Політологія - Гетьманчук М.П. - 5.2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації

Результатом процесу політичної соціалізації є готовність людини до участі в політичному житті суспільства, що полягає в певному рівні її політичної мобілізованості. Ця готовність охоплює такі елементи:

— знання, достатні для свідомого залучення до політичного процесу, які передбачають уявлення про принципи функціонування політичної системи та наслідки участі індивіда у політиці;

— визнання фундаментальних цінностей суспільства на рівні пізнавального, емоційного та вольового аспектів;

— політичні навички, які сприяють переходу до політичної діяльності.

Наявність чи відсутність цих трьох компонентів у внутрішній структурі особистості спричиняє той чи інший тип політичної поведінки особи. Вперше таке важливе явище як політична поведінка особи в політичному житті суспільства розглянули вчені-бігевіористи. На їхню думку, об'єктом досліджень політології мають бути дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей.

Політична поведінка — та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які він виражає ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об'єктів. Може бути активною або пасивною, виявлятись у політичній зацікавленості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка — це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що надходять від політичної системи, яка може виявлятись у двох видах: відкритий — участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий — політична неучасть (бездіяльність).

Розглянемо детальніше феномен політичної участі. Роль стимулу, який спонукає людину до політичної діяльності, виконують інтереси людей.

Під інтересом розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об'єкт або певну діяльність. Усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення призводить до формування інтересу, який спонукає суб'єкт до суспільної діяльності.

За об'єктом, на який спрямована діяльність суб'єкта, суспільні інтереси поділяють на економічні!, політичні, соціальні, духовні. Власне політичні інтереси — це стимул до політичної діяльності індивіда. У процесі реалізації політичного інтересу особистість самостверджується та демонструє ставлення до політичної влади. Оскільки політика є засобом регулювання суспільного життя, то в процесі політичної діяльності задовольняються й інші види інтересів та потреб: економічні, культурні, духовні, релігійні. Інтерес індивіда до політики можуть спричиняти будь-які невдоволені потреби, якщо їх вирішення залежить від дій та рішень влади (шкільна реформа, рівень податків тощо), до того ж ці проблеми можуть набувати політичного характеру, що, відтак, значно посилює ступінь політичної активності людей.

Що ж спонукає людину до політичної діяльності? У тоталітарній державі (колишньому СРСР) такого питання взагалі не виникало. Вважали, що політика держави сама має зацікавити кожну людину. Однак мотиви політичної участі не полягають у виконанні громадянами Конституції.

Соціологічні дослідження свідчать, що, насамперед через участь у політиці, людина задовольняє одну з базових потреб — потребу у спілкуванні. Спілкування відбувається на різних рівнях — у сім'ї, в товаристві, в трудовому колективі. Але політика надає змогу людині спілкуватися з великими групами людей, зіставляти власні інтереси з інтересами групи, впливати на поведінку членів групи. У такому спілкуванні формується громадянська ідентичність людини — усвідомлення себе як члена цього суспільства.

Інколи політиком стає людина, яка не зуміла реалізувати себе у сім'ї, професійній кар'єрі. У такому разі політична участь стає засобом компенсації особистих, професійних або творчих невдач.

Ще одна потреба, яка підштовхує людей до активності у політиці — це потреба особистого контролю над перебігом політичних подій. Об'єктом контролю в цьому разі є політичні інституції, їхня діяльність та поведінка окремих людей і груп у вирішальних громадсько-політичних ситуаціях. Учені вважають, що якщо в процесі участі у політиці не задовольняється потреба у контролі, то це призводить або до відчуження людини від політики, або до її участі в політичних групах екстремістського спрямування, які схильні до насильства.

Політична участь — це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.

Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною (наприклад, виконання чийогось наказу). Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних стосунків. Жодна сучасна політична система не минає без такого втручання.

Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, прямою або опосередкованою, санкціонованою (легітимною), або несанкціонованою (нелегітимною). З огляду на специфіку розвитку демократичних форм політичного життя, на особливу увагу заслуговує розгляд таких форм політичної участі як пряма й опосередкована.

Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі є референдум та плебісцит.

Референдум (від лат. referendum — те, про що треба сповістити). Лідером у проведенні референдумів є Швейцарія (з 1945 по 1980 pp. було проведено 169 референдумів). В умовах сучасного політичного розвитку референдум — це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Прикладом такого референдуму може слугувати Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" Це була рішуча перемога демократичних сил, усіх українців на довгому і тернистому шляху до своєї держави. Референдум може мати і локальний характер, якщо на нього винесено питання, що має значення для людей, котрі проживають у певному регіоні.

Іншою формою прямої участі громадян у політиці є плебісцит — опитування населення через голосування про приналежність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання ухвалюють самі виборці.

Найбільш поширеною та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. Під час виборів, голосуванням виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та ухвалюватимуть закони. Делегуючи захист своїх інтересів представникам, люди стають причетними до політики. Однак ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.

Упродовж XX ст. у різних країнах світу було здійснено низку досліджень, мета яких полягала у вивченні якісних показників пересічного виборця. Згідно з раціоналістичною моделлю, притаманною для демократичної форми правління, що ототожнюється з народовладдям, виборець має такі риси: усвідомлення своїх інтересів; твереза й адекватна оцінка інформації; свідомий вибір кращого (на думку конкретного виборця) представника до органів влади. Під час дослідження поведінки виборців раціоналістична модель була спростована, і вчені дійшли висновку, що пересічний виборець слабо орієнтується у політиці, а його вибір залежить від емоцій, приналежності до певної суспільної групи та впливу агентів політичної соціалізації (сім'я, ЗМІ, політичні партії, трудові колективи тощо). Таким чином, сучасна модель пересічного виборця трактує його як людину, що не дуже (або зовсім) не цікавиться політикою; байдужа до суті проблем, пов'язаних із політикою; має приблизне уявлення про механізми реалізації політики, а, отже, не може компетентно оцінювати діяльність політичних партій та лідерів. Загалом, на вибір пересічного громадянина впливають такі чинники:

— структурні, до яких належать модель виборчої системи, ЗМІ, демократичність або недемократичність політичної системи та особливості її побудови;

— ситуативні, до яких належать вплив і кількість наявних у країні політичних партій, авторитет політичних лідерів, можливість створення коаліції;

— кон'юнктурні, серед них економічне становище держави, міжнародна ситуація, взаємовідносини між політичними партіями та особливості політичної боротьби;

— політична культура, яка базується на демократичних або недемократичних традиціях політичного життя в країні.

Серед політологів дедалі популярнішою стає ідея сполучення прямої та представницької форм участі громадян у політиці. Так, на місцевому рівні більш ефективними є інститути прямої демократії, а інститути представницької демократії, поряд із формами прямої участі громадян, доцільніше використовувати на загальнонаціональному рівні.

Складним соціально-психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що виявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності). Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути спричинені різними чинниками, структурними компонентами яких є:

1) вилучення з політичних відносин, спричинене низьким рівнем розвитку цієї особи;

2) неучасть у політиці як результат заорганізованості політичної системи, низької ефективності механізмів зворотнього зв'язку між системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності політичних інститутів, байдужості до їх функціонування;

3) політична апатія як форма несприйняття політичної системи, яка виникає внаслідок чужоземного завоювання (окупації), перемоги контрреволюції, кривавого придушення масових соціальних і політичних рухів;

4) політичний бойкот як вираження активного несприйняття конкретної політичної системи та її інститутів;

5) політичний нейтралітет як вираження вдоволення справами в умовах стабільного розвитку системи.

Отже, політична участь і політична неучасть — це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної й суспільної системи та інших соціальних суб'єктів.

В умовах стабільності суспільно-політичної системи рівновагою між політичною участю та неучастю (політичною бездіяльністю), між суспільним консенсусом і конфліктом є чинники, які забезпечують стійкість, стабільність та демократизм системи. З іншого боку, періоди криз та кардинальних суспільних змін впливають на значне підвищення політичної активності громадян. Наприклад, Помаранчева революція 2004 р. в Україні, яка дала поштовх до значного зростання активності українців. Наступні виборчі кампанії в Україні, під час яких обирали до найвищого законодавчого органу — Верховної Ради, — засвідчили високий рівень активності громадян. Проте й надалі в Україні є проблема підвищення компетенції вибору, яку можна вирішити через отримання досвіду політичної участі в умовах демократизації. Однак ця проблема доволі складна й пов'язана з процесом розбудови демократичних традицій та демократичної політичної культури, що вимагає часу і зусиль.

Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, чинники, моделі та типи, є готовність особи до участі в політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який відбувається у межах соціально-політичної системи.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке політична соціалізація особи? Назвіть основні її етапи.

2. Які агенти політичної соціалізіції е домінуючими на різних її етапах?

3. Які Ви знаєте типи політичної соціалізації? Назвіть їх основні ознаки.

4. Які риси, набуті під час соціалізації, притаманні громадянину:

а) у демократичному суспільстві;

б) у недемократичному суспільстві?

5. Що таке політична поведінка особи? Які типи політичної поведінки Ви знаєте?

6. Чим може бути спричинений "закритий" тип політичної поведінки (політична бездіяльність)?

7. Назвіть рівні "відкритого" типу політичної поведінки (політичної участі).

8. Хто такий політичний лідер? Які типи політичного лідера Вам відомі?

9. Назвіть та охарактеризуйте функції політичного лідера.

10. Які Ви знаєте системи відбору політичних лідерів?

11. Яку з систем добору політичних лідерів найчастіше застосовують:

а) у демократичному суспільстві;

б) у недемократичному суспільстві?