Інформаційна політика - Почепцов Г.Г. - 6.3. Проблеми та перспективи правового регулювання інформаційної сфери в Україні

В Указі Президента "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року "Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України" зазначається, що першочерговими завданнями в державній інформаційній політиці України є:

· розгляд проекту Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні;

· забезпечення законодавчої бази для запровадження в Україні системи Суспільного телебачення і радіомовлення з урахуванням пропозицій Президента України до Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України";

· законодавче розв'язання проблеми забезпечення конституційних прав громадян на інформацію та захисту журналістів і засобів масової інформації від переслідування в суді за критику (відповідальність за поширення недостовірної інформації, її спростування та відшкодування, пов'язаної з її поширенням, моральної шкоди);

· розробка Концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України;

· розробка Концепції розвитку в Україні глобальних інформаційних мереж;

· розробка Концепції інформаційної безпеки України;

· розробка Інформаційного кодексу України.

Щодо останнього, слід зазначити, що ведуться численні дискусії про те, яким має бути Інформаційний кодекс України. Найбільш поширеними є такі три підходи.

· Перший – в основу Інформаційного кодексу має бути покладено Концепцію Національної інформаційної політики, а також змінений відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку закон України "Про інформацію". Цей підхід запропонований і розробляється Державним комітетом телебачення і радіомовлення України.

· Другий – "Кодекс України про інформацію" розглядається як заключний етап систематизації інформаційного законодавства. Підхід запропоновано Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у проекті "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин".

Як зазначається в "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин", систематизацію інформаційного законодавства передбачається здійснити в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства – визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Виокремлення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу – "Інформаційне законодавство".

3. Кодифікація – розробка і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Кодекс України про інформацію. У цьому Кодексі мають бути зведені і систематизовано узгоджені між собою та законодавством України її зобов'язаннями щодо інтеграції у світове співтовариство, в тому числі відповідно до Програми інтеграції України до Європейського Союзу.

Систематизація інформаційного законодавства має проводитися методом агрегації: удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інститутів повинно не порушувати цілісність та призначення інформаційного законодавства, а удосконалювати його дієвість в цілому, створювати нову системну якість, яка не притаманна окремим його складовим.

Метою систематизації інформаційного законодавства України є створення чіткої структури правового регулювання суспільних відносин між їх суб'єктами щодо інформації, забезпечення співвідношення потреб та інтересів людини, соціальних спільнот та держави.

Провідні завдання систематизації інформаційного законодавства:

· визначення консенсусу (згоди) в суспільних стосунках, узгодженості розуміння та застосування юридичних норм, правомірної поведінки учасників інформаційних відносин;

· забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у міжнародних стосунках;

· забезпечення інформаційної безпеки громадян, їх об'єднань, суспільства та держави як складових національної безпеки України;

· визначення правомірної поведінки учасників інформаційних відносин в Україні;

· захист інформації від витоку, несанкціонованого доступу, знищення, підробки, модифікації, перекручення незалежно від технологій обробки.

Відповідно до традицій систематизації законодавства України система інформаційного законодавства України на рівні Кодексу, на думку розробників "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин", має складатися з двох частин.

Частина І. Загальні положення. Ця частина включає основні засади інформаційного законодавства: завдання; сферу дії; визначення основних понять; визначення системи правового регулювання інформаційних відносин (законодавство та підзаконні акти, їх чітка ієрархія); мову інформаційних відносин; зміст (сутність) інформаційних відносин; основні принципи інформаційних відносин; державну політику в сфері інформаційних відносин та інформатизації; суб'єкт (учасників) інформаційних відносин; об'єкти інформаційних відносин (предмет правового регулювання); інформаційну діяльність та її види; основні положення щодо зобов'язань в інформаційних відносинах.

Окремі розділи складають комплекс правових норм:

· дія та застосування норм міжнародного права;

· система способів захисту прав в інформаційних відносинах. Вона складається з наступних глав: глави про інкорпорацію визначених в Конституції України способів самозахисту, в тому числі через громадські об'єднання; про способи захисту в адміністративно-правовому порядку; щодо кримінально-правового порядку захисту інформаційних відносин; щодо захисту через прокуратуру та уповноваженого з прав людини при Верховній Раді України; про судовий захист в цивільно-правовому порядку; щодо способів і порядку звернення за захистом прав суб'єктів суспільних відносин у міжнародні організації та суди.

Частина II. В особливій частині визначаються урегульовані на рівні законодавства підсистеми (сфери) інформаційних відносин із зазначенням їх системоутворюючих законів, зокрема:

· державна таємниця;

· науково-технічна інформація;

· телебачення і радіомовлення;

· друковані засоби масової інформації (преса);

· інформаційні відносини в автоматизованих системах;

· бібліотеки і бібліотечна діяльність;

· архіви та архівна діяльність;

· інформаційні агентства;

· зв'язок, комунікаційні системи;

· інформатизація та національна програма інформатизації тощо.

У разі визначення нових сфер регулювання інформаційних відносин (методом агрегації) вводяться нові розділи чи глави. Зокрема, такими можуть бути наступні:

· захист персональних даних (інформації про особу, особистої інформації);

· забезпечення інформаційної безпеки суспільства і держави, регламентація основоположних організаційних заходів захисту інформації (організаційно-правових, організаційно-управлінських, організаційно-технічних, програмно-математичних);

· захист професійної таємниці;

· державні інформаційні стандарти тощо.

Третій – Проект Інформаційного кодексу, розроблений групою фахівців Інституту держави і права ім. В. Корецького. На їхню думку, Інформаційний кодекс має складатися із чотирьох частин:

1) базової (загальної), яка містила б системоутворюючі норми, що регулюють базові відносини у сфері інформації та інформатизації;

2) галузева частина, яка має регулювати інформаційні відносини в окремих сферах життя особи, держави, суспільства;

3) третя частина має містити видові норми і регулювати інформаційні відносини суб'єктів у сфері створення, пошуку, одержання, використання, зберігання та поширення окремих видів (категорій) інформаційної продукції або в окремих складових інформаційного процесу;

4) частина щодо спеціальних норм, яка регулює відносини стосовно створення і використання інформаційних технологій та телекомунікаційних систем.

Під час парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні" (грудень 2002 р.) було проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності засобів масової інформації, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою і суспільством. Учасники слухань зазначили, що відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функції інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації; неконституційне управління інформаційним простором з боку органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої та опосередкованої цензури, хоча це беззастережно заборонено Конституцією України.

З цією метою був ухвалений Закон України "Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні", яким:

· законодавчо визначено поняття "політична цензура" та передбачено відповідальність за застосування цензури до засобів масової інформації та журналістів з боку службових осіб органів державної та місцевої влади відповідними засобами масової інформації;

· законодавчо забезпечено запровадження у внутрішні нормативні документи засобів масової інформації загальноєвропейських принципів журналістської діяльності, а також дотримання цих нормативних документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників засобів масової інформації, журналістів і творчих працівників через обов'язкове укладання трудових угод з урахуванням названих основних принципів; вдосконалити законодавство про захист честі і гідності людини з метою недопущення використання судових позовів до засобів масової інформації та журналістів як засобу переслідування за їхню професійну діяльність;

· встановлено додаткові гарантії реалізації трудових прав працівників засобів масової інформації, зокрема в частині регулювання договірних відносин між власником і працівниками зокрема, щодо порядку звільнення працівників, тощо;

· встановлено адміністративну відповідальність службових осіб за ненадання або невчасне (неналежне) надання у встановленому законом порядку інформації на інформаційні запити осіб, зокрема за порушення статті 32 Закону України "Про інформацію".

Під час цих і наступних Парламентських слухань Верховній Раді України було рекомендовано:

· невідкладно розглянути проект Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України" з метою запровадження в Україні суспільного мовлення;

· розглянути проект Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні;

· створити законодавчі передумови для забезпечення економічної незалежності засобів масової інформації, зокрема шляхом скасування необґрунтованих обмежень на здійснення рекламної діяльності;

· переглянути механізм та порядок надання державної підтримки засобам масової інформації з метою забезпечення рівних умов діяльності засобів масової інформації різних форм власності;

· переглянути правила акредитації представників засобів масової інформації при органах державної влади шляхом запровадження повідомлювального принципу акредитації;

· внести зміни до законодавства з метою усунення подвійного ліцензування телерадіоорганізацій шляхом скасування вимоги отримання ліцензії на використання радіочастотного ресурсу; вдосконалення механізмів регулювання ліцензійних процедур виходячи з принципів прозорості та об'єктивності прийняття рішень;

· внести зміни до законодавства України згідно з експертними висновками, наданими Радою Європи.

Отже, слід привести вітчизняне законодавство у відповідність з європейськими нормами. Зокрема, рекомендації європарламентарів щодо українського законодавства стосуються в першу чергу незалежності державних органів, які регулюють електронні ЗМІ (передусім Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення). Наступне важливе питання – це перехід від державного до суспільного телебачення, яке б слугувало інтересам не державних чиновників чи власників ЗМІ, а всього суспільства.

Як зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, слід розглянути також питання удосконалення судової практики при розгляді спірних проблем в інформаційній сфері. Держава повинна знайти спосіб захищати журналістів, які володіють інформацією, небезпечною для їхнього життя, а громадян – від посягань мас-медіа на їхню честь і гідність. Для цього, на думку Уповноваженого з прав людини, насамперед необхідно:

· законодавчо визначити порядок встановлення судами розмірів завданої моральної шкоди у сфері інформаційних відносин. Цей порядок має враховувати у кожному конкретному випадку територію розповсюдження недостовірних відомостей, час та мету, з якою розповсюджувалась інформація, обсяг та характер розповсюдженої інформації, внаслідок якої було завдано моральної чи матеріальної шкоди конкретній особі;

· встановити законом, що після визначення судом розміру моральної шкоди державне мито за розгляд справи в інших інстанціях сплачується у встановлених законодавством розмірах, враховуючи визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди. Реалізація цієї пропозиції сприятиме зменшенню звернень до судових інстанцій з вимогою перегляду справ та збільшенню укладання мирових угод за зазначеними судовими справами;

· встановити поетапний порядок розгляду цих справ. Доцільно спочатку вирішувати питання щодо достовірності або недостовірності інформації. У разі визнання інформації недостовірною – вирішувати питання про її спростування та доцільність встановлення розміру моральної шкоди. Такий порядок сприятиме зростанню укладання мирових угод після першого етапу судового розгляду.

На думку Уповноваженого з прав людини, насамперед необхідно внести зміни до чинних законів щодо подання документів про реєстрацію засобів масової інформації. Зокрема, якщо серед співзасновників є юридичні особи, відомості мають також подаватися і про них. Обов'язково мають зазначатися відомості про частку капіталу співзасновників юридичної особи. У випадку, коли співзасновниками юридичної особи, яку засновує засіб масової інформації, є й інші юридичні особи, для реєстрації мають подаватися і відомості про них та про розподіл частки капіталів між ними. Такі відомості про засновників юридичних осіб мають подаватися доти, доки не буде встановлено дійсний розподіл капіталів серед співзасновників, у тому числі опосередкованих засновників. Така інформація необхідна для встановлення дійсної частки іноземного капіталу, який контролює діяльність засобів масової інформації, зареєстрованих в Україні.

Слід зазначити, що в законодавстві України наявна тенденція до збільшення частки іноземного капіталу. Так, у законопроекті "Про внесення зміни до статті 13 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" передбачається збільшення розміру частки іноземних інвестицій у статутному фонді інформаційних агентств та телерадіоорганізацій з 30 до 35%. Разом з тим, законопроект забороняє цензуру та забезпечує захист телерадіокомпаній від політичного та фінансового тиску з боку політичних угруповань та фінансових груп. Крім того, згідно із законопроектом, щонайменше 75% ефірного часу має надаватися україномовним програмам, а частка оригінальних програм, створених мовником, має становити принаймні 50% від усіх теле- і радіопрограм, що транслюються.

На сьогодні розроблена низка законопроектів, які також викликають неоднозначну реакцію широких кіл громадськості. Ці законопроекти, з одного боку, покликані вирішити важливі проблеми функціонування інформаційної сфери нашої держави, а з іншого – при неправильному їх тлумаченні можуть призвести до подальшого гальмування процесів розвитку та утвердження демократії і свободи слова в Україні. Наведемо деякі із них.

Законопроект України "Про телекомунікації" визначає повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної діяльності, а також права, обов'язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються телекомунікаційними послугами.

Метою цього Закону є забезпечення повсюдного надання телекомунікаційних послуг достатніх асортименту, обсягу та якості шляхом обмеженого регулювання ринкових відносин для сприяння ефективному функціонуванню відкритого і справедливого конкурентного ринку. Закон визначає засади захисту прав споживачів та контролю за ринком телекомунікацій з боку держави.

Основними принципами діяльності у сфері телекомунікацій є:

1) доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політичному, економічному та громадському житті;

2) взаємодія та взаємозв'язаність телекомунікаційних мереж для забезпечення можливості зв'язку між споживачами всіх мереж;

3) забезпечення сталості телекомунікаційних мереж і управління цими мережами з урахуванням їх технологічних особливостей на основі єдиних стандартів, норм та правил;

4) державна підтримка розвитку вітчизняного виробництва технічних засобів телекомунікацій;

5) заохочення конкуренції в інтересах споживачів телекомунікаційних послуг;

6) збільшення обсягів телекомунікаційних послуг, їх переліку та утворення нових робочих місць;

7) впровадження світових досягнень у сфері телекомунікацій, залучення, використання вітчизняних та іноземних матеріальних і фінансових ресурсів, новітніх технологій, управлінського досвіду;

8) сприяння розширенню міжнародного співробітництва у сфері телекомунікацій та розвитку глобальної телекомунікаційної мережі;

9) забезпечення доступу споживачів до інформації про порядок отримання та якість телекомунікаційних послуг;

10) ефективність, прозорість регулювання у сфері телекомунікацій;

11) створення сприятливих умов діяльності у сфері телекомунікацій з урахуванням особливостей технологій та ринку телекомунікацій.

Надання телекомунікаційних послуг на території України є виключним правом юридичних осіб з місцезнаходженням на території України, які зареєстровані відповідно до законодавства України, та/або фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності з постійним місцем проживання на території України.

Охорона таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, та інформаційна безпека телекомунікаційних мереж гарантуються Конституцією та законами України. Зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбачених законом. Оператори, провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати і нести відповідальність за схоронність відомостей щодо споживача, отриманих при укладенні договору, наданих телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо. Призначені для оприлюднення телефонні довідники, у тому числі електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб, можуть містити інформацію про прізвище, ім'я, по батькові, найменування, адресу та номер телефону абонента в разі, якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг міститься згода споживача на опублікування такої інформації. Під час автоматизованої обробки інформації про абонентів оператор телекомунікацій забезпечує її захист відповідно до закону. Споживач має право на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково.

Законопроект "Про моніторинг телекомунікацій" визначає правові та організаційні засади моніторингу телекомунікацій, регулює відносини суб'єктів у сфері моніторингу телекомунікацій під час провадження оперативно-розшукової, контррозвідувальної та розвідувальної діяльності з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави.

Дія цього Закону поширюється на відносини, які виникають у зв'язку з наданням послуг електрозв'язку з використанням мережі телекомунікацій загального користування чи подвійного використання (тільки тієї частини, що забезпечує виконання функцій мережі загального користування) незалежно від форми власності та зі здійсненням моніторингу телекомунікацій.

Система моніторингу створюється на засадах, які забезпечують можливість доступу до будь-якого сеансу зв'язку абонента під час користування послугами, що надаються у мережі телекомунікацій; відповідність функціональних можливостей системи моніторингу рівню розвитку технологій, які використовуються у мережі телекомунікацій; можливість модернізації системи моніторингу відповідно до розвитку мережі телекомунікацій у разі впровадження нових телекомунікаційних послуг; технічні умови для організації контролю за використанням системи моніторингу відповідно до її призначення згідно із законами України; технічні можливості здійснення моніторингу телекомунікацій в інтересах правоохоронних органів іноземних держав відповідно до міжнародних зобов'язань України щодо боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, злочинами у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж.

Дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина під час здійснення моніторингу телекомунікацій гарантується державою. Система моніторингу може використовуватися тільки відповідно до цього Закону. Посадові особи органів, підрозділи яких провадять оперативно-розшукову, контррозвідувальну та розвідувальну діяльність, під час організації та здійснення моніторингу телекомунікацій несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну або кримінальну відповідальність згідно із законом. Не підлягає розголошенню інформація стосовно особистого життя, честі та гідності особи, що стала відома у процесі здійснення моніторингу телекомунікацій. Громадяни мають право в установленому законом порядку отримувати письмові пояснення з приводу обмеження в ході здійснення моніторингу телекомунікацій їх прав і свобод та оскаржувати ці дії.

Законопроект України "Про захист персональних даних" має важливе суспільно-політичне значення для держави, є свідченням позитивних демократичних зрушень у суспільстві, долученням до кращих правових здобутків людства. Він надасть можливість законодавчо врегулювати конституційні положення щодо права кожного на захист конфіденційної інформації про особу. Дія цього Закону поширюється на відносини пов'язані із обробленням відомостей про певну фізичну особу в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, організаціях, установах і підприємствах усіх форм власності, а також фізичними особами, які виконують професійні обов'язки приватно практикуючих адвоката, нотаріуса, лікаря тощо.

Законопроект "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" регулює суспільні відносини у сфері захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах з метою забезпечення дотримання права власності фізичних і юридичних осіб на інформацію та їх права доступу до неї, а також права власника інформації на її захист. Захист інформації в системі забезпечується запровадженням комплексної системи захисту інформації; дотриманням суб'єктами відносин, пов'язаних з обробкою інформації в системі, законодавства України та нормативних документів у сфері захисту інформації в системі; використанням засобів електронно-обчислювальної техніки, програмного забезпечення, телекомунікаційного обладнання, а також засобів захисту інформації у системі, які відповідають вимогам законодавства України щодо захисту інформації (наявність сертифіката, експертного висновку тощо). Уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері криптографічного та технічного захисту інформації:

· бере участь у формуванні державної політики у сфері захисту інформації та забезпечує її реалізацію;

· визначає порядок і вимоги до комплексної системи захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою;

· забезпечує реалізацію єдиної технічної політики щодо захисту інформації в системі;

· розробляє та погоджує програми, проекти концепцій, науково-методичні рекомендації щодо захисту інформації в системі;

· організовує проведення державної експертизи комплексних систем захисту інформації, експертизи та сертифікації засобів захисту інформації;

· видає відповідно до законодавства ліцензії на право провадження окремих видів господарської діяльності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації та здійснює контроль за виконанням ліцензійних умов;

· здійснює контроль за забезпеченням захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою, що обробляється в системі.

Законопроект України "Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України" визначає умови та порядок забезпечення інформаційної відкритості в питаннях діяльності органів державної влади та вищих посадових осіб України. Цей Закон поширюється на відносини, пов'язані з наданням органами державної влади відомостей про себе та свою діяльність громадянам України та юридичним особам. Цим Законом також регулюються питання щодо обов'язкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Інформаційна відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України полягає у створенні для громадян та юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах та в порядку, встановлених цим Законом. Інформація, що оприлюднюється, має бути повною, правдивою, точною та реально відображати запитувані факти станом на відповідну дату або за відповідний період. Надання інформації про органи державної влади та вищих посадових осіб України здійснюється на засадах неприбутковості.

Законопроект "Про діяльність в сфері інформатизації" регулює відносини, що виникають під час створення, розповсюдження і використання інформаційних технологій, продуктів і ресурсів та надання послуг з їх застосуванням. Цим Законом не регулюються відносини у сфері видавничої діяльності, телебачення, радіомовлення та інших засобів масової інформації. Власник об'єкта сфери інформатизації або уповноважена ним особа має право розміщувати в ньому будь-яку інформацію, що не суперечить вимогам закону. Заборонено розміщувати та розповсюджувати з використанням об'єктів сфери інформатизації:

· заклики до захоплення державної влади, насильницької зміни конституційного ладу, порушення територіальної цілісності і недоторканності України;

· інформацію, що містить пропаганду тероризму, війни, геноциду, або культу насильства і жорстокості;

· інформацію, що дискримінує особу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

· інформацію, що може зашкодити честі, гідності або діловій репутації окремих осіб;

· інформацію, яка містить ненормативну лексику;

· інформацію порнографічного характеру.

Забороняється використання об'єкта сфери інформатизації для втручання в особисте життя громадян; розповсюдження забороненої, недостовірної та спотвореної інформації. Власник несе відповідальність за зміст, форму та якість об'єкта сфери інформатизації. Розповсюджувач несе відповідальність за своєчасність, цілісність та повноту отримання користувачем об'єкта сфери інформатизації та якість наданих послуг, якщо інше не передбачено договором або законом.

Однак, на думку Громадської ради з питань свободи слова та інформації і Комітету Верховної ради України з питань свободи слова та інформації, аналіз змісту законопроекту дає підстави зробити висновок, що фактично регулятивний вплив його норм спрямований на національну складову глобальної мережі Інтернет, локальні мережеві системи, а також на всі інші об'єкти сучасних автоматизованих інформаційних технологій, включно з персональними носіями даних. Потреба у правовому регулюванні інформаційних мереж є. Однак запропонований авторами законопроекту підхід до такого регулювання важко назвати вдалим. Незважаючи на те, що стрімкий розвиток науки та технологій зробив інформаційні ресурси мережі Інтернет загальнодоступними, доступ до них відбувається за індивідуальними запитами. Тому забезпечення свободи інформації в мережах загального користування за значенням можна порівняти із забезпеченням свободи та недоторканності особистого життя, таємниці телефонних розмов, таємниці листування тощо.

Законопроект "Про Єдиний реєстр персональних даних" визначає поняття та правові основи створення та функціонування Єдиного реєстру персональних даних фізичних осіб, встановлює організаційні засади створення єдиної системи обліку та ідентифікації фізичних осіб, що мають постійне місце проживання на території України, та направлений на запровадження системи реєстрації фізичних осіб за обраним за власним бажанням місцем постійного проживання.

Як підсумок, наведемо перелік законопроектів, які перебувають на розгляді у Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (станом на 14 березня 2004 р.) (див. табл.).

Таблиця. Законотворча діяльність в Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації