Політологія - Гетьманчук М.П. - 4.1. Політичний процес

4.1.Політичний процес

4.2.Політична діяльність

4.3.Ефективність політичного функціонування

4.4.Політичні технології

4.1. Політичний процес

Аналіз політичного процесу — одна з найважливіших проблем політичної науки. Якщо класична політологія зосереджувалася на філософських питаннях про те, якою має бути влада, то сучасну політологію найбільше цікавлять прагматичні питання: як здійснюється політична влада, наскільки вона дієва, зважена, компетентна тощо. Чимале значення мають процесуальні аспекти політики, що розкривають динаміку політичної системи, функціонування її інститутів.

Політичний процес — одне з найуживаніших політологічних понять. У найширшому розумінні політичний процес — це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої полягає у виконанні суб'єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

Політичний процес — це сукупність діяльності всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками:

а) сукупністю всієї політично значущої діяльності в межах цього суспільства;

б) діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямована на утворення та функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю та розвитком політичної системи.

У сучасній західній політології політичний процес розглядають з позицій системного, структурно-функціонального, бігевіористського, інституційного та інших підходів, як:

— сукупність дій із забезпечення формування, зміни, перетворення та функціонування політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд);

— "результуючий вектор" політичних воль, інтересів та ціннісних орієнтацій суб'єктів тієї чи іншої політичної події (Г. Лассуелл, Г. Меріам);

— трансформація політичних інститутів (С. Хантігтон).

Політичний процес як науковий термін уживається найчастіше в трьох значеннях: по-перше, для означення політичної динаміки, послідовності змін; по-друге, для дискурсу низки окремих, часткових, фрагментарних дій і явищ (виборчий процес, законодавчий, регіональний, процес прийняття рішень тощо); по-третє, як характеристика режиму функціонування політичної системи в цілому. Наявні інші інтерпретації поняття, але найбільш вдалим, на нашу думку, є його розуміння як цілісної характеристики стану політичної динаміки всієї політичної системи. Саме тоді воно має специфічне методологічне навантаження. У такому контексті політичний процес налаштовує на цілісне сприйняття всіх діючих суб'єктів у їхньому спільному ритмі або аритмії станів і дій, на відчуття якості, узгодження векторів їхніх спрямувань. Саме таке бачення дозволяє простежити тенденції та кінцеві результати політики, тобто оцінювати якість і загальне соціальне значення політичної динаміки.

В основі виникнення та розвитку політичного процесу — потреби та установки суб'єктів політики. Джерела розвитку політичного процесу можуть бути як внутрішніми, тобто спричиненими регламентом відносин та рівнем політичної культури, так і зовнішніми, тобто розміщеними за межами процесу, що розглядається, але такими, що перебувають у сфері впливу його учасників.

Зовнішніми джерелами розвитку політичного процесу є духовні, матеріальні, організаційні, інформаційні та інші ресурси суб'єктів політичної діяльності. Вони визначають інтенсивність перебігу процесу, ієрархію його учасників. Саме зовнішні джерела є об'єктивною основою політичних процесів, як вихідної умови, передумова існування певного явища чи системи явищ.

Структурними елементами політичного процесу є процеси, подані на рис. 4.1.

Політичний процес — один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики. Політичний процес — сукупність різних видів діяльності суб'єктів політики, що внесені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Соціальний процес — сукупність дій соціальних спільностей,

Структурані елементи політичного процесу

соціальних верств, різних груп, індивідів, що спрямовані на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Політичний процес характеризує певний аспект, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя — політичній. Відображаючи реалії суспільства, реалії соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних типів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключаючі традиції та багато чинників, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. У політичному процесі діють люди з усіма своїми стереотипами і забобонами, люди, які вступають у стосунки з державою, або, не зрозуміло чому ігнорують свої політично значущі інтереси. У розвитку подій політичний процес як процес не вносить якихось обумовленостей, а, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють, а другі руйнують, треті розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя. Політичний процес — сукупність дій, що здійснюються суб'єктами, носіями та інститутами влади з реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. Політичний процес розкриває дві фундаментальні форми політичного волевиявлення громадян. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками політичного процесу своїх інтересів у різноманітних видах формулювання індивідами й соціальними спільностями, соціальними верствами вимог, відповідних їх реальним або уявним інтересам, і переносять вимоги в центр політичної боротьби, чи у сферу прийняття політичних рішень (участь у виборах, референдумах, членство в політичних партіях тощо). По-друге, форми прийняття і реалізації управлінських рішень, що здійснюються політичними лідерами та політичними елітами.

У суспільстві відбувається розподіл та перерозподіл засобів влади, здійснення політичної мобілізації громадян, прийняття процесу рішень; контроль за політичними елітами, які управляють, та інші форми політичної активності соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, — усе це відображення здійснення політичними суб'єктами своїх функцій. Реалізація політичними суб'єктами функцій розподілу та перерозподілу засобів влади не лише визнається і заохочується політичним режимом, владними структурами, а й засуджується як не легітимна. Природно, політичний процес охоплює і нелегітимні дії політичних суб'єктів, несистемні для суспільства форми політичної активності населення: змови, терор, саботаж, діяльність нелегальних політичних партій тощо, що відображають політичний процес.

Структура політичного процесу охоплює: систему політичних владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей верств та індивідів. Політична діяльність — сукупність політичних дій соціальних спільностей, соціальних верств — класів, політичних партій та рухів, індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання та утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність — прагматична, тісно пов'язана з реальним суспільно-політичним ладом. Якщо ж основна мета політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, то неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там, де виникають політичні інтереси, які можуть виявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, виникає і політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектра плюралістичних інтересів. Природно, політику здійснюють люди, рівень активності яких неабияк залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської діяльності є політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури. Звичайно, чинниками політичної діяльності, визначальної її мети, змісту і розмаху, є політичні інтереси та правові норми.

Компоненти структури політичного процесу — це формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система суспільства, її елементи — держава, політичні партії та політичні рухи тощо); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень і нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур та спрямування їх розвитку. Політичні процеси поділяють за природою на творчі та руйнівні, одномоментні, за рівнем організації суспільства — глобальні, регіональні, місцеві; за формами перебігу — явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження — бурхливі, спокійні, уповільнені; за спрямуванням і середовищем — прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні тощо, загальні та часткові. Усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність. Політичні сили й окремі політичні діячі інколи прагнуть пришвидшити політичні події, однак це призводить до відриву від реальності, до суб'єктивізму, волюнтаризму тощо. Отже, політичний процес зумовлюють об'єктивні закони розвитку суспільства.

Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення стосунків між суспільством, націями, народами, соціальними спільностями, індивідами. Цілеспрямовані стосунки вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію й еволюційні зміни у напрямі творення нових форм життєдіяльності. Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на урахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі за досягнення політичної мети. Політичний інтерес — один із важелів політичної діяльності, а політична воля — здатність суб'єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичної мети. Політична діяльність впливає на політичні, і через них — на всі суспільні стосунки. У політичній сфері політичну діяльність зосереджено на низці об'єктів: одні є організаційними чинниками суспільно-політичного життя; інші — процесами політичного розвитку. Організаційні чинники — це утворення державних органів через їх обрання, створення масових організацій унаслідок волевиявлення громадян, які об'єднуються у громадські організації, вироблення політико-правових норм урегулюванням процесу підготовки та прийняття законів, безпосереднього відображення волі громадян (референдуми, з'їзди, збори тощо), організація системи управління основними сферами державного та суспільного життя, визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин та зв'язків ланок управління. Процесами політичного розвитку є зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних стосунків, урахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними та громадськими справами; формування довіри та підтримки політичних курсів політичних партій, політичних інститутів; виховання політичної свідомості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм, здійснення зовнішньої, міжнародної політики.

За умов раціоналізації упорядкованості суспільства широкі маси, які раніше були об'єктом політики, стають її суб'єктом; мають змогу безпосередньо (через систему виборів) впливати на політичні події та явища, зокрема на прийняття політичних рішень. Однак виникають суперечності між досить значним впливом мас на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо політичної культури, — з іншого. Виникає загроза руйнування самої демократичної політичної системи і формування утвердження диктатури, тиранії. Це створює унікальні можливості маніпулювання свідомістю мас, пропаганди популізму, зміни з допомогою насилля, сліпої покори владарям тощо.

Політична діяльність застосовує важелі, що визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів життєдіяльності суспільства. Ось чому будь-яка людська діяльність, а тим паче політика, має бути цілеспрямованою. Будь-яка мета, задля ефективної її реалізації, завжди вимагає серйозних зусиль політичних партій, держави, визначення їх пріоритетів. Ігнорування чи зневага визначення мети та засобів її реалізації призводить до кризових явищ, інертності та пасивності людей у політичному житті.

У структурних та функціональних зв'язках відтворюється політичне життя; політичні системи суспільства. Політична система в усій повноті постає лише після завершення циклу самовідтворення. Такі цикли природно пов'язані з певними змінами. Поява нових явищ і елементів у політичній системі призводить до безперервного нагромадження нового, а відтак — до якісного стану, отже, до виникнення і формування нової або удосконаленої політичної системи суспільства. Політичні зміни — це виникнення нового у структурних та функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує самовідтворення й оновлення суспільно-політичного організму. Глобальні політичні зміни стають фактом лише після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи.

Важливе значення для політичної діяльності має вичерпне та достовірне інформування. У політичній інформації є відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та стосунки між ними, про організацію влади та функціонування політичної системи і її ланок, про управління, про розвиток демократії, рівень політичної свідомості та політичної культури тощо. Соціально-політична діяльність тісно пов'язана з формуванням політики та засобів її здійснення, з функціонуванням влади тощо. Але, щонайголовніше, людина є первинним та єдиним суб'єктом політичної діяльності. Соціальні спільності — народ, класи, нації, інші великі та малі політичні групи, — усе це сукупність окремих індивідів з відповідними інтересами, метою тощо. Тому в демократичному суспільстві особа є лише суб'єктом політичної діяльності. Проте легітимні форми політичної активності населення, форми політичного протесту та інші форми політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів об'єднуються з однією метою: впливати владою на політичні рішення, що приймаються державою. Ось чому основною проблемою політичного процесу є прийняття і реалізація політичних рішень, що інтегрують різноманітні інтереси соціальних спільностей, верств, груп та індивідів, у відповідній їм складній системі загальноколективної мети, що відображається в політичній волі суспільства. Формування політичної волі суспільства відбувається немовби на перетині дій офіційних органів та владних структур, впливу груп інтересів, а також механізмів громадськості (профспілок, засобів масової інформації тощо). Але вирішальними є вищі інститути державної влади. Від їхньої діяльності залежить ступінь централізації влади, розподіл повноважень між соціальними спільнотами, верствами, групами інтересів, що беруть участь у формуванні інтересів політичного розвитку. Тривалість та мобільність вищих інститутів державної влади в політичному процесі дасть їм змогу підтримувати, навіть насаджувати ті норми та інтереси, що не відповідають потребам розвитку суспільства, політичним традиціям народу, і суперечать політичному мисленню громадян. Тональність взаємовідносин політичних суб'єктів — соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів, ритми і темпи політичних змін, — визначають і характер діяльності вищих інститутів державної влади.

Діяльність інститутів та владних структур задає і характерні для суспільства цикли політичного процесу. Адже провідні політичні інститути влади виробляють і реалізують загальнодержавні суспільні рішення. У демократичних державах формується і функціонує, активізується діяльність соціальних спільностей та індивідів у процесі виборчих кампаній. На період виборів до вищих законодавчих та виконавчих органів державної влади потрібен пік політичної активності населення. І затихає політичне життя зазвичай під час від'їзду законодавців у літні відпустки ("парламентські канікули") тощо. У державах із тоталітарним режимом цикли політичного процесу задаються діяльністю партій, що керують політикою. Так, у минулому в Україні чергові з'їзди компартії України задавали ритм усіх змін у внутрішній політиці, визначаючи подальші історичні завдання, рубежі п'ятирічних планів тощо. Досвід афро-азійських держав вказує на те, що цикли політичного процесу залежать від змін усіх колишніх владних інститутів та структур, що здійснюються внаслідок військових переворотів, які відбуваються в низці афро-азійських країн і визначають темп та характер політичних змін. Великі структурні ланки, що відкривають внутрішній устрій та природу політичного процесу, дають змогу виділити у процесі формування політичних рішень своєрідний центр усіх політичних змін. Так, етап представлення політичних інтересів груп та громадян владним інститутам і структурам, що приймають політичні рішення, і є важливою ланкою політичного процесу. Зміст політичного процесу характеризує діяльність різноманітних асоціацій, різні форми політичної участі соціальних спільностей та індивідів, які формулюють свої вимоги відповідно до їх реальних або уявних інтересів, і переносять ці вимоги до центру політичної боротьби чи до сфери реалізації політичних рішень. Етап створення і прийняття політичних рішень — важлива ланка політичного процесу.

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя — нелінійні процеси, бо будь-який суспільний процес має приховану нелінійність, а людська історія, як цілісний процес саморозвитку, теж має нелінійний характер. Як приклад, історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Сучасні соціальні процеси й явища теж не можна пояснити формаційною, соціально-політичною й економічною теорією. Прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни соціально-економічних та політичних систем, не здатний відобразити всієї складності реального світу. Політичний розвиток — це перехід з одного політичного етапу до іншого, якісно більш досконалого, на основі зростання і зміни політичної культури оволодіння досконалими формами політичної діяльності. Етапи реалізації політичних рішень, що характеризують складну взаємодію "верхів" і "низів" з організації мас і мобілізації владних засобів, регламентації й регулювання політичної поведінки населення, здійснення контролю за діяльністю політичних еліт, підведення підсумків та коректування політичного курсу — важлива ланка політичного процесу. Характер самого політичного процесу виявляється й у виробленні та реалізації обраних правлячим режимом мети суспільного розвитку. У політичному процесі виділяють три режими. По-перше, режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів влади. Проявляється здатність структур та механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, щоденних стосунків між громадянином і державою, між політичною, управлінською елітою та колом осіб, які мають право голосу на виборах до органів державної влади. Рішення і настрій осіб, які беруть участь у виборах, визначають також і сам склад виборчих органів влади, впливають на політику держави, позиції політичних партій. Безперечним пріоритетом перед будь-якими новаціями і просуванням у реалізації функції основними політичними суб'єктами тут володіють традиції та наступність у розвитку політичних зв'язків.

По-друге, режим політичного процесу — режим розвитку. Тут на новий рівень руху, що дозволяє тотожно відповісти на виклики, виводять політику, структури та механізми влади. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола віднайшли мету та методи управління, відповідні змінам, що відбуваються в соціальній структурі, та співвідношенням, що змінюють політичні сили всередині країни й на міжнародній арені, інтенсивною взаємодією мікро- та макрочинників влади. Змаганням різноманітних течій і тенденцій, що призводять до підвищення відповідності соціальних та політичних явищ, супроводжується й політичний розвиток. Розвиток політичного процесу, відзначав американський соціолог Толкотт Парсопс, відображає зростання труднощів і структурованості його змісту, що призводить до перевищення пристосованості владних структур до зовнішніх соціальних умов.

По-третє, режим занепаду, розпаду політичної цілісності, або, за влучним висловом соціолога Петра Струве, "регресивна метаморфоза" політики. У ставленні до норм та умов цілісного існування політичної системи, спрямування динаміки політичного процесу має негативний характер. Тут під інтеграцією переважають зворотні та центробіжні тенденції, незворотній характер мають дроблення політичних суб'єктів та розпад режиму правління. Вжиті режимом заходи втрачають управлінську здатність, а сам режим — законність. Розпад режиму за характером політичного процесу можна зобразити на долі усіх соціалістичних країн Європи та Азії, де ще правлячі кола так і не змогли відшукати тотожніх заходів, аби відреагувати на соціально-економічні та духовні запити.

Політичний процес може розгортатися у різних просторових межах — на рівні будь-якого політичного співтовариства, що так чи інакше є єдиним цілим, як система. На цій підставі можна виділити світові (глобальні), регіональні та національні (у державницькому розумінні, тобто внутрішньодержавні) процеси. Про світовий політичний процес можемо казати у випадках, коли міжнародна співдружність е цілісною системою держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.

Якщо ззовні політичний процес є комплексом взаємопов'язаних подій, явищ, актів поведінки, які утворюють послідовність якісних станів політичної системи, то внутрішньою змістовною його суттю є артикуляція, представництво і конкуренція соціально-політичних інтересів різних груп населення. Конкуренція відображається і конституюється як структурована ієрархія груп, піраміда влади. Представництво реальних корпоративних інтересів — основне підґрунтя реальної політики, умова глибини, наповненості, ґрунтовності політичного процесу в країні. Його інтенсивність також зумовлена і кількісним складом суб'єктів, і глибиною протистояння їхніх інтересів, тобто ступенем їхньої диференціації.

Суттєвою особливістю політичного процесу в Україні є його транзитний, перехідний характер. Проте спосіб переходу потребує певної переоцінки з урахуванням попереднього висновку про наявність у республіки лише формальних атрибутів державності на початок 90-х років. Є підстави казати про започаткування процесу реального державотворення в Україні лише після проголошення її незалежності. Саме факт проголошення означав реальні зміни у справі розгортання державницького процесу в країні, поштовхом до якого стала спроба політичного перевороту в Москві 11 серпня 1991 р. Відсутність структур громадянського суспільства як фундаменту реальної політики — основний доказ цієї тези. Звідси — початкова слабкість, невиразність самого політичного процесу.

Об'єктивні умови існування, спільне історичне минуле, схожі проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, аби розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того, наскільки тісним є їхнє організаційне об'єднання. А відтак можемо казати про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної Європи, Східної Європи тощо.

Проте найчастіше доводиться інформувати про політичні процеси, що відбуваються усередині тих чи інших країн. Щодо кожного з цих співтовариств, поняття політичного процесу вживають як в однині, так і у множині.

Коли йдеться про загальносистемний процес — функціонування політичних інституцій та сукупну діяльність суб'єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. У кожному співтоваристві або суспільстві він має власні специфіку, етапи і результати.

У множині термін "політичний процес" застосовують тоді, коли в межах конкретної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюються різноспрямовані часткові (парцелярні) процеси — сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб'єкти політики прагнуть досягти своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, нині чітко розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічних і політичних реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату.

4.2. Політична діяльність
4.3. Ефективність політичного функціонування
4.4. Політичні технології
Розділ 5 ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА
5.1. Політична соціалізація особи
5.2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації
Розділ 6 ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
6.1. Політична свідомість
6.2. Політична культура
6.3. Особливості політичної культури сучасної України
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru