Інформаційна політика - Почепцов Г.Г. - Розділ 4. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

4.1 Сучасний стан інформаційної сфери в Україні,

4.2. Державна інформаційна політика України та шляхи її вдосконалення,

4.3. Центральні органи державної влади України в галузі інформації.

4.4. Концепції державної інформаційної політики.

4.1. Сучасний стан інформаційної сфери в Україні

Як зазначалося в рекомендаціях учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" (січень 2001 p.), існує необхідність послідовного комплексного розв'язання сучасних проблем свободи слова та інформаційної діяльності в Україні на державному рівні. Під час наступних парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні (грудень 2002 р.) було проаналізовано проблеми і загалом ситуацію, що склалася в галузі засобів масової інформації, місце і роль засобів масової інформації в системі соціальних інституцій та у взаєминах із інститутами влади й суспільством у цілому. У Постанові Верховної Ради України "Про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" вказувалося на відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації у суспільстві; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації, що є основною передумовою обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань. Зазначалося також, що в Україні склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття рішень. Значного поширення набув тиск на журналістів під час виконання ними професійних обов'язків, що є фактично запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належну їм у демократичному суспільстві функцію посередника між владою та суспільством.

У цьому контексті розглянемо більш детально стан інформаційної сфери в Україні (табл. 4.1).

Друковані засоби масової інформації. Станом на 2000 р. в Україні було зареєстровано понад 10 300 друкованих періодичних видань, з яких реально виходили близько 6500. Близько 80% становили приватні видання, 20% були зареєстровані як україномовні; 8,6 – як російськомовні; 59,2 – як двомовні (фактично російськомовні); 0,5 – як англомовні; решта – іншими мовами. До 1991 р. в Україні розповсюджувалися так звані всесоюзні друковані засоби масової інформації, загальний тираж яких становив 18 млн примірників. Нині тираж іншомовної, переважно російськомовної, преси досяг 73,6 млн примірників. Вона поділяється на власне російську, зареєстровану в Україні, російську, що завозиться до нас нелегально і, нарешті, російськомовну українську. Наявна тенденція до реального зменшення кількості назв і тиражів україномовної преси. Присутність держави на ринку достатньо висока – 9% друкованих засобів масової інформації засновано органами державної влади.

Станом на 1 січня 2004 р. в Україні зареєстровано та перереєстровано 19 351 періодичне видання (на 2797 видань більше, ніж станом на 01.01.2003). 8248 від цієї кількості – видання загальнодержавного, регіонального та/або зарубіжного розповсюдження, 11 103 – місцевого розповсюдження. Перше місце серед засновників періодичних видань загальнодержавного розповсюдження посідають суб'єкти підприємницької діяльності. Так, засновниками виступають 3959 юридичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності друкованих ЗМІ, на другому місці фізичні особи – 1356, на третьому – навчальні заклади – 639, на четвертому місці громадські організації – 599, 236 засновників – органи виконавчої влади, 88 – релігійні організації, 54 – органи місцевого самоврядування (у т. ч. спільно з місцевою державною адміністрацією), 490 засновників – наукові установи, 136 – благодійні організації, 50 – творчі спілки, 74 – політичні партії, 130 – трудові колективи підприємств. Щодо цільового призначення друкованих ЗМІ загальнодержавного розповсюдження, то найбільше, як і раніше, зареєстровано видань інформаційних – 1472, загальнополітичні (їх 981) поступилися місцем періодиці для дозвілля – 987, спортивних видань – 129. Як і раніше, серед зареєстрованих друкованих ЗМІ рекламних видань становить 785, з питань економіки та бізнесу – 470, наукових видань – 943, науково-популярних – 529, медичних – 221, видань для дітей – 250, для жінок – 45, виробничо-практичних – 465, правових – 194, галузевих – 233, видань історичної тематики – 10, з питань мистецтва – 114.

Більшість видань зазнають великих матеріальних труднощів, мають низькі тиражі і високу передплатну ціну. Саме тому у середньому по Україні на тисячу осіб припадає лише 62 примірники газет, тоді як стандарт ЮНЕСКО становить 100 примірників, а в розвинутих країнах, наприклад у Японії та США, цей показник сягає 500–600 примірників. З метою розв'язання цієї проблеми було розроблено і затверджено дві спеціальні програми "Мала преса" і "Журналіст". Галузева програма "Мала преса" створена для розвитку друкованих ЗМІ, засновниками (співзасновниками) яких є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Нею визначено стратегію розвитку комунальної (державної) преси. На її реалізацію у 2003 році використано більше 20 млн грн з обласних та районних бюджетів. Затвердження та здійснення Державної програми "Журналіст" надасть змогу впровадити в життя низку невідкладних перспективних заходів щодо подальшого розвитку друкованих ЗМІ, розв'язання актуальних проблем журналістів, у тому числі соціальних.

Книговидавнича справа як одна зі складових інформаційної політики держави спрямована на задоволення інформаційних, культурних та освітніх потреб суспільства. У поліграфічному комплексі України налічується понад 2000 підприємств, однак загальні обсяги книговидання зменшуються і абсолютно не відповідають нормам розвинутих демократичних країн. Через відсутність власної сировинної бази виробництва паперу і високий рівень оподаткування видання української книги є нерентабельним. Так, якщо 1913 року в царській Росії друкувалося 2 книжки на душу населення, то в Україні 1999 року – 0,3 книжки на душу населення (в Росії відповідно – 3,2; у Польщі – 9,6; у Німеччині – 12 книжок). Водночас з Росії завезено 25 млн книжок (не враховуючи підручники і брошури). Це зумовлено тим, що російська книжка на 40–45% дешевша від української. Упродовж 1996–1999 pp. російська книга поступово витіснила українську з усіх секторів книжкового ринку України і зайняла на ньому панівне становище, окрім одного сектора – освітньої книги для середньої школи. Влітку 1999 року Міністерство освіти і науки України надало свій гриф і право на видання власним коштом навчальних посібників декільком московським видавництвам, внаслідок чого захоплення сектору освітньої літератури українського книжкового ринку зарубіжною продукцією стало лише питанням часу.

Серед головних чинників кризового стану книговидавничої справи в Україні – зростання цін на папір та поліграфічні послуги (і як наслідок різке зменшення тиражів видань), погіршення економічного становища населення. Таким чином, на думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, можна констатувати, що:

· книжковий ринок України на 90–92% захоплено дешевою російською книгою. Внаслідок цього, за різними підрахунками, щороку з України до Росії вивозиться до 100 млн "книжкових" доларів;

· почалось активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література;

· практично згорнуто програму видання шкільних підручників (видавництва власних коштів не мають, а держава неспроможна фінансувати її за рахунок бюджету);

· більшість тиражів у 1999 р. коливалися у межах від 2 до З тис. примірників, а це означає, що вже на момент виходу у світ книга ставала бібліографічною рідкістю^*83*84.

*83: { Сноски №1 нет вообще}

*84: { Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Право на інформацію. Свобода слова, думки, вільного вираження поглядів. http://www.ombudsman.kiev.ua/}

Це насамперед пояснюється тим, що в Україні, порівняно з іншими державами Європи, на книжку накладено найвищі податки. Наприклад, в 11 країнах світу податок на додану вартість з друкованої продукції не стягується взагалі, а в державах Європейського Союзу – не перевищує п'яти відсотків. У Російській Федерації друкована продукція протягом останніх 7 років була фактично звільнена від усіх податків, у тому числі від податку на додану вартість та податку на прибуток, що зробило видавничу галузь в групу п'яти найприбутковіших галузей. А Україна впродовж останніх років так і не змогла подолати у виробництві книг межу – один примірник на душу населення (цивілізованою нормою для європейських країн є випуск 14–16 книг щорічно на одного громадянина). Сьогодні спостерігається падіння обсягів випуску вітчизняної друкованої продукції. Якщо у 2002 році було випущено книг і брошур за назвами 12 444, тиражем 47 862,9 тис. прим., то у 2003 році за назвами – 9 552, тиражем 28 832,5 тис. прим. (60,2%).

Серйозні проблеми наявні у розвитку державного поліграфічного комплексу. Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, матеріально-технічний рівень яких не відповідає сучасним вимогам (імпортне обладнання зношене на 90%, запчастини в Україні не випускаються), що є однією з причин їх збитковості. За інформацією ДАК "Укрвидавполіграфія", у 2003 році з 30 підприємств – 15 збиткові, проти 16 у 2002 році. Брак обігових коштів не дає їм змоги власними силами вирішити питання технічного і технологічного переоснащення, заміни або відновлення засобів виробництва. Лише окремим поліграфічним підприємствам, зокрема ВАТ "Видавництво "Зоря", вдалося ввести в експлуатацію п'ятифарбову офсетну аркушеву друкарську машину, а ВАТ "Книжкова фабрика імені М.В. Фрунзе" – провести ремонт та технічно оновити устаткування на суму 1,5 млн грн. Поліграфічні підприємства позбавлені можливості виробляти конкурентоспроможну продукцію, зменшується кількість замовників, зменшуються обсяги виробництва до 30–40% від потужності, скорочується кількість робочих місць. Комунальні (міські, районні) друкарні і досі не мають змоги забезпечити друкування газет офсетним способом через відсутність необхідного устаткування. З 1991 року на технічне переоснащення галузі книговидання та преси державою не виділялося централізованих капіталовкладень. Спроби підприємств за власні кошти комплексно вирішити питання переоснащення марні: вартість друкарської машини для районних друкарень – до 150 тис. дол.; вартість ролевої машини для газетно-журнальних видавництв – до 2 млн дол.; заміна зношеного поліграфічного устаткування державних видавничо-поліграфічних підприємств потребує близько 100 млн доларів США.

З метою вирішення зазначених проблем у сфері книговидання, Верховною Радою України прийнято закони "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні" від 06.03.2003 №601, "Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні" від 20.11.03 №1300, якими вносяться зміни до законів "Про єдиний митний тариф", "Про податок на додану вартість" та "Про оподаткування прибутку підприємств" в частині звільнення від оподаткування товарів, що ввозяться на митну територію України для використання у видавничій діяльності, операцій з виконання робіт та надання послуг у цій сфері, прибутку видавництв, видавничих організацій, підприємств поліграфії та розповсюджувачів книжкової продукції. Лише скасування податків на вітчизняну книжкову продукцію дасть змогу суб'єктам видавничої справи досягти зростання обсягів випуску вітчизняної книги, дасть можливість технічно переоснастити підприємства галузі та зберегти висококваліфікованих фахівців. В Україні використовується один із механізмів державної підтримки книговидання – випуск друкованої продукції за Програмою випуску соціально значущих видань: творів класиків та сучасних українських письменників, дитячої, історичної, мистецтвознавчої літератури, словників та енциклопедичних видань тощо. За цією Програмою у 2003 році профінансовано випуск 199 назв видань на загальну суму 14,8 млн грн (2002 року мали 141 назву).

Інформаційних агентств, зареєстрованих в Україні, – 99 (з них 3 – державні). Серед них найбільш впливовими є лише декілька – Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ), Інтерфакс-Україна, УНІАН. їхніми передплатниками є практично всі центральні і переважна більшість регіональних засобів масової інформації. Слід вказати на недостатній рівень розвитку цього сегменту медіаринку, його слабку інтегрованість до міжнародного інформаційного простору.