Політологія - Гетьманчук М.П. - 10.1. Демократія як ідеал і політична дійсність

10.1.Демократія як ідеал і політична дійсність

10.2.Основні ознаки демократичного політичного режиму

10.3.Типологія демократичних режимів (моделі демократії)

10.4.Форми демократичного правління

10.5.Сучасні концепції демократії

Форма держави, будучи системним явищем, реалізується у формах державно-територіального устрою, державного правління та механізмах політичного режиму. Форма державно-територіального устрою визначається територіально-політичною організацією держави, правовим статусом територій та розподілом владних повноважень між центром і регіонами. Форма державного правління залежить від порядку формування вищих органів державної влади, їх правового статусу та співвідношення між ними.

Форми державно-територіального устрою та державного врядування відображають важливі елементи в організації державної влади. Проте лише їх аналіз ще не дає змоги з'ясувати всі суттєві ознаки політичної природи і характеру сучасних держав в усій їхній різноманітності, оскільки форми правління і державно-територіального устрою дають уявлення переважно про структурно-організаційний аспект здійснення влади, тобто про зовнішнє вираження державності. Прийоми ж і методи функціонування влади, її внутрішні механізми та принципи можуть бути розкриті через з'ясування типу пануючого в державі політичного режиму, який можна визначити як спосіб функціонування державної влади, певну систему методів і прийомів її здійснення, що має такі якісні характеристики: ставлення органів державної влади до правових підстав своєї діяльності, принципи и взаємовідносин із громадянським суспільством, можливості для реалізації людських прав і політичних свобод у суспільстві, правовий статус особистості.

З історії відомо чимало різновидів політичних режимів як способів здійснення влади: аристократія, політея, деспотія, олігархія тощо. Сучасну типологію політичних режимів запропонував 1982 р. відомий англійський політолог П. Уошбурн, який вважав за доцільне поділити їх на дві великі групи: демократичні та недемократичні режими, про які йтиметься далі.

10.1. Демократія як ідеал і політична дійсність

Термін "демократія" (грец. — "народовладдя") є одним із найпоширеніших та багатозначних понять як політичної теорії, так і політичної практики, у найширшому значенні демократію розглядають як систему функціонування й розвитку суспільства загалом, як спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, котрі відбуваються в ньому.

Водночас демократію розглядають як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини тощо). Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності, демократія набуває ознак громадського руху (національно-демократичного, соціально-демократичного, ліберально-демократичного тощо). Термін "демократія" застосовують також для означення типу будь-якого об'єднання, що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича тощо демократії).

І нарешті, демократію розглядають як певний спосіб організації та функціонування державно-владної сфери, як форму державного ладу, засновану на участі громадян у процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким органам, за якої гарантуються права й свободи особистості та меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи представництва інтересів усіх суспільних груп.

Поняття "влада народу" (демократія) вперше застосували у Стародавній Греції для означення певної форми врядування громадян у невеликих містах-державах (полісах). Початки демократичного врядування прийнято пов'язувати з реформами Солона у VI ст. до н. е., та найбільше нам відомо про афінську демократію часів Перікла (490—429 pp. до н. е.). Основні риси античної демократії:

• Використання механізмів прямої демократії.

Усі громадяни поліса мали право й були зобов'язані брати участь у прийнятті рішень із важливих для держави питань на міських зборах.

• Громадяни брали участь у здійсненні правосуддя та адміністративних функцій у державних установах. Ці посади заміщалися на виборній основі або жеребкуванням. Громадянин міг обіймати одну й ту саму посаду лише протягом року й один раз за життя.

• Принцип рівності та свободи громадян полягав у їхньому членстві в цій громаді та був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи політичні права були відсутніми.

• Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян вимагало одностайності при прийнятті рішень. Фракційність та інакомислення засуджували і карали остракізмом — відлучення від громади.

• Громадянство було вузьким. Воно обмежувалося корінним (у другому поколінні) вільним населенням чоловічої статі цього міста-держави.

• Демократія була маломасштабною і не поширювалася на інші міста.

Починаючи з ХУП—ХУЛІ ст. нашого часу, коли формуються сучасні національні держави, уявлення про демократію суттєво змінюється. Старе розуміння демократії як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, не могло знайти застосування в державних об'єднаннях із величезними територіями і багаточисельним населенням. Сформульовані французькими просвітителями XVIII ст. концепції суспільного договору та народного суверенітету започаткували сучасні уявлення про демократію як форму правління, за якої владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя, так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Зі змінами розмірів і структури об'єкта демократії (поява сучасних держав) відбуваються глобальні зміни в її інститутах та практиці. Американський політолог Р. Дал, зокрема, вказує на такі:

Сутнісним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ не обов'язково сам має ухвалювати рішення. Він делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

Розміри демократичної держави з представницькою формою правління мають перспективу необмеженого зростання.

Механізми прямої демократії, навіть у відносно малих державах, відрізняються обмеженою сферою застосування (за винятком деяких країн, наприклад Швейцарії).

Розмаїтість суспільного життя, що непрямо пов'язана з розмірами держав: почали сприймати як норму, що сприяло подоланню властивих античній демократії моністичних уявлень про єдині загальнонародний інтерес та волю. Конфлікти інтересів визнавали як неминуче і природне явище. Політичний плюралізм визнали принципом функціонування всієї політичної системи.

Розширення індивідуальних прав стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які отримали назву ліберально-демократичних систем. Виникла поліархія — сучасна форма демократії.

На думку Р. Дала, всі ці відмінності загалом становлять сутність сучасної демократичної держави, яка різко контрастує з давніми ідеалами й попередньою практикою демократичного врядування. Акценти роблять на індивідуальних правах, що стало наслідком як зрослих розмірів держави, так і визнання неминучості плюралізму та конфлікту інтересів. Стисло відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію наведено у табл. 10.1.

Таблиця 10.1. Відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію

Протягом XIX—XX ст. розвиток демократичної теорії призвів до формування трьох основних концепцій демократії: теорії учасницької (партисипаторної) демократії, теорії елітарної демократії та теорії плюралістичної демократії, про які йтиметься згодом.