Політологія - Гетьманчук М.П. - 6.2. Політична культура

Політична свідомість є активним чинником формування певної політичної культури, в якій виявляється взаємодія знань, цінностей та зразків практичної поведінки людей. Від типу політичної культури неабияк залежить характер і наслідки політичної діяльності окремих осіб, груп тиску, політичних партій тощо. Вона є одним із визначальних чинників забезпечення стабільного функціонування як окремих політичних інститутів, так і політичної системи суспільства загалом.

Те, що нині називають політичною культурою, свого часу було предметом особливої уваги Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля та багатьох інших видатних учених. Саме поняття "політична культура" впровадив у науковий обіг німецький мислитель епохи Просвітництва Й. Г. Гердер наприкінці ХУІПст.

Проте активне осмислення цього феномену розпочалося лише з 50-х років XX ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної культури.

Нині в науковій літературі утвердилося декілька засадничих підходів до трактування поняття "політична культура":

— по-перше, політичну культуру вважають системою цінностей соціуму та його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності;

— по-друге, політична культура — це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків поведінки.

— по-третє, політична культура характеризується як система переконань, ідей, уявлень, установок, моделей масової поведінки, що формувалися історично.

Політична культура, як відзначає американський політолог Д. Дівайн, це історична система поширених фундаментальних цінностей політичної поведінки. Вона передбачає вивчення таких понять, як "влада", "свобода", "соціальна справедливість" тощо.

Зрозуміло, що кожна історична епоха інтерпретує їх по-своєму. Скажімо, якщо в епоху Середньовіччя державну владу розглядали як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, у Новий час — як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то нині її трактують насамперед як інструмент узгодження соціальних інтересів, регулювання громадських стосунків.

Уявлення про основні функції політичної культури подано на рис. 6.6.

Функціонування політичної культури передбачає взаємодію суб'єкта та об'єкта. Суб'єктами політичної культури є індивіди з їхніми ціннісними орієнтаціями, громадські організації, політичні партії, регіональні та етнічні спільноти, соціальні групи, держави. Об'єктами політичної культури можуть бути політична система загалом та окремі її елементи. Залежно від того, на якому рівні виявляється політична культура, можна виділити політичну культуру суспільства, політичну культуру соціальної групи чи спільноти й політичну культуру особистості. Класифікацію політичної культури за рівнем спільності та за відношенням до влади зображено на рис. 6.7. У кожному випадку політична культура має складну багаторівневу структуру, що зображено на рис. 6.8.

До найпоширеніших структурних компонентів політичної культури належать: політичні уявлення; політичні переконання; політичні традиції; політичні установки; політичні орієнтації.

Політичні уявлення — це образи політичних об'єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об'єктивному політичному знанні або бути у вигляді політичних почуттів та настроїв, справжніми або помилковими.

Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики.

Важливу роль у формуванні політичних переконань відіграють політичні цінності — моральні принципи, норми та ідеали політичного життя, що мають значення для певних індивідів та соціальних спільнот.

Стійкості політичній культурі надають політичні традиції — нормативні зразки політичної поведінки, які історично виникли, передаються з покоління в покоління та зберігаються упродовж тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими чи новими, національними чи світовими, динамічними чи статичними, з високою чи слабкою стійкістю.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб'єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтації. Політичні орієнтації — це установки, що ґрунтуються на системному уявленні об'єкта про цілі, плани та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Одним із засобів усебічного пізнання різних політичних культур є їх типологізація за багатьма критеріями (табл. 6.1).

Таблиця 6.1. Типологізація політичних культур за критеріями оцінки

Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні орієнтації суб'єктів політики, можна виокремити інші види політичної культури: правова культура, культура політичного мислення, культура політичної організації, культура політичної активності, культура електоральної політичної діяльності, культура політичного лідерства тощо.

В американській політології поширеним є підхід до типологізації політичної культури, за яким останніх розрізняють на підставі різноступеневого залучення особистості до політичного процесу. Дотримуючись такого підходу, Г. Алмонд і С. Верба визначили три "чистих" типи політичних культур:

— патріархальний, носії якого відзначаються низьким рівнем зацікавленості в політичних процесах і зазвичай вилучені з них;

— підданський, носії якого беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої можливості впливати на загальнообов'язкові політичні рішення;

— активістський, носії якого повністю залучені до політичного процесу, визначають його перебіг і розвиток.

Прикладом змішаного типу політичної культури, що формується на основі трьох чистих типів, є так звана громадянська культура, основними рисами якої (за Г. Алмондом і С. Вербою) є:

— переконаність громадян у тому, що вони мають брати участь у політиці, та їхня віра у власну здатність впливати на уряд;

— потенційна політична активність громадян, готовність, за потреби, взяти участь у політиці за відносної політичної пасивності громадян, непріоритетності політичної сфери у їхньому житті;

— віра політичних еліт, котрі приймають політичні рішення, у силу та впливовість громадської думки і громадської участі;

— прихильне ставлення громадян до існуючої політичної системи (культура підтримки);

— панування відносин взаємної довіри та співпраці між громадянами, поміркованості та здатності погоджуватися на компроміси.

Громадянська культура є різновидом демократичної політичної культури. Остання може бути у двох ідеологічних різновидах: консервативно-ліберальному та ліберально-демократичному. Водночас різновиди демократичної культури суттєво відрізняються від тоталітарної політичної культури, що зображено у табл. 6.2.

Нерідко для опису політичної культури суспільства використовують терміни "субкультура" та "домінуюча політична культура". Виокремлення домінуючої політичної культури ґрунтується на тому, що в реальному політичному житті більш чи менш систематично відбувається ротація влади. Політична субкультура як правлячої, так і контреліти, що прагне до влади, формується спочатку як конфліктна, конфронтаційна (політична ж культура правлячої еліти за певних умов може навіть набувати репресивних рис), і лише згодом набуває компромісних обрисів. Загальна політична культура суспільства вбирає саме ті цінності та зразки поведінки, які залишилися сталими у процесі ротації влади. Отож, демократичний зміст політичних процесів впливає на формування функціонального, а не конфліктного типу політичної культури.

Таблиця 6.2. Порівняльна характеристика тоталітарної та демократичної по літичної культури

Типові характеристики різних політичних культур виявляються через національну політичну мову, "мову політики". Йдеться про не спеціалізовану, а певним чином організовану загальну лексику, яку найбільш активно використовують у політичних текстах та виступах. Мова політики відображає певну ідеологію, домінуючу політичну культуру. Наприклад, політична мова, в якій багато висловів і окремих слів, запозичених з військової сфери ("боротьба з", "приймати", "наступ на", "похід проти" тощо) вказує на мілітаризований тип політичного мислення, тоталітарну політичну культуру. Водночас перевага в політичній мові таких термінів як "взаємовигідні інтереси", "взаємоповага", "співпраця", "політична стабільність" тощо вказує на демократичну політичну культуру.

Важливою складовою політичної культури є політична символіка. Політичний символ — це чуттєво-наочний, або абстрактний образ, що уособлює націю, державно-політичні інститути, політичні режими. Основними формами політичної символіки є:

— предметна (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політичних подій);

— словесна (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико-правового характеру);

— поведінкова (паради, демонстрації, святкові церемонії).