засобами: політичними, ідеологічними, економічними, дипломатичними і військовими. Головний складник національного інтересу — це імператив самозбереження держави.

Серед визначальних завдань зовнішньої політики України — забезпечення стабільності міжнародного становища держави, підвищення добробуту народу, захист прав і інтересів громадян, збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, поширення у світі позитивного іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких Україна втілює в життя зовнішньополітичний курс, ґрунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії для нової Європи, інших документів ОБСЄ. Принцип мирного співіснування і співробітництва, поважання загальнолюдських цінностей, активної співпраці на міжнародній арені — один із найголовніших у зовнішній політиці України. Наша держава виступає за створення всеосяжних міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них за базовий складник власної національної безпеки.

Україна зосереджує зовнішньополітичні зусилля на створенні і розбудові надійних міжнародних механізмів захисту на двосторонньому, субрегиональному, регіональному і глобальному рівнях. Пріоритетного значення набуло створення загальноєвропейської структури безпеки з використанням механізму ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС.

Функції зовнішньої політики полягають у гарантуванні національної безпеки, створенні умов для прогресивного розвитку національної економіки, сприянні науково-технічному прогресу, розвитку національної культури та освіти, участі у розв'язанні глобальних проблем сучасності, забезпеченні інформаційних завдань.

Докорінна трансформація міжнародних відносин, нові виклики світовій безпеці висунули на порядок денний необхідність перегляду зовнішньополітичної концепції Української держави. Заявлена на першому етапі розвитку незалежності позабл око вість не відповідала сучасним вимогам безпеки. Україна обрала курс на євроатлантичну інтеграцію, яка стала визначальним чинником у впровадженні зовнішньополітичних засад у життя. Українська держава підписала базові широкомасштабні договори з сусідніми країнами, угоду з ЄС, стала членом Ради Європи тощо. Реалізації євроатлантичного напряму сприяє і політичний клімат у країні, який кардинально змінюється на користь демократії. За деяких розбіжностей у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів усі політичні структури країни — від лівих до правоцентристів — одностайно підтримують європейський вибір Української держави. Процес євро інтеграції підтримує і більшість українського населення.

Дійсно, затверджені Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основні напрями зовнішньої політики України" уже за багатьма параметрами не відповідають сучасним реаліям. По-перше, відбулися серйозні зміни у світі і в сусідніх країнах. Розширюється ЄС і НАТО, учасниками яких стали найближчі сусіди України. Створені нові міжнародні структури, такі як Союз Росії і Білорусі, ЄврАзЕС, ОДКБ, ШОС, на просторі СНД відпрацьовуються інші економічні проекти, наприклад ЄЕП. Виникли нові виклики й загрози, на які світовій спільноті, у тому числі й Україні, необхідно шукати адекватні відповіді. Своєю чергою, за останні роки змінилася й сама Україна.

Перед Україною постають зовнішньополітичні реалії сьогодення, які слід вирішувати і загрозам з боку яких необхідно протистояти. Захист державних інтересів полягає у розв'язанні явних і гіпотетичних загроз національній безпеці Української держави. Серед них визначальними е наслідки ядерного минулого та питання територіальної цілісності.

У 1996 р. завершилось виведення з української території ядерної зброї. Україна приєдналася до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань, пропонувала не розмішувати ядерну зброю в тих європейських країнах, де її немає. Надалі наша держава працюватиме над реалізацією ідеї глобального ядерного роззброєння. Таким чином, Україна робить вагомий внесок у зміцнення міжнародного миру й безпеки. Відмова від ядерної зброї стала перепусткою до цивілізованого світу, вона відіграла важливу роль у формуванні іміджу держави. Однак при цьому не розглядались економічні, військово-технічні та інші аспекти. На території України розташовувалась ядерна зброя СРСР, 176 балістичних ракет, а система управління ними базувалася в Росії. Україна фактично відмовилася не від зброї, а від створення власного ядерного потенціалу. В державі були певні технічні можливості й потужності для того, щоби мати такі амбіції, але соціально-економічна ситуація не давала можливості задіяти величезні матеріальні та фінансові ресурси для розвитку цієї сфери оборони. Отже, прийняте рішення відповідало намірам інтеграції у світовий політичний процес, а також економічним та військово-технічним можливостям держави.

Комплекс проблем, пов'язаний із наслідками відмови України від ядерної зброї, поки що не вирішений. З одного боку, підвищенню міжнародного авторитету України сприяє її послідовне, неухильне дотримання взятих на себе міжнародних зобов'язань, зокрема в галузі ядерного роззброєння. З іншого боку, привертає увагу проблема ефективності міжнародного механізму захисту. В українському варіанті — надання гарантій ядерними державами. Положення щодо гарантій як складових захисту від ядерного нападу або загрози силою потребують подальшого вивчення

та затвердження на найвищому рівні, бо, як показала практика, ці гарантії є вразливими своєю неясністю стосовно рівня ескалації конфлікту, після якого держава, що надала гарантії, зможе втрутитися у конфлікт. Позитивної відповіді на це питання поки що немає, оскільки навіть досвід надання американських військово-політичних сил європейським країнам НАТО, який містив і ядерний елемент, так і не був перевірений на практиці. Одним із наслідків ядерного минулого є проблема, пов'язана з Чорнобильською катастрофою, яку Українській державі досить складно долати самостійно. Допомога, що надається міжнародними структурами, не відповідає ані потребам, ані покликанню.

Водночас послідовне, неухильне дотримання взятих на себе міжнародних зобов'язань, зокрема в галузі ядерного роззброєння, сприяє піднесенню міжнародного авторитету України.

Одним и важливих напрямів зовнішньополітичної діяльності сучасної України є захист державних кордонів. Виклики українській безпеці щодо територіальної цілісності й непорушності кордонів спостерігалися з боку деяких країн, зокрема Росії і Румунії. Особливого загострення територіальні претензії, які періодично посилюються, набули з боку Російської держави. З огляду на нове бачення свого місця і ролі в світі, намагання відігравати одну з провідних ролей серед потужних центрів сили російська сторона розпочала силове просування на просторі СНД, передусім в українському вимірі.

Аналіз сучасної ситуації, що склалася з безпекою кордонів держави, свідчить, що помилки минулого даються взнаки й до сьогодні. Упустивши можливість використати шанс моменту реалізації необхідного пакета умов для набуття членства в НАТО і примусити румунську (російську) сторону прийняти необхідне для нашої держави рішення, Україні слід виробити нову тактику двостороннього діалогу, шукати нові критерії і вибудовувати нові моделі відносин. Спираючись на міжнародно-правові засади, Українська держава докладає зусиль для вироблення механізму протистояння територіальним зазіханням (звернення до міжнародних установ — Міжнародного Суду, провідних країн — гарантів безпеки України тощо).

Українській політиці кінця минулого десятиліття була притаманна багатовекторність, тобто активна діяльність на багатьох напрямах співпраці зі світом. Початок нового тисячоліття, геополітичні світові зміни внесли свої корективи у зовнішньополітичні вподобання нашої держави.

Осмислення і систематизація критеріїв стратегічного партнерства, його сутнісних характеристик приводить до висновку, що стратегічними партнерами в українському вимірі можуть бути визначені Сполучені Штати Америки, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Польща і Російська Федерація. Вивчення партнерства України зі Сполученими Штатами Америки, яке українська сторона розцінює як стратегічне, переконує в необхідності такого вибору Україною, оскільки це пов'язано з новоявленою тенденцією світової однополярності на противагу можливій поліполярності. Співробітництво Україна — США є обопільно корисним: наша країна вивчає досвід і використовує підтримку США, а американські партнери осягають тонкощі центральноєвропейської політики, які фактично є ключем до європейської безпеки.

Водночас із поглибленням іракської проблеми США налаштовані на пошук компромісів із Росією. Цілком можливо, що обидві країни знайдуть спільну мову і з низки інших важливих політичних питань (щодо військових баз на просторі СНД, "китайської загрози'1, гуманітарних проблем та ін.). Тенденції відносин США — Росія не можуть залишати Україні ілюзій щодо межі "захисту" України від російських "посягань". У такому розкладі російське партнерство для України на даному етапі є відповідальним напрямом.

Стратегічність перспектив із ФРН виявляється у прагматизмі економічного співробітництва й залученні України до участі в регіональних проектах безпеки та економічного розвитку в рамках Веймарського трикутника. Розбудова відносин з Республікою Польща сприятиме формуванню системи європейської безпеки через посилення регіональної і субрегіональної безпекових складників, просуванню України до ЄС і НАТО, закріпленню за Україною ролі регіонального лідера в оновлених схемах безпеки (ГУАМ). Особливості заявленого стратегічного партнерства з Росією полягають у поступовому подоланні наявних проблем, що привело до висновку про необхідність пернесення рівня співробітництва з домінантного до спеціального партнерства. Це означатиме не спадання рівня співпраці, а перенесення його в іншу площину прагматичності з поступовим вивільненням української економіки

від російської залежності. Нова стратегія відносин України з Росією має спиратися на поступове перетворення України з реципієнта енергоносіїв, сировини, товарної маси на виробника, що полягатиме в посиленні транзитного та експортного потенціалу країни через застосування альтернативних джерел енергоносіїв, використання високих технологій, науково-технічних розробок, реалізації технологічного циклу тощо.

Доцільно зазначити, що гарантами безпеки України (згідно з тристоронньою Угодою між Україною, США та Росією, укладеною з приводу приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) виступають і Російська Федерація, і Сполучені Штати Америки. Стратегічне партнерство України та Російської Федерації зафіксоване у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 р. Водночас нерозв'язаність багатьох принципових питань двосторонніх відносин Україна — Росія значно гальмують процес інтеграції України до Європейського Співтовариства (військова присутність РФ у Севастополі, спільний простір протиповітряної оборони; залежність України від російської сировини для паливно-енергетичного комплексу тощо). Нагадаємо: Україна задовольняє свої потреби у природних енергоресурсах за рахунок їх власного видобутку приблизно на 45 %. У більшості країн світу цей показник приблизно такий самий, а в багатьох країнах він навіть значно менший. Тому суть справи полягає не в самому обсязі наявних природних ресурсів. Енергетичні проблеми України зводяться передусім до двох аспектів:

· неприпустимо вища, ніж у розвинених країнах, енергоємність виробництва, низька ефективність використання енергоносіїв. Навіть порівняно з партнерами по СНД споживання енергії в Україні на одиницю ВВП становить 37 умовних одиниць, тоді як у Росії — 29, у Білорусі — 24;

· немає диверсифікації джерел їх імпорту, спостерігається посилення односторонньої залежності від однієї країни (Росії).

Проте ці два аспекти є лише похідними від загального економічного становища в Україні, зокрема від низького рівня інвестицій у виробництво, що витрачаються на оновлення основних виробничих фондів, запровадження нового енергозберігаючого устаткування; на фінансування технологічних проривів коштів не вистачає. Не в останню чергу це зумовлено низьким рівнем тих валютних доходів вів українського експорту,

що реально повертаються в Україну та інвестуються у виробництво. Значна частина таких експортних доходів приховується в закордонних банках, офшорних зонах. Відомо, що за всю історію незалежної України в економіку держави було вкладено лише близько 5 млрд доларів прямих іноземних інвестицій, а водночас не менше 4 млрд. доларів вивозиться щорічно за кордон, причому більшість цих коштів є вітчизняним капіталом. Безумовно, відтоку капіталу сприяє те, що обов'язковому продажу державі в обмін на гривні підлягає лише 50 % доходів від експорту. Якби цей капітал залишався в Україні та інвестувався у виробництво, тоді можна було б розв'язати безліч проблем, у тому числі й заміну наявного енергоємного виробничого обладнання на сучасне енергозберігаюче.

Беручи до уваги амбітність російської сторони, її намагання відігравати роль лідера в регіоні, а також дедалі більшу залежність Заходу від російських енергоносіїв, від Росії у плані формування нових геополітичних центрів сили слід очікувати нових проявів наступу на стратегічні інтереси України за такими критеріями:

· проблеми встановлення кордонів;

· перегляд договірно-правової бази двосторонніх відносин;

· тиск щодо приватизації (концесії) української енергосистеми;

· пропозиції щодо нових приватизаційних угод у промисловості;

· вимога надання статусу другої офіційної російській мові в Україні;

· використання теми захисту прав співвітчизників за кордоном як приводу для втручання у внутрішні справи України;

· використання погіршення соціально-економічної ситуації в Україні для залучення українських громадян у Росію

· з наданням російського громадянства за полегшеною схемою;

· провокування зіткнень на етнічному і релігійному фунті тощо.

Отже, сучасні глобалізаційні виклики вимагають від Української держави збалансованого розвитку проросійського і проамериканського векторів зовнішньої політики, що й надалі визначатимуть безпековий складник українського існування.

Двосторонні відносини, закріплені договірно-правовою системою, поширюються на політичну, економічну та гуманітарну площини. Вони сприяють зміцненню як міждержавних зв'язків,

так і політичній та економічній взаємодії прикордонних областей, виступають гарантією забезпечення прав і культурного розвитку національних меншин, відмови від територіальних зазіхань та ін.

Пріоритетними напрямами зовнішньої політики Україна розглядає розвиток взаємовідносин із прикордонними державами, західними країнами — членами ЄС, з кавказькими та азіатськими країнами СНД. У зв'язку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України визначальними у двосторонніх стосунках із прикордонними державами є українсько-російські відносини. Розбудова взаємовідносин із західноєвропейськими країнами і США сприяє створенню умов для відновлення широкого спектра зв'язків України з європейською цивілізацією. Таке співробітництво розширить смугу стабільності навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави.

Через співвідношення державного суверенітету і наднаціональності міждержавних структур, визначення суті та рівня стратегічного партнерства формується оновлена концепція просування України від стратегічного партнерства на двосторонньому рівні до стратегічності міжнародних організацій. Посиленої уваги в інтересах України вимагає дослідження взаємозалежності та взаємовпливів суверенітету і над державності міжнародних структур. Вивчення засад розвитку світової політичної системи і зовнішніх проявів окремих держав та їхньої взаємодії свідчить, що держави не поступаються частиною суверенітету утвореній організації, а на добровільних, паритетних засадах обмежують свій суверенітет, передаючи (делегуючи) певні повноваження міжнародному об'єднанню. Водночас добровільність обмеження не впливає на результати, що унеможливлює право держав вживати заходів або діяти там, де є чинною компетенція міжнародної організації, а означає добровільність підкорятися спільним рішенням відповідно до повноважень організації.

Стратегічне партнерство на двосторонньому рівні є основою для розвитку такого самого партнерства на багатосторонньому, що в результаті приводить до формування стабільних союзів стратегічних партнерів, тобто союзів держав. Отже, стратегічне партнерство як явище та ознака двосторонніх і багатосторонніх відносин може бути наявним або таким не бути. Не може бути часткового стратегічного партнерства у відносинах: увесь комплекс міждержавних відносин має підлягати єдиній меті —

стратегічному партнерському співробітництву на паритетних засадах. Яскравим прикладом такого співробітництва виступає НАТО і ЄС.

На союзах держав вибудовується система регіональної і, врешті-решт, глобальної безпеки. Такими формуваннями вбачаються Євроатлантичний союз держав, який можна розглядати регіональним утворенням в основному західного простору — НАТО—ЄС і ОДКБ—СНД, яка охоплює більшість пострадянських країн. Система безпеки Західної Європи найбільше наближена до системи безпеки США. Саме тут європейці не можуть віднайти противагу американській системі захисту, запропонувати ефективну альтернативу світовим викликам безпеки, а отже, вона є визначальною на континенті.

Свою систему безпеки Україна намагалася вибудовувати, спираючись на власні сили та на стратегічних партнерів, поступово просуваючись до європейської системи безпеки, оскільки пострадянська система не могла задовольнити вимоги Української держави. Нині Україна вибудовує разом із країнами-сусідами своєрідну субрегіональну систему безпеки, яка може стати поєднувальним чинником могутніших формувань. В умовах нової конфігурації розстановки силових векторів у світі, зокрема в регіоні, відбувається поступова еволюція у підходах України до створення системи колективної безпеки. Метою поставлених завдань є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України, а саме: повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і створення стратегічних рамок для співробітництва Україна-НАТО.

У глобальному вимірі Україна та інші суб'єкти міжнародного права, реагуючи на виклики часу, підтримують зусилля міжнародної спільноти в боротьбі з міжнародним тероризмом. Україна висунула низку ініціатив у рамках діяльності антитерориспічної коаліції. Серед них — пропозиції про створення міжнародної установи для координації міжнародних зусиль у боротьбі з тероризмом, оголошення 11 вересня Днем ООН боротьби з тероризмом та скликання міністерського засідання Ради Безпеки ООН з питань тероризму. Остання з ініціатив була успішно реалізована 12 листопада 2001 р. під час проведення загальнополітичних дебатів на Генеральній Асамблеї ООН, яка стала нагодою для зібрання лідерів і глав зовнішньополітичних відомств країн-членів Організації.

Для вироблення спільних засад у глобальному вимірі безпеки наша країна має напрацьовану основу міжнародного права. У світовому масштабі у сфері безпеки її позиції збігаються з позиціями провідних держав з огляду на спільні засади основ міжнародного права, які вони зобов'язалися виконувати. Українські державні структури беруть участь у фінансовій боротьбі з терористичними проявами (інформування про вклади, депозити в банках, рахунки тощо). На рівні силових відомств Україна активно залучається до боротьби з наркобізнесом, несанкціонованою торгівлею зброєю тощо.

Україна разом з іншими народами міжнародної спільноти доклала зусиль для остаточного врегулювання ситуації в колишній Югославії у рамках миротворчих сил ООН, активізувала свою діяльність у системі відносин з країнами СНД, у вирішенні питань делімітації і демаркації кордонів, досягла успіхів підписанням державних договорів з Росією і Румунією, є певні здобутки й у відносинах з іншими державами світу. Про підвищення іміджу України свідчить дедалі більша кількість іноземних представництв, яких уже налічується близько 80 лише в Києві, а також українських представництв за кордоном.

Регіональне співробітництво полягає у діяльності в рамках ОБСЄ, участі у Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичній асамблеї, розвитку контактів з Радою Європи та іншими європейськими структурами. До субрегионального напрямку віднесено Чорноморське економічне співробітництво, участь у Дунайській комісії, широкі контакти на Середземноморському напрямку, курс на співробітництво у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), міцні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою та Радою держав Балтійського моря, співробітництво у межах Єврорегіонів. У рамках багатосторонньої дипломатії можна виокремити такі пріоритетні напрями зовнішньополітичної діяльності:

· налагодження ефективного регіонального та субрегионального співробітництва, посилення ролі України в регіональних та субрегіональних організаціях, форумах і об'єднаннях;

· активізація діяльності в багатосторонніх домовленостях у галузі роззброєння, в тому числі ядерного, у миротворчих операціях, безпекових режимах і контрольних механізмах.

У регіональному вимірі Україна виступає активним співучасниками Європейської інтеграції. На сучасному етапі

позитив її дій підсилюється нормами документів, прийнятих на рівні ОБСЄ та Ради Європи багатьох європейських країн. Україна брала участь у роботі комісій на рівні ОБСЄ, була спостерігачем, виступала третьою стороною у врегулюванні міждержавних конфліктів як на просторі СНД, так і в кризових ситуаціях у Європі. Україна є відповідальною за збереження безконфліктного простору СНД. Українська дипломатія виступає з позицій застосування заходів превентивної дипломатії, за дотримання прав людини тощо, а також гарантом щодо запобігання нелегальній міграції в Європу. В силу об'єктивних обставин у новому статусі — сусіда Європи — Україна нестиме вагоміші навантаження порівняно з іншими країнами СНД.

Пріоритетом номер один окреслився стратегічний напрям зовнішньої політики — курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Визначальною метою є членство України в Європейських Співтовариствах — Європейському Союзі та НАТО. У зовнішньополітичній взаємодії в сфері безпеки поза субрегіональним виміром визначились регіональний і глобальний. Європейська інтеграція означає передусім подальше політичне та інституційне зближення з ЄС і еволюційне просування до кінцевої мети — інтеграції України до Європейського Союзу. Адаптування українського законодавства до норм Євросоюзу виступає як ключовий інтеграційний елемент. Поглиблення відносин України з НАТО з подальшим набуттям повноправного членства в цій організації — шлях до тісного партнерства у всеохоплюючій системі європейської стабільності та безпеки. У цьому контексті Україна розглядає особливість розвитку відносин із НАТО як правомірний перебіг подій. При цьому наша держава не припускає можливості нових поділів у Європі. Одним із важливих досягнень України у цій площині є заява Ради НАТО про нерозміщення ядерної зброї на території нових членів Альянсу. Таким шляхом реалізується курс на інтеграцію з європейськими і трансатлантичними структурами. Європейська інтеграція України є довгостроковим стратегічним орієнтиром, термін досягнення якого може вимірюватися роками. На цьому шляху Україна має вирішити широкий комплекс завдань, що виходять далеко за межі подолання суто правових колізій і адаптації українського законодавства до вимог ЄС. Координація зусиль у рамках Єдиного економічного простору може створити додаткові стимули та фінансові джерела активізації економічного

зростання і здійснення якісної структурної перебудови національної економіки. До того ж Європейський Союз визнав Україну як державу з перехідною економікою, що сприятиме входженню її до Світової організації торгівлі.

Країни пострадянського простору, в тому числі Україна, є активними учасниками інтеграції регіональної і субрегіональної площини. З огляду на гальмування поступальних процесів економічного, політичного і гуманітарного розвитку через структури СНД країни Співдружності розробляють інші сценарії взаємодії. Серед гальмівних причин можна виокремити:

· переорієнтацію зовнішньоекономічних зв'язків на західні країни, що призвело до скорочення внутрішнього товарообороту майже втричі;

· взаємну конкуренцію країн СНД, що постійно зростає

· і спричинює їхні втрати при виході на ринки третіх країн здебільшого з сировинними ресурсами (щорічно близько 1,5 млрд. доларів);

· незавершеність проведення внутрішніх процедур, необхідних для створення повноцінної зони вільної торгівлі, що оголошена пріоритетом взаємодії в економічній сфері;

· невизначеність мети об'єднання, в якому кожний прагне бачити лише власні інтереси (часто на шкоду іншим учасникам);

· надання переваги двосторонньому міждержавному співробітництву, розрахованому на коротку й середню перспективу, над багатосторонніми проектами;

· відсутність гармонізаційних узгоджень як похідної

· від невизначеності суті й мети об'єднання, що спричинює посилення відцентрових явищ у Співдружності;

· відсутність гуманітарного єднання, яке свого часу об'єднало всю Європу;

· невизначеність центру — "опорних" країн у рамках Співдружності, на що претендують одразу декілька суб'єктів СНД. Аналізуючи процеси, що відбуваються на просторі СНД, можна дійти висновку, що всі утворення — ЄврАзЕС, ГУАМ, ОДКБ, ЦАС, "Кавказька четвірка" — є неповноцінними структурами. Одним не вистачає правової основи для розвитку всебічної діяльності та утвердження у світовій системі міжнародних відносин, іншим — провідних лідерів, авторитетних учасників, які б вивели об'єднання на міжнародний простір інтеграційного спілкування на паритетних засадах.

Загроза безпеці на пострадянському просторі та процес переділу сфер впливу в сучасному світі диктують країнам СНД нові правила взаємодії. Політичні принципи формування міжнародних відносин за останні роки зазнали реальних змін — на передній план вийшли воєнно-політичні й силові чинники. Країнам СНД необхідно скоординувати зусилля на відновлення ємності ринку, для чого слід розв'язати проблему забезпечення енергетичних проектів, передусім у напрямках Північ — Південь і Південь — Захід. Це питання набуває ще більшої ваги через уповільнення реалізації енергетичних проектів ГУАМ. На заваді цьому є відсутність єдиної схеми регіональної безпеки в інтеграційних структурах країн СНД.

Як учасниця субрегіональних зв'язків Україна виробила принципи мирного співіснування, недоторканності кордонів, сталого розвитку економічного співробітництва в рамках Співдружності Незалежних Держав. Вона активно співпрацює у сфері боротьби з міжнародним тероризмом через Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території держав-учасниць СНД та Антитерористичний центр СНД. У Штабі з координації військового співробітництва держав-учасниць СНД Україна бере участь як спостерігач. Такий самий статус наша країна має і в Євразійському економічному співтоваристві. Цей формат участі не створює перешкод європейській інтеграції та формуванню нової європейської ідентичності України. Створення Єдиного економічного простору передбачає наявність наднаціонального органу із зовнішньоторговельного врегулювання. Отже, нова організація має стати досить розвинутою інтеграційною структурою.

Позиція щодо невизнання міжнародної правосуб'єктності СНД протягом останніх років надавала Україні певні переваги свободи політичного маневру. Зазначимо, що українська позиція щодо СНД — відсторонене спостереження — тепер не може забезпечити реалізації національних інтересів України в регіональному вимірі.

Україна, опинившись між НАТО та державами, що підписали Договір колективної безпеки, виступила з ініціативою формування в Центральній і Східній Європі простору стабільності й безпеки. Цю ініціативу можна розглядати як регіональний внесок у процес

формування загальноєвропейської системи безпеки, що передбачає створення ефективного механізму підтримки регіонального миру, остаточного подолання розколу Європи, формування атмосфери відкритості, довіри й безпеки.

Таким чином, позиції України поступово трансформуються, зазнавши еволюції від початкових форм спілкування з новими суб'єктами міжнародного права до утворення регіональних і субрегіональних формувань із перспективами виходу на європейський простір і безпосереднього впливу на побудову системи регіональної безпеки. Інтеграційні процеси на пострадянському просторі зумовили появу нових можливостей для створення Єдиного економічного простору, в якому Україні може бути відведена стрижнева роль. Об'єктивні реалії поставили перед державою відповідальне завдання — використати такий шанс для посилення українських позицій і зміцнення держави.

Своєрідні вигоди Україна могла б отримати і від політики Заходу, який розглядає її як гарант стабільності в регіоні, що передбачає експлуатацію постійного українського чинника як важеля "полівіння" або демократизації Росії. Отже, унікальне геополітичне положення України на межі двох центрів впливу Росія — НАТО (США) робить її фактично основною країною для європейської безпеки.

Актуальними завданнями України в контексті декларованого курсу євроатлантичної інтеграції виступають:

· формування субрегіональних систем співробітництва та безпеки як складників євроатлантичної системи безпеки;

· наповнення політичного співробітництва зі стратегічно важливими європейськими партнерами практичним змістом, узгодження і взаємна підтримка на рівні НАТО та європейських організацій країн-партнерів;

· гармонізація відносин із партнерами, які мають відмінні, а часто й протилежні позиції у сфері міжнародної безпеки, насамперед США, Об'єднана Європа та РФ.

Зовнішньополітичні завдання держави в гуманітарній сфері полягають також у захисті співвітчизників за кордоном і забезпеченні прав етнічних меншин в Україні. Рівень системи захисту прав українських громадян за кордоном є досить низьким. Передусім це стосується країн — найближчих географічних сусідів, де наші співвітчизники часто полишені напризволяще, не мають громадянських прав. Досі на міждержавному рівні

не відпрацьований механізм наймання на роботу українських громадян у Росії та інших країнах СНД, не вироблені засади їхнього страхування, медичного обслуговування, соціального захисту. Відсутні схеми кількісних і якісних характеристик складу працівників за кордоном. У цьому зв'язку Україні необхідно ратифікувати низку міжнародних конвенцій стосовно правового статусу мігрантів та визначити на законодавчому рівні концепцію міграційної політики України. З погіршенням демографічної ситуації в країні низка питань щодо отримання українського громадянства потребує перегляду і спрощення.

Неадекватне сприйняття загроз національній безпеці в етнонаціональній та релігійній сферах може провокувати внутрішні конфлікти й соціальні вибухи.

До зовнішніх загроз у гуманітарній сфері можна віднести Й залучення українців до набуття іноземного громадянства (активне в Росії і Румунії, пасивне у Польщі та Угорщині), а також використання питань захисту прав співвітчизників, розвитку їхньої мови й культури для прямого або опосередкованого втручання у внутрішні справи України. Таку політику слід розглядати як прояви недружнього ставлення, що суперечать засадам стратегічного партнерства. З огляду на зазначене українській зовнішній політиці необхідно виробити і впроваджувати в життя чітку позицію щодо захисту як українських громадян-працівників, так і етнічних українців за кордоном, вживати заходів протистояння відтоку працездатного населення в Російську Федерацію, Румунію, Польщу та інші країни на постійне проживання.

Особливого значення в умовах глобалізації набуває інформаційний вимір зовнішньополітичних загроз, що склалися насамперед через хронічне недофінансування науково-технічних розробок (НТР) в Україні (якщо питома вага витрат на фінансування НТР у 1999 р. становила в Україні 1,22 % від ВВП, то в Японії — 3 %, Німеччині — 2,8 %, США - 2,75 %, Франції — 2,4 %, навіть у Росії абсолютний показник обсягу фінансування НТР у розрахунку на душу населення удвічі виший, ніж в Україні). Не відповідає викликам сьогодення і нормативна база інформаційних правовідносин в Україні, що вимагає створення такого національного законодавства, яке б відповідало нормам міжнародного права й водночас ефективно захищало українські національні інтереси. Найактуальнішими фахівці

називають такі завдання: гармонійне забезпечення інформаційної безпеки держави, особи і суспільства, врахування не лише державних інтересів, а й національних інтересів зарубіжних партнерів та реалій сучасного світового інформаційного простору, що рухається до глобального інформаційного суспільства.

Однією з проблем українського суспільства є та, що воно перебуває на роздоріжжі вибору між Сходом і Заходом, а в суспільно-політичних процесах України тільки народжуються перші паростки для затвердження у майбутньому європейських норм і стандартів.

Поряд із глобальними проблемами Україна взяла чіткий курс на євроатлантичну інтеграцію. Для здійснення цієї мети необхідно не тільки відповідати критеріям європейського співтовариства, а й досягти налаштованості українського суспільства на просування в європейському напрямку. Водночас цілком зрозуміло, що без підтримки прагнень України з боку повноправних учасників європейського процесу ця проблема не рушить з місця. Беручи до уваги наданий статус країни-сусіда ЄС, який практично не змінився зі зміною керівництва України та українською налаштованістю, держава самостійно визначилась із першочерговими завданнями у просуванні до європростору.

Нові міжнародні умови сприйняття України на шляху її демократизації підтверджують необхідність відмови держави від стратегії рівновіддаленості — рівно наближеності до основних центрів сили на чітко євроатлантичне спрямування, хоча заявлений євроатлантичний вибір наштовхується на низку конфронтаційних перешкод, зумовлених іншим баченням та іншим прочитанням місця і ролі Української держави в системі міжнародних координат. Ці перешкоди полягають, з одного боку, в глобальних загрозах людству, які потребують для свого розв'язання об'єднання спільних зусиль, а з іншого — в намірах США і Росії узаконити своє право на супердержавність. За таких умов необхідно будувати безпеку не за ра