Інформаційна політика України - Губерський Л.В. - Журналістика як фактор урегулювання конфліктів і джерело конфліктності

У сфері медіа-інформаційної політики слід формувати, так би мовити, певні ієрархічні правила гри й своєчасно інформувати про них ЗМІ, що дасть змогу зняти якщо не всі, то більшість проблем забезпечення свободи слова в Україні. Але це бажання влади запропонувати ЗМІ правила гри, максимально наближені до інформаційної прозорості, викликає спротив тієї частини журналістів, які вбачають у конфронтації з владою мало не показник свого фахового рівня. Зрозуміло, що така журналістика виступає не позитивним фактором урегулювання суспільних та політичних конфліктів, а, навпаки, сама є джерелом перманентної конфліктності. Відверто кажучи, такі журналісти не скільки вболівають за загальнодержавні справи, скільки виконують волю власників ЗМІ, в яких працюють. Дається взнаки й конфронтаційна логіка виборчих перегонів з їхньою запеклою боротьбою за медіа-ресурс. На жаль, така логіка в Україні досі діє, хоча парламентські вибори закінчилися навесні 2006 р., а президентські відбудуться лише за 3 роки.

Самим журналістам слід опрацювати і ввести у свій морально-етичний професійний кодекс певні правила висвітлення діяльності владних органів. Критикувати певні персонали можна і потрібно. Але справою вкрай негідною і за великим рахунком непрофесійною є спроби атакувати цілі державні інституції лише тому, що їх представляють не ті люди, яких хотілось би бачити на відповідних посадах авторам так званих компроматних інформаційних матеріалів та замовникам цих матеріалів.

Тут пролягає та морально-етична межа, яку за жодних умов не варто переходити журналістові, який справді поважає свою професію. І чим швидше це зрозуміють окремі журналісти та цілі журналістські колективи, тим конструктивніше у них будуть складатися стосунки не лише з владою, але й з власними читачами, глядачами та слухачами, тим вищим буде ступінь довіри до мас-медіа.

Загалом проблема низького професіонального і творчого рівня української журналістики є вкрай актуальною. Жоден закон не змусить журналіста творчо розвиватися, не створить талановитого журналіста. Так само до внутрішніх проблем журналістського середовища слід віднести небажання журналістів займатися досудовим, корпоративним розглядом конфліктів на, скажімо так, "судах журналістської честі". Адже, згідно з відомим євангельським висловом, часом замість того щоб шукати скалку в чужому оці, краще пошукати поліно у своєму власному.

Зазначене жодною мірою не знімає відповідальності з чинної влади, яка все ще "по-совєцьки", за відомою ленінською формулою, що стосується "колективних пропагандистів та організаторів", хотіла би поводитися з мас-медіа, не даючи їм можливості перетворитися на конкурентну "четверту гілку" влади.

Повертаючись до проблем діалогу влади із ЗМІ, варто зауважити, що особливо актуальним є питання спілкування журналістів з регіональними органами державної влади. Бо, знову ж таки, не є таємницею той факт, що для представників ЗМІ набагато складніше отримати інформацію у губернатора або його заступників, аніж у міністра чи іншого представника центральних органів влади. Інакше кажучи, влада на місцях зазвичай не звикла рахуватись із "четвертою владою", є менш демократичною, значно закритішою і менш налаштованою на зворотні зв'язки за посередництва ЗМІ з громадянами. Зрештою — більш безконтрольною з боку громадських структур і навіть органів місцевого самоврядування. Є навіть приклади не просто нетактовності, а відвертої брутальності щодо журналістів, яку дозволяють собі деякі можновладці на місцях.

Врешті-решт найголовнішою проблемою інформаційної політики та інформаційної безпеки України є її потенційна й реальна здатність "вписатися" в координати світового розвитку як органічної складової європейського й глобального інформаційного суспільства.