Інформаційна політика України - Губерський Л.В. - Чинники зовнішніх впливів на демократизацію українського суспільства

Ведучи мову про зовнішні чинники впливу в загальному контексті, вважаємо дуже суттєвим такий його напрям, як конкретне піклування про українських журналістів, намагання не допустити свавілля влади проти окремих представників українських ЗМІ. У державах євроатлантичної спільноти здійснювалися реальні кроки на захист українських журналістів. Ця робота набула постійного характеру після вбивства журналіста Г. Гонгадзе.

Слід зазначити, що рівень здатності конкретних українських чиновників розробляти демократичні програми інформаційної політики, які б відповідали прагненням мас, традиційно викликав на Заході сумнівів менше, аніж можливість їх реалізації. Адже в державі свого часу склалася ситуація, коли зусилля інтелектуальних еліт практично ніяк не впливали на організаторів цензури. Навіть парламентські слухання за умов домінування у Верховній Раді пропрезидентської більшості відчутних наслідків не давали. Реально це проявлялося в тому, що засоби масової інформації України формально працювали в нібито нічим не обмеженому інформаційному полі.

Як слушно зауважують західні дослідники пострадянських перехідних суспільств, у ході гострих дискусій між радикальними реформаторами і прихильниками поступового трансформування інформаційної політики виникли два "очевидних" альтернативних курси. Один із них визначався в межах відродження "деспотизму" держави (Білорусь і Туркменістан), наслідком чого була відсутність змін системного характеру, збереження цілковитого контролю держави над ЗМІ. Опозиційні ЗМІ в цих державах де-факто, а згодом і де-юре опинилися поза рамками закону.

Українською альтернативою політичної системи євро-американського зразка стала модель, яку важко назвати як ринковою, так і повністю контрольованою державою, як демократичною, так і "суто" тоталітарною. Політична влада, де-факто, перейшла до фінансово-промислових груп, які поступово не тільки стали власниками ЗМІ, а й диктують їм інформаційну політику. Сьогодні, на думку зарубіжних симпатиків української демократії, перед Україною стоїть завдання налагодження такої інформаційної політики, яка б насамперед відповідала інтересам суспільства. Для цього вкрай важливо зміцнювати організації громадянського суспільства, надавши їм права й можливості для серйозного контролювання матеріальної бази ЗМІ та відповідності їхньої діяльності принципам українського законодавства і міжнародного права.

Як наслідок попередньої ситуації, основною метою інформаційної політики тривалий час було не сприяння перемозі демократії, а пошук "аргументів" на виправдання злочинного перерозподілу ресурсів між окремими фінансово-промисловими групами і кланами. Своєю чергою, перекуплені ними ЗМІ та окремі журналісти почали слугувати саме цим кланам і групам інтересів. У 1990-х роках в Україні вони перехопили контроль наддержавним бюджетом і його розподілом, що давало їм можливість належним чином контролювати не лише приватизовані ними засоби масової інформації, а й ті, що формально мали статус державних [2; 27; 41; 54; 63; 104].

Найвиразнішими представниками такого підходу в 90-ті роки XX ст. вважаються такі держави, як Росія та Україна. Оскільки ліберальні реформатори в Україні не змогли втримати владу (до того ж, їхні дії нерідко суперечили декларованій ідеології), фактичними володарями ЗМІ стали ті (зокрема із числа псевдо-лібералів), хто зумів набути великі капітали у процесі переходу від регульованої економіки до ринку. Серед них опинилися й колишні реформатори, які не змогли усвідомити, що європейський вибір країни неможливий без здійснення демократичної політики у сфері інформації і ЗМІК.

Критичне значення для характеру і змісту подальшого розвитку України мав той факт, що від перших місяців незалежності нові приватні власники почали усвідомлювати значення інформаційного чинника. На другу половину 1990-х років більша частина українських ЗМІ опинилася під тотальним контролем представників великого бізнесу, з якими на той час фактично повністю злилася державно-бюрократична машина.

Слід брати до уваги поступовість процесу підпорядкування українських ЗМІ новим власникам, які поетапно підкоряли собі весь політичний істеблішмент. Закономірним супроводом і наслідком такої ситуації стало також неприйняття демократичних стратегій і програм розвитку інформаційної політики можновладцями. Ситуація ускладнювалася тим, що на словах проголошувалася відданість європейським демократичним принципам формування інформаційної політики. Тому тривалий час маніпулювання демократичною фразеологією щонайменше відволікало зовнішні сили від ретельного моніторингу ситуації в Україні у сфері прав і свобод журналістів. Спорадичні висловлювання занепокоєності "окремими проявами" порушень не мали серйозних наслідків.

Нині перед Україною і все ще не сформованим громадянським суспільством стоїть завдання зміцнення завоювань останніх двох років у сфері забезпечення незалежності ЗМІ, прав і свобод журналістів. Цей напрям життєдіяльності держави і громадських організацій, бізнесу і влади привертає посилену увагу європейських і євроатлантичних структур, експертів і політиків [19; 38; 64; 81; 122].