Політологія - Гетьманчук М.П. - 7.2. Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства — явище історичне. Її становлення та розвиток відображають процеси інституалізації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності и становлення й функціонування необхідно розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій.

Поняття "соціальна структура" у наукових і соціально-політичних джерелах має кілька трактувань. У широкому розумінні — це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, а також соціальних інститутів.

Соціальна структура — сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійно- кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.

Визначальну роль у політичному процесі відіграють великі та малі групи людей. Суспільні групи формуються або природно, на основі соціальної диференціації (розшарування) суспільства, або свідомим об'єднанням людей у громадські організації чи створенням певних інститутів із специфічним становищем та інтересами.

Соціальна структура суспільства — це сукупність усіх соціальних груп і спільнот цього суспільства, що взаємодіють між собою. Поняття групи охоплює множину людей різного рівня консолідації, які об'єднані:

— спільними ознаками;

— суспільними взаємозв'язками;

— спільними інтересами і діяльністю;

— організацією.

Важливо відрізняти групи низького рівня консолідації, коли вони ще не є "групами інтересів" і відповідно суб'єктами політики, від згуртованих самосвідомих "груп інтересів", які починають відігравати роль базового суб'єкта політичної діяльності.

Джерелом спонтанного утворення груп — елементів соціальної структури — є соціальна диференціація: горизонтальна і вертикальна.

Наслідком горизонтальної диференціації є групи людей, що відображають розмаїтість форм суспільного життя, його різнобарвність. Вони можуть співіснувати паралельно, не підпорядковуватися одна одній, і не класифікувати людську свідомість у ієрархічному порядку (від нижчого до вищого). Це етноси, нації, демографічні групи, регіональні спільноти тощо. У них різні інтереси, але за кожною з цих груп визнають однакове право на їх реалізацію.

Найбільшими групами інтересів, що уособлюють горизонтальний поділ суспільства і людства загалом, є нації та інші етноси. У перекладі з грецької термін "етнос" означає "народ". Використовують його у суспільних науках для означення стійких історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури. Ширше його можна визначити як спільноту людей, об'єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Усвідомлення етносом своїх специфічних інтересів та необхідності їх захисту політичними методами перетворює його на націю, яка стає суб'єктом політичного життя.

Нація є вищою, модерною формою етнічно-політичної спільноти людей. Порівняно з етносом, для нації характерні вищий рівень консолідації та самоусвідомлення, який виявляється у творенні (або прагненні до творення) власної держави.

Нації вступають у політичний процес як його суб'єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб (збереження і вільного розвитку своєї мовної та культурної самобутності), а також політичних та економічних

інтересів, передусім рівноправності на арені політичних і економічних змагань. Суб'єктами політики всередині держав можуть також бути частини націй чи етносів, що з певних причин опинилися в іншому етнічному середовищі — національні групи та меншини. Вони є об'єктами етнополітики як одного з напрямів державної політики, що покликана вирішувати всі ці проблеми співжиття етносів і національних груп.

Вертикальну диференціацію творять класи, соціальні верстви, соціально-демографічні спільноти, що формуються внаслідок соціальної нерівності, тобто неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їхній суспільний статус — можливості особистого розвитку та розвитку своїх дітей, перспективи посідання певного суспільного становища (вищого або нижчого), яке, натомість, розширює або звужує їхні життєві можливості.

Суспільство, яке поляризується на два протилежні табори — привілейовані й політично впливові "верхи" і знедолені та безправні "низи", — називають дихотомічним, тобто двополюсним. На відміну від нього, у плюралістичному суспільстві за владу, матеріальні й духовні цінності змагається чимало різноманітних груп із специфічними інтересами.

Оскільки підставою для утворення класів і соціальних верств є неоднакове володіння засобами до життя, нерівні можливості, то їхні інтереси стосуються передусім розподілу матеріальних ресурсів.

Уособленням вертикальної диференціації суспільства є класи та соціальні верстви (страти). їх утворення, взаємодію та вплив на політичне життя пояснюють у термінах трьох основних теорій: теорії класів, теорії соціальної стратифікації та теорії еліт.

Хоча саме поняття класів виникло ще у XVIII ст., теоретичне обґрунтування їх ролі в політичній боротьбі належить марксизму. Марксистська теорія класів і класової боротьби виникла в період загострення соціальних суперечностей у Європі внаслідок двох основних причин:

— по-перше, утворення капіталізму і відповідних йому ліберально-демократичних режимів відбувалося в умовах жорсткого протиборства з деспотичними режимами. Суспільство розколювалося на два протилежні табори, що провадили запеклу боротьбу за владу;

— по-друге, сам капіталізм у період становлення характеризувався поляризацією бідності й багатства, гострими конфліктами між найманими малозабезпеченими працівниками (пролетаріатом) і власниками підприємств (капіталістами). Ці обставини й зумовили марксистський погляд на класи як основні суб'єкти історії і політичного процесу та на першопричину їх утворення: суспільний розподіл праці й приватну власність на засоби виробництва.

Хоча у марксистській теорії класового поділу було чимало слушного, але в основному соціально-політичному прогнозі щодо подальшої поляризації капіталістичних суспільств між багатством і бідністю та щодо неминучого

загострення класової боротьби у промислово розвинутих країнах аж до вибуху всієї системи соціалістичною революцією, К. Маркс помилився. А так званий "класовий підхід" було перетворено на СРСР (у рамках відкорегованого Сталіним "марксизму-ленінізму") в ідеологічне підґрунтя терору і політичного насильства тоталітарної держави.

У Західній Європі, зокрема, досить поширеними нині є так звані неовеберіанські концепції класів. їх автори намагаються так поєднати ідеї К. Маркса і М. Вебера, щоб вони відповідали потребам і можливостям соціального аналізу (Б. Гідденс, Ф. Паркінс). Неовеберіанці визнають економічні корені класів, але основну увагу зосереджують на визначенні умов і закономірностей їх структурування як соціальних спільнот, підкреслюють такі ознаки класового поділу, як "соціальна закритість", відокремленість класів від інших груп значними соціальними перегородками; стабільність класової приналежності впродовж декількох поколінь; їх самовідтворюваність тощо.

Та найпопулярнішою нині, без сумніву, є теорія соціальної стратифікації. Головна її перевага полягає в тому, що вона бере до уваги все розмаїття критеріїв соціального становища людей і пропонує, на основі їх кількісного виміру, картину вертикального розміщення груп — від тих, що перебувають на верхніх щаблях уявної соціальної драбини, до тих, що розміщені біля її основи. Термін "стратифікація" власне й означає вертикальне розшарування. Серед показників соціального становища враховують багатство й доходи, владу, вид занять, освіту, спосіб життя, престиж, етнічну, расову та релігійну приналежності, стать, вік тощо. Згодом, на перетині цих характеристик, за допомогою досить складних методик виділяються класи — ширші категорії, що безпосередньо вказують на суспільне становище людей: від вищого класу до підкласу, тобто люмпенів, декласованих елементів. У рамках теорії стратифікації класи, проте, розглядають не як суспільні групи — реальні або потенційні суб'єкти політичної діяльності, — а лише як статистичні категорії, що дозволяють узагальнити матеріал і зробити картину соціального розшарування менш строкатою.

Аналіз соціальної структури України потребує урахування попереднього радянського досвіду управління соціальними процесами. Згідно з твердженням радянських науковців, соціально-класова структура (формула "2 + 1" — два основних класи (робітники і колгоспники) та суспільна верства (прошарок, трудова інтелігенція) Радянського Союзу визначалися тенденцією зближення їх соціального становища та інтересів, поступовим усуненням відмінностей між розумовою та фізичною працею, містом та селом на шляху утвердження соціально однорідного безкласового суспільства.

Проте цю концепцію заперечувала не лише більшість західних науковців, а й деякі дослідники з країн так званого соціалістичного табору, добре обізнані з особливостями нової системи. Одним із перших це зробив колишній югославський партійний та державний керівник М. Джилас у книзі "Новий клас" (1956 p.). Він переконливо довів, що правляча верхівка (партійно-державна номенклатура) у так званих соціалістичних країнах перетворилася на відірваний

від народу клас із своїми специфічними інтересами, і що основна лінія розмежування проходить тут саме між партійною бюрократією та народом.

Такого погляду дотримувалися відомі західні дослідники (Р. Арон, Г. Арендт). Найпоширенішою на Заході схемою соціально-класового поділу СРСР була дихотомічна (двополюсна) модель суспільства, що відображала протистояння панівної еліти (партійно-державної та виробничо-управлінської номенклатури) й аморфної, неструктурованої маси. Еліта виконувала не лише владні, а й розподільчі функції, що в умовах одержавлення власності й відсутності незалежних від держави засобів до існування у решти населення робили її могутньою як політично, так і економічно.

Найпридатнішим інструментом для вивчення такої аморфної перехідної структури, якою нині є соціальна структура українського суспільства, може бути теорія соціальної стратифікації. Вона пропонує різноманітні критерії для виділення реально існуючих соціальних груп, зосереджуючи увагу на виді занять, доходах, статусі, доступі до влади.

Щодо виду занять, то можна виокремити такі верстви: робітники, селяни, інтелігенція, службовці, підприємці, студенти, пенсіонери тощо. Кожна з цих груп має певний соціальний статус, переважно пов'язаний із видом занять та його традиційним престижем у нашому суспільстві.

За умов різкої соціально-економічної диференціації населення гостро постає проблема формування "середнього класу" як основи стабільності та життєдіяльності українського суспільства. Проте узгоджених критеріїв цієї соціальної групи досі не вироблено, і в соціологічних дослідженнях респонденти переважно виходять із власної суб'єктивної оцінки свого майнового стану як ознаки приналежності (чи неприналежності) до "середнього класу".

За таких умов більшість українського населення потрапляє до специфічного класу, який умовно можна назвати основним, характерними його рисами є:

— професійна гетерогенність (він складається з великої частки інтелектуалів та робітників промисловості, сфери обслуговування і сільського господарства, які досі не знайшли свого належного, стабільного місця в нових умовах, мають украй низькі доходи від зайнятості, незалежно від сектора); частково до цієї групи входять безробітні, котрі залежать від періодичних доходів, що їх дає тимчасова зайнятість у різних сферах;

— він постійно існує в умовах крайньої непевності та невизначеності;

— психологічно поділяється на дві групи: тих, хто ще сподівається підвищите свій життєвий рівень, і тих, хто вже втратив таку надію.

Причиною низького рівня життя основної частини населення України є передусім незадовільні темпи й обсяг економічних реформ, зумовлені пануванням тісно взаємопов'язаних представників старої партійно-державної номенклатури та представників нового вищого підприємницького прошарку.

За таких умов політична та економічна влада загалом залишаються невідо- кремленими одна від одної, сконцентрованими у руках декількох надпотужних політико-бізнесових груп. їхні політичні інтереси вимагають збереження максимально недоторканого становища в державі, оскільки суттєві зміни, насамперед у сфері власності на найприбутковіші підприємства та галузі, можуть призвести до непрогнозованих процесів взаємного поборювання та конфронтації. У стабільності політичної ситуації також зацікавлена частина представників середнього та малого бізнесу, еліти, які змогли адаптуватися до нових умов.