Політологія - Гетьманчук М.П. - 4.4. Політичні технології

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних засобів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий український політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого "пакета" змістовних, текстуальних та інших антитехнологій, політолог називає популізм.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб'єктів політики.

Є декілька типологій політичних технологій, які поділяють, залежно від політичної системи і політичного режиму, на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються погляду, дії великих груп або й усього населення країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяють також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб'єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати політичні технології на:

— аналітичні (технології збирання й аналізу політичної інформації);

— директивні (технології прийняття політичного рішення);

— мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

Загальне поняття "політична інформація" містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії й антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже — про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруження в майбутньому.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації й запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягти успіху.

Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:

— аналіз громадської думки для складання достовірної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

— аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

— вивчення демографічного і соціального складів електорату;

— проведення інтерв'ю серед репрезентативних груп, що дає змогу з'ясувати суб'єктивні настанови виборців;

— моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх здійснюють протягом декількох днів.

З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють "технології змісту":

— акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

— інноваційні технології, що передбачають обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

— технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.

Окрім цих технологій, виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.

Основною ланкою і водночас результатом політичної дії зокрема і політичного процесу загалом є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб'єктів, політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, — директивною вказівкою, яку необхідно виконувати.

Оскільки основною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну. їх основна особливість, порівняно з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявити, врахувати, гармонізувати суспільні інтереси.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру, яку можна зобразити у вигляді схеми (рис. 4.5).

Основні умови, дотримання яких дає змогу забезпечити високий рівень об'єктивності та реалістичності політичного рішення, подані на рис. 4.6.

Політичні рішення класифікують за такими основними критеріями:

— суб'єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

— терміном дії та масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні й перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань);

— ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи, і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).

Процес прийняття політичного рішення передбачає такі етапи:

— висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

— аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

— прийняття рішення;

— виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов'язаних із проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб'єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до проблеми.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення з залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акта вибору. Цей вибір залежить:

— по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;

— по-друге, характер вибору ґрунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

— по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб'єктів прийняття рішень до ризику, урахування чинника непередбачуваності. Особливо важливими на стадії підготовки рішень є аналітичні політичні технології.

Прийняття рішення — це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноосібного прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що є три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: "формальна", "змагальна" і "колегіальна".

• Формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації та прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, P. Ніксона, Франції — Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР).

• Змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів її вирішення (діяльність "мозкового центру" Президента США Ф. Д. Рузвельта).

• Колегіальна технологія потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася Президентом США Дж. Кеннеді).

У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: технологію консенсусу і технологію голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе лише тоді, коли інтереси учасників суттєво збігаються.

Технологія голосування полягає в уточненні різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.

Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшої шкоди під час його проходження через владні структури може завдати брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній авторитетний тиск із боку влади чи впливових зацікавлених груп. Негативно впливає на якість рішень порушення політиками правил професійної етики під час обговорення й прийняття рішень.

Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою тощо.

Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, належать: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Упровадження політичних рішень у життя успішне лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.

Питання прийняття політичних рішень, підготовка законів та інших актів завжди приваблювали дослідників. Неабиякої уваги розробці концепції прийняття рішень приділяв Арістотель, який сформулював вихідний категоріальний апарат і розробив базову концепцію прийняття рішень. Питання раціонального та ефективного прийняття політичних рішень інтенсивно досліджувалися мислителями доби Просвіти (Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо). Можна виділити низку найбільш розроблених проблем: види державних актів (Гоббс), роль радників при правителях (Гоббс, Макіавеллі), особливості голосування у представницьких органах (Спіноза, Руссо), врахування ресурсів і чинників соціального середовища під час прийняття рішень (Воден). У працях вищезгаданих авторів е чимало ідей, які не втратили своєї актуальності і є предметом дослідження для багатьох науковців.

Щодо сутності поняття "рішення", воно, як відомо, означає вибір однієї з низки альтернатив у процесі досягнення поставлених цілей. Рішення може впливати на майбутній стан як об'єкта управління, так і на тих, хто їх приймає, тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинні мати суворо науковий характер. За природою та специфікою способів впливу на об'єкт управління можна виділити рішення: технічні, економічні та політичні, які взаємопов'язані та взаємозалежні між собою. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються в суспільстві. Політичний процес у суспільстві — це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі та просторі. Це сукупність дій, інституціалізованих і не інституціалізованих суб'єктів щодо здійснення своїх специфічних функцій у сфері влади, що призводять до зміни і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб'єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією і тією ж внутрішньою потребою — впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою. Отож, основна проблема політичного процесу полягає у прийнятті та реалізації політичних рішень.

З проблемою прийняття рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли перед ними виникає необхідність вибору оптимального варіанту поведінки, тобто найкращого способу дій, серед багатьох можливих у конкретних умовах. Політичне рішення — це свідомий вибір одного з двох можливих варіантів політичних дій, воно передує політичним діям, дає їм той чи інший імпульс. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу — різна. Якщо політична дія — це тип практичної діяльності, що спрямована на закріплення чи перетворення суспільних відносин, то політичне рішення належить до типу непрактичних дій. їх внутрішній зміст тотожний таким дослідницьким операціям, як пояснення чи розробка наукової теорії. Розробка і прийняття рішення — це не сама політична дія, а лише підготовка до неї. З іншого боку, прийняття політичних рішень — це центральний елемент перетворення вимог різних груп на засоби і методи регулювання соціальних відносин. Тобто, прийняття політичних рішень — це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. Усю різноманітність політичних рішень, з позиції суб'єкта їх прийняття, можна поділити на такі типи:

— закони і постанови вищих органів влади;

— рішення місцевих органів влади;

— рішення, що приймають безпосередньо громадяни;

— рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.

Перший і другий типи рішень приймають представницькі та виконавчі органи влади, третій — безпосередньо населення, четвертий — недержавні організаційні структури політичної системи.

У політичній науці сформувалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень: нормативний та поведінковий. Нормативна теорія трактує підхід як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. У якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби. Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних чинників, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації. Так підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють чималу роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто залучений до цього процесу, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх чинників, які виражають раціональність, технократизм цієї форми діяльності людей, з іншого — незважаючи на чималу роль, яку відіграють у цій справі регламенти та інститути, зазвичай у процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі та засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує. Ба більше, оскільки в суспільстві зазвичай немає якоїсь однієї групи, здатної повністю контролювати прийняття рішень, то цей процес завжди є компромісом, чи примиренням цінностей, що змагаються між собою, що посилює значення суб'єктивізму в цій справі.

У процесі прийняття рішень виділяємо такі суб'єкти: окремі індивіди, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних чи інших суспільних організаціях, до компетенції яких, згідно з Конституцією чи статусом, входять розробка та прийняття політичних рішень. На різних етапах процесу підготовки і прийняття політичних рішень може бути залучено різні соціальні суб'єкти. Однак не завжди можна відповісти на запитання "хто готує і приймає політичні рішення?", опираючись на положення Конституції, яка визначає компетенцію політичних інститутів. Можливі ситуації, коли політичні інститути, покликані приймати рішення, насправді є маріонетками, що виконують волю інших суб'єктів і надають лише законну форму вже підготовленим та ухваленим рішенням. Аби визначити, хто фактично за цього режиму приймає рішення, потрібно ретельно дослідити стосунки між політичними елітами і формальними суб'єктами влади, визначити конкретних осіб чи групи, котрі контролюють діяльність формальних інститутів чи мають безпосередній на них вплив.

На початку 50-х років XX ст. поглиблене вивчення політичної влади поступово призвело до трактування її як участі у прийнятті політичних рішень. Це пояснювалося насамперед тим, що від неї дедалі більше вимагалося дати відповідь на запитання: як зробити ефективнішою реалізацію влади, як наблизитися до оптимальності владних стосунків. Цей підхід базувався на тезі, яку висунув американський політолог Г. Лассуелл: "влада є участю у прийнятті рішень: А має владу над Б стосовно цінностей К, якщо А бере участь у прийнятті рішень, які впливають на політику Б, пов'язану з цінностями К". Продовжуючи розглядати владу в межах цього підходу, як участі в рішеннях американці Р. Снайдер, Б. Сапін, Г. Брак розробили понятійний апарат політичних рішень. Вони запропонували чотири основних поняття аналізу рішень:

— прийняття рішень як процес вибору способів діяльності;

— процес рішення як кінцевий результат усього ходу прийняття рішень;

— осередок рішень, що його розглядали, як групу тих, хто приймає рішення;

— організаційна система, тобто група ролей і стосунків, а також дій, що з них випливають.

Також варто детальніше зупинитися на понятті, найменш розробленому в західних джерелах, але надзвичайно важливому. Це — реалізація (імплементація) рішення, яке є завершальною фазою процесу прийняття рішень. Від того, наскільки ефективною буде імплементація рішення, залежить оцінка ефективності процесу прийняття політичних рішень узагалі. Правильна реалізація рішення (навіть ідеальний варіант) передбачає гармонізацію сфери політичних цінностей зі сферою методів, засобів, за допомогою яких змінюють політичну дійсність. Але існують випадки, коли не завжди оптимальне рішення передбачатиме його добру реалізацію, яка призведе до позитивних результатів, адже реалізація як поганого, так і хорошого рішення, є неможливою без підтримки громадян, а добре рішення ризикує стати помилкою в процесі його виконання. Після аналізу всієї складності реалізації рішень виникає запитання: що ж потрібно для ефективної імплементації політичних рішень. На нього спробували відповісти американські дослідники П. Сабатєр та Д. Мазменіан. Вони намагалися проаналізувати певні умови, за яких політичне рішення, закони чи інші державні акти, що мають на меті важливі зміни в політиці, зможуть справді досягти своєї мети. Таких умов вони виділяють п'ять:

— проект має базуватися на глибокій теорії відносних змін у цільовій групі, яка своїми діями повинна досягти кінцевої мети рішення;

— статутні чи інші базові політичні рішення мають містити недвозначні політичні директиви. Структура імплементаційного процесу має задовольнити цільову групу, а сам процес сприйматися як бажаний;

— лідер імплементаційного процесу повинен бути професійним керівником, вирізнятися певною політичною майстерністю для здійснення встановлених законом цілей;

— протягом імплементаційного процесу активними прихильниками програми мають бути групи виборців і бодай декілька представників законодавчої влади (або голови виконавчої влади), за умови, що судова влада буде нейтральною або підтримуватиме цей проект;

— важливо, щоб відносні пріоритети статутних цінностей не руйнувалися появою конфліктної громадської політики чи змінами в соціально-економічній політиці, що, натомість, може призвести до руйнування теорії статуту та політичної підтримки.

Проблемами ефективної імплементації політичних рішень займався також Макс Вебер. Кажучи про відмінність між поняттями "керівництва" та "управління", М. Вебер стверджував, що політики керують суспільством, організовують його для виконання політичних рішень, а виконують їх, реалізують професіонали управління: спеціальний апарат, суспільна група, що отримала назву "бюрократія". Для ефективної реалізації політичних рішень "бюрократія" стає суспільною організацією, що має такі риси:

— ієрархічна організація чиновників, у якій обов'язково присутній принцип компетентності, певний загальноосвітній та соціальний ценз;

— певний тип поведінки та діяльності, який визначають організаційні владні структури;

— раціональна діяльність певних суспільних груп і організацій на основі визначених правил та функцій, за якими здійснюється розподіл компетенцій і відповідальності;

— наявність дисципліни, відповідальності й обов'язковості.

Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії — це форма легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, форма контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу. Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Однак, за прийняття таких рішень наявний і політичний ризик.

Розвинуте суспільство й держава за певного рівня політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних і осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія містить приклади швидких і непередбачуваних дій, що стають для суб'єкта політики несподіванкою.

Надзвичайно високим є ступінь ризику під час прийняття політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент, ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не лише відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.

Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно й якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі.

Політичний ризик може охоплювати водночас мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.

На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма "БЕРІ", яка дає оцінки "індексу політичного ризику". При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі чинники як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень правопорядку (демонстрації, страйки) тощо. За методикою "БЕРІ", до загального показника, поряд з оцінками політичного ризику, входить "індекс ризику операцій". Визначаючи його, крім економічних, обов'язково враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої сили і продуктивності праці, рівень політичного безладу тощо. Урахування всіх чинників, зокрема й політичних, під час прийняття рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин, робить оцінку реалій більш повною та адекватною, що, своєю чергою, сприяє досягненню мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає. Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.

Процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії, відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них неабияк залежать темпи розвитку, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура та оптимальний розвиток усього світоустрою.

Отже, простеживши еволюцію розвитку теорії прийняття політичних рішень, розглянувши низку підходів західних дослідників, що розкривають зміст поняття "політичне рішення", типи політичних рішень, особливості процесу прийняття та імплементації політичних рішень, можемо стверджувати, що цей процес є складним і багатогранним, ефективність його залежить від впливу об'єктивних та суб'єктивних чинників.

Оскільки Україна перебуває на перехідному етапі свого розвитку, коли започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається зміщення центру прийняття політичних рішень, стан перехідності буде двояко (як позитивно, так і негативно) впливати на процес прийняття та реалізації політичних рішень. Нашим завданням сьогодні є зберегти позитивні зміни у процесі прийняття та реалізації політичних рішень (активізація діяльності органів місцевого самоврядування, забезпечення об'єктивною інформацією суб'єктів рішень, трансформація еліти, яка формує органи влади, що приймають політичні рішення) та подолання негативних результатів (тривалий процес формування механізмів ефективного прийняття політичних рішень, а особливо механізмів контролю за їхньою реалізацією, збереження при владі старої правлячої номенклатури тощо). Тому, доки всіх негативних особливостей (або бодай частково) в цьому складному процесі не буде усунено, говорити про повну демократизацію українського суспільства та про ефективне вироблення і реалізацію політичних рішень ще не час.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень.

Політична мобілізація — це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби й технології політичного ангажування можуть бути м'якими, тобто орієнтованими на цілі й інтереси громадян, або жорсткими, примусовими, які залучають маси до політичної участі, незважаючи на їхні думки та погляди. За використання жорстких технологій створюється додатковий чинник, що мотивує виконання того чи іншого рішення — страх перед загрозою використання організованих негативних санкцій.

За допомогою технологій, що переконують, мобілізації досягають через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують і нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б настільки, наскільки вона може спричинити набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби достеменно знала про те, що саме сформувало цю її схильність.

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політичний маркетинг сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб'єкта

політики на різні соціальні групи задля донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі та через найефективніші джерела її поширення.

Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має значно давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість замінює кандидат як товар.

Маркетинг потребує відповідних способів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика. Іміджем називають цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об'єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними), завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну й індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.

Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:

— засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;

— систематичні опитування дають змогу визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;

— на основі особливостей та політичних позицій видаються рекомендації щодо необхідного корегування іміджу й персоналізованого зв'язку кандидата з виборцями.

До політичного маркетингу належать також "технології розвитку або експлуатації проблеми" і "технології захисту".

Надмірна увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання його скомпрометувати. При цьому іноді використовують засіб, який у юридичній практиці має назву "дифамації", тобто поширення чуток, які компрометують кандидата.

Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:

— усе, що сказано, брехня, я не даватиму цьому відсіч;

— так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;

— так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться; атака на опонента: людина, яка це сказала, — нечесна людина.

Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологіями політичної боротьби.

Детальніше проаналізуємо засновування тих чи інших політичних технологій на прикладі виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність дій, до яких вдаються партії, виборчі об'єднання чи окремі кандидати та їхні команди для досягнення передвиборчих завдань.

Першу в історії спеціалізовану службу з проведення політичних (зокрема виборчих) кампаній організували 1933 р. у Каліфорнії журналіст К. Уайтекер і рекламний агент JI. Бакстер. Упродовж 1933—1955 pp. вони провели 75 політичних кампаній, у 70-ти з яких здобули перемогу.

Поступово накопичувалися матеріали в галузі вивчення електоральної поведінки громадян і чинників, що впливають на вибір певних кандидатів чи політичних сил. Виборчі кампанії фахівці почали розглядати як такі, що підлягають аналізу, прогнозуванню та регулюються за допомогою застосування тих чи інших політичних технологій.

Виборча технологія — це сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати їх віддати свій голос за певного кандидати чи партію. Особливість виборчих технологій — їх спрямованість на внесення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку виборців, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, прагнень.

Сучасний підхід до виборчих технологій відзначається необхідністю поєднання практичного досвіду політичної боротьби та наукового знання. Важливо не лише знати добре відомі методи передвиборчої боротьби, а й розуміти глибинні причини успіху чи невдачі конкретних технологій.

Виборчі технології в руках фахівців стають потужною зброєю, яка дозволяє помітно змінювати електоральні симпатії тих чи інших груп населення. Проте це стає можливим лише за умови, якщо виборчі технології застосовують комплексно, згідно з науково обґрунтованою стратегією виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, що відбуваються у масовій свідомості.

На основі аналізу передвиборчої ситуації виробляється певна стратегія виборчої кампанії, котру можна визначити як сукупність інформаційних тем, розкриттю котрих повинна бути підпорядкована вся виборча кампанія.

Стратегічний задум виборчої кампанії може бути реалізованим лише в конкретних справах самого кандидата, його команди та їх добровільних помічників. Вибір тих чи інших методів безпосередньо залежить від обраної тактики, тобто сукупності методів та способів дії, які безпосередньо визначаються розвитком ситуації та намірами діючих осіб.

Можна визначити кілька основних напрямів у виборчому процесі:

— створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом усієї виборчої кампанії;

— створення інформаційних приводів;

— підготовка та поширення політичної реклами;

— організація виступів кандидата перед виборцями.

У сучасних умовах кандидату та його команді доводиться здійснювати виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається за трьома напрямами:

— просування позитивного іміджу кандидата та його програми;

— критика, викриття недоліків суперників;

— захист недоліків кандидата та його програми від критики з боку суперників.

Під час будь-якої виборчої кампанії доводиться вирішувати питання про співвідношення цих трьох напрямів. Можна побудувати передвиборчу боротьбу на пропаганді своєї програми. Переважно цей шлях обирають партії та кандидати, які перебувають при владі та досягли значних позитивних результатів. Можна обрати основним напрямом критику, викриття конкурентів. Зазвичай, цей шлях обирають опозиційні сили, або кандидати, які перебувають при владі, але не змогли досягти вагомих позитивних результатів. Якщо ж у передвиборчих змаганнях пріоритетним стає третій напрям — захист іміджу, програми, то це вказує на слабкість кандидата та його команди. Учасник передвиборчого змагання, який перейшов до оборони, здебільшого приречений на поразку, бо в масовій свідомості починає працювати стереотип: "якщо виправдовується, отже, винен".

Часто передвиборча боротьба набу