Інформаційна політика України - Губерський Л.В. - Інформаційна політика у сфері безпеки й безпека інформаційної діяльності в Україні

Нерозвинутість інформаційної складової в діяльності соціуму в цілому й державних структур зокрема призводить до послаблення двосторонніх комунікативних зв'язків між владою і суспільством та окремими верствами й групами суспільства. А це загрожує не лише непорозуміннями між різними гілками влади у державному центрі, а й непорозуміннями між центром та регіонами. Небажаним наслідком тут може стати порушення інтегральної цілісності держави, соціального миру й ладу тощо.

На жаль, вітчизняні ЗМІ не стали в масі своїй повноцінними органами "масової комунікації" в точному сенсі цього поняття, навіть за критеріями масовості охоплення аудиторії вони не відповідають поняттю "масового інформування ".

Разом із тим варто нагадати, що Конституція України (ч. І ст., 17) визначає забезпечення інформаційної безпеки як одну з найважливіших функцій держави і справу всього народу. У свою чергу, Концепція (основи державної політики) національної безпеки від 1997 р. та відповідний Закон від 2003 р. серед основних напрямів державної політики виокремлюють безпеку в інформаційній сфері, визначаючи основні напрями її розвитку й основні загрози національним інтересам у даній сфері. Про те саме йдеться у проектові Стратегії національної безпеки.

Нині український соціум виразно усвідомлює той факт, що головною загрозою в інформаційній сфері є можливість витіснення України з ринку інформаційних послуг та технологій. Уже на сьогодні це обертається чималими економічними втратами та надмірною імпортозалежністю. Зрештою, від розвину-тості ринку інформаційних послуг та технологій залежить і модернізація вкрай застарілої матеріальної інфраструктури ЗМІ. Відповідно в діях структур влади стали набагато помітнішими ознаки інформаційної політики й медіа-супроводу політичних рішень на всіх етапах їх підготовки, прийняття та імплементації.

Варто нагадати, що Національна програма інформатизації діє з 1998 р., але все ще здійснюється без належної системності. Далеким від досконалості є міжвідомче узгодження робіт з інформатизації на галузевому та регіональному рівнях. Досі не здійснено комплексної перевірки ефективності використання бюджетних коштів на виконання цієї Програми та для потреб інформатизації поза нею. Не забезпечене належне фінансування проектів інформатизації з Державного бюджету України.

Зокрема, на Програму інформатизації з року в рік виділяється півтора—два десятки мільйонів гривень, тоді як на виконання робіт з інформатизації поза межами цієї Програми витрачаються сотні мільйонів із державної скарбниці. Така ситуація з фінансуванням де-факто є усталеною, тобто щороку держава здійснює видатки на вказані цілі в основному поза Програмою. Тоді не зрозуміло, для чого укладаються подібні програми і якою має бути їхня регулятивна роль у державі.

Існують принаймні три головні аспекти інформаційної безпеки -— технологічний, комунікативний та психологічний. Причому інформаційно-психологічна безпека, що найбільше стосується ЗМІ, передбачає державний та громадський контроль за діяльністю усіх установ, організацій та приватних осіб, які вдаються до інформаційно-психологічних засобів впливу на масову та індивідуальну свідомість. Адже за певних умов можна завдати непоправних збитків суспільному та індивідуальному здоров'ю.

А тому свобода висловлювання й незалежність ЗМІ в жодній цивілізованій країні світу не означають їх повної безконтрольності. Інша справа, хто, як і на яких засадах уповноважений здійснювати подібний контроль.

До головних загроз Україні в інформаційно-психологічній сфері доцільно віднести:

• протиправне застосування спецслужбами іноземних держав та міжнародними злочинними угрупованнями заходів, здатних зруйнувати єдиний інформаційно-духовний простір України, традиційні засади суспільства та його моральності, порушити інші життєво важливі інтереси особистості, суспільства та держави;

• цілеспрямовані інформаційно-психологічні операції антиукраїнського змісту, що реалізуються шляхом опрацювання, виготовлення і поширення негативних інформаційно-психологічних впливів із застосуванням спеціальних засобів і методів такого впливу;

• протиправне застосування кримінальними і напівкримінальними структурами спеціальних засобів впливу на індивідуальну, групову і масову свідомість, здатних заблокувати на неусвідомленому рівні свободу волевиявлення людей, прищепити їм синдром залежності;

• дії певних політичних сил, спрямовані на маніпулювання суспільною свідомістю, які призводять до:

* втрати цілими суспільними групами, верствами або окремими людьми, що їх представляють, спроможності до політичної, культурної та морально-етичної само-ідентифікації;

* зловживання свободою масової інформації з метою протиправного розкриття таємниці персональних даних;

* використання ЗМІ з метою обмеження права людини на вільний вибір переконань;

• зловживання свободою совісті та світогляду з метою насаджування деструктивних культів;

• пропаганду низькопробних зразків масової культури, заснованих на культі насильства та цінностях, що суперечать традиційним морально-етичним нормам суспільства та його окремих верств;

• обмеження законного права людини на захист її духовно-інтелектуальної діяльності та власності;

• руйнацію культурно-просвітницьких систем та систем збереження й пропаганди культурних цінностей включно з музейними, бібліотечними та архівними фондами тощо.

Достатньо зауважити, що близько 60 % ефірного часу телерадіол-трансляцій заповнено продуктом неукраїнського походження; кабельними мережами розповсюджується переважно сигнал провідних російських телекомпаній (ОРТ, РТР, НТВ), передачі яких доволі часто мають антиукраїнську спрямованість.

До зазначеного слід додати:

* низький загальний рівень передач (лише одиниці з тих близько 1100 ТРО, які отримали ліцензії, виконують свої програмні зобов'язання; ефір натомість заповнюється примітивною зарубіжною маскультурою);

* стихійний, без належного нормативно-правового регулювання, розвиток кабельного телебачення та сучасних .цифрових технологій мовлення;

* занепад вітчизняної електронної промисловості, зокрема у галузі створення сучасної приймальної апаратури, та відсутність науково-дослідної підтримки телерадіол-інформаційної галузі;

* мляве впровадження цифрових стандартів, яке вимагає заміни парку телеприймачів, тоді як купівельна спроможність населення низька; водночас згідно з рішенням Європейської конференції адміністрацій пошт і телекомунікацій ліцензування телерадіоорганізацій аналогового мовлення припиняється, внаслідок чого Україна може опинитися в інформаційній ізоляції й буде вилученою з європейського інформаційного простору.

Низький якісний стан національної системи телерадіомовлення призводить до подальшого падіння популярності та впливовості вітчизняних ЗМІ і падіння їхньої конкурентоспроможності порівняно з іноземними мовниками.

Україна суттєво поступається не тільки розвинутим країнам Заходу, а й Російській Федерації у сфері впровадження новітніх комп'ютерних інформаційних технологій. Це стосується, зокрема, стану, темпів та нормативно-правового забезпечення розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, яка, з огляду на світовий досвід, є перспективним засобом організації інформаційної підтримки всіх галузей управлінської, економічної та суспільної діяльності, набула ознак нового виду електронних засобів масової інформації.

Іноземні компанії контролюють левову частку рекламного бюджету інформаційного простору України. Недосконала нормативна база, досить ліберальна система ліцензування та слабкий контроль за дотриманням національних інтересів у сфері електронних ЗМІ дали змогу іноземному капіталу отримувати право мовлення на телеканалах загальнонаціонального рівня, уникаючи при цьому необхідності вкладати кошти в розвиток інформаційної сфери.

Отже, існує небезпека переважного інформаційного впливу на населення України іноземних інформаційних центрів — передусім тих, що перебувають під впливом окремих партій, політичних угруповань, промислово-економічних груп тощо, цілі яких можуть суперечити національним інтересам України.

В Україні спостерігається тенденція до концентрації та монополізації ЗМІ. Формуються потужні холдинги, які розглядаються фінансово-політичними угрупованнями як специфічні інструменти політичного впливу. Відчутними є тенденції до відтворення на українському ґрунті російської моделі медіа-холдингів, функціонування яких призвело в сусідній країні до формування джерел перманентної політичної нестабільності через постійні "інформаційні війни". Притаманне подібним структурам нехтування національними інтересами на користь власних може створити постійну загрозу національній безпеці.