Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Синтез політики і моралі

Процес синтезу політики і моралі - складний, внутрішньо суперечливий. Їх діалектико-функціональний зв'язок, як правило, не виступає на поверхні суспільного життя відкрито та чітко. Це й зрозуміло. Теоретичний погляд на політику й мораль в їх практичному виконанні фіксує не стільки їх схожість, скільки істотну відмінність. Почнемо з того, що політика в історичному сенсі більш "молода" форма свідомості та діяльності, аніж мораль - найдавніший інститут регулювання поведінки людей. Літопис моральних угод значно багатший, аніж історія політичних договорів і пактів.

Політика та мораль розрізняються за своїм носієм. Суб' єкт політики - великі соціальні спільності та утворення: клас, соціальна група, політична партія, держава. Суб' єктом моралі виступає вся спільність людей (загальнолюдська мораль), рід людський. Модифікації моралі - класова, професійна, релігійна, поколіннєва тощо лише конкретизують універсальність моралі, її загальнообов'язковий характер. Розрізняються політика та мораль - два суспільних явища - і за специфікою свого відображення реальності, мірою наповненості категорій "земним змістом". Для політики характерна її заземленість, посюсторонність, практичність (утилітаризм), її спрямованість. Моралі притаманна піднесеність в оцінці, деяка трансцендентність мислення, що досягає нерідко позамежних "космологічних" форм. Трансцендентний (лат. transcenderй - переступати) - термін, що означає протилежність іманентному, тобто притаманне, властиве, тому, що перебуває за межами свідомості та пізнання. Цей термін має важливе значення в філософії Іммануїла Канта, який вважав, що пізнання людини не здатне проникнути в трансцендентний світ, світ "речей в собі". З іншого боку, за Кантом, поведінка людини диктується трансцендентними нормами (вільною волею, безсмертною душею, Богом).

Здійснюючи орієнтаційну функцію, політика віддає перевагу кращому, найбільш корисному з можливого ("Політика - мистецтво можливого"). Мораль в її справжньому споконвічному сенсі орієнтує на найкраще саме по собі (моральний максималізм, категоричні імперативи Іммануїла Канта, заповіді Ісуса Христа). Спостерігаються істотні відмінності політики та моралі за засобами реалізації функцій, в тому числі і комунікативної. Політика "розмовляє" з суспільством здебільшого мовою владних розпоряджень, законів, що приймаються, референтних вказівок, політична ідеологія впроваджується в життя за допомогою спеціальних інститутів і організацій. Моральна лексика - це мова апеляції до совісті, переконання, умовляння, проповіді. Моралі характерний позаінституційний засіб функціонування. Мораль здійснює регулюючий вплив через атмосферу етосу, створюваного високоморальними людьми (етос вчителя, етос наставника, етос батьків, етос шляхетної, порядної людини тощо).

Що ж спільного у політиці та моралі як формах суспільної свідомості? Для всіх форм суспільної свідомості спільним є те, що в моралі та політиці відображається конкретне суспільне буття, мораль і політика активно зворотно впливають на суспільне буття, взаємно проникають одне в одне, взаємодіють між собою, включаються в єдину надбудову того або іншого суспільства. Спільне між формами суспільної свідомості - мораллю та політикою - виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній соціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вираження в рішеннях і документах суспільних, державних організацій і органів. Єдність політичної та моральної мети визначає існування спільного між політичними та моральними нормами, що мають багато ідентичного, схожого в своїй ідейній основі, класовій та загальнолюдській суттєвості та функціональній залежності. Відображуючи особливості розвитку різноманітних реальних відносин в суспільстві, мораль охоплює дедалі більшу сферу дії; політика ж дедалі більш активно базується на моральній основі, що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних політичних рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали всіх членів суспільства, включають вимоги, вироблені протягом тисячолітньої боротьби з соціально-політичним злом. Переходячи в політичні принципи, норми моралі визначають їх найбільш справедливий зміст. Авторитет норм політики перебуває в прямій залежності від ступеня їх відповідності вимогам моралі, що невпинно поглиблюються. Чим глибше моральний зміст політичних відносин, тим ширше в політичних відносинах реалізуються принципи морального кодексу, тим повніший, багатший, тим більш представницький зміст політичних принципів, більш стійке сприймання їх людьми.

!стотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів діяльності, її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність можна визначити як спрямовану активність живих систем, виниклу на основі їх ставлення до навколишнього середовища з метою самопідтримки. Людська ж діяльність як різновид діяльності взагалі - спрямована активність людей, засобом здійснення якої виступає культура. Основними елементами людської діяльності та її структури є: суб'єкт, наділений активністю; об'єкт, на що спрямована активність суб'єкта; сама активність, що відображається в тому або іншому засобі оволодіння об' єкта суб' єктом або у встановленні суб' єктом комунікативної взаємодії з іншими. Ясно, що суб' єкти та об' єкти людської діяльності можуть бути надзвичайно різноманітними. Суб' єктом може виступати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і суспільство, а об' єктом діяльності можуть бути предмети природи і будь-які соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності характерно те, що її об' єктом стають ідеальні соціальні, суспільні явища - мораль і політика, продукти людської свідомості: знання, переживання, оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо. Моральна діяльність існує, по-перше, як діяльність, свідомо підлегла будь-якій моральній меті (це, насамперед, морально-виховна діяльність); по-друге, як сторона або момент інших видів діяльності (виробничої, політичної, наукової, художньої тощо). Нерідко при розгляді моральної діяльності моральна свідомість береться як те, що вже склалося, готове, що володіє певними нормами та ідеалами. Мораль, як й інші форми суспільної свідомості, відображає дійсність, суспільне буття.

Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетичні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і традиції як про норми тощо. Моральні норми - вид соціальних норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст моральних норм визначається основними соціальними завданнями моралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов' язок, будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як поводитися в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково і, по-перше, зв' язано з тим, що мораль регулює поведінку особистості не тільки в стандартних, але й в досить складних ситуаціях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, в тому і полягає суть моралі, що людина повинна приймати рішення сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама відповідати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що можна лише заучити і у всьому його дотримувтись. Невдача для політика - явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній сутичці нерідко коштує політику його кар'єри. інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, позбавлення, навіть смерть проповідника не тільки не дискредитує значимість і цінність його моральних повчань, але, навпаки, придає їм додаткову силу. Моральне вдосконалення через страждання, моральне очищення, піднесення через катарсис - одна з популярних ідей етичної філософії, релігійної моралі. Зважуючи на суперечливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чимось жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, вигоду, тоді як мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям, в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади - головне навіть для політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки починають командувати, управляти. Спільне в політиці та моралі суспільства існує не тільки в сфері почуттів, але й у сфері ідеології. Це знаходить вираження в тому, що політичні та моральні погляди, ідеї, категорії за своїм класовим характером єдині, доповнюють одне одного, а наступність моральної свідомості багато в чому відповідає наступності політичної ідеології. Наведені порівняння, - а їх число без особливих зусиль можна примножити, - розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються, і типів регулювання процесів суспільного життя та поведінки людей, одна з яких має явно виражену природу, відображає світ соціуму, суперечливу взаємодію соціальних спільностей, а інша має духовний характер, відображає світ Людини як соціальної, моральної істоти. Разом з тим відмінності ані в якому випадку не можна абсолютизувати. Представляючи своїми характеристиками два різних модуси існування людей, політика і мораль мають багато спільного, їх суперечності безупинно розв' язуються практично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з тим, щоб знову виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та морального життя людей дає підставу для існування найрізноманітніших тлумачень діалектики політики і моралі. Вивчення історії політичної науки та етики дозволяє вичленити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі: перший - оптимістичний, що стверджує: політика та мораль в принципі збігаються, їх розбіжність - результат конкретних обставин, які слід змінити; другий - песимістичний - заявляє про принципову несумісність політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; третій - "об' єктивістський" - декларує, що політика, як і мораль, настільки специфічна, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв' язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, політика оголошується позаморальною або "імморальною", її оцінювати слід винятково поняттями політології. Відповідно й мораль обмежена своїми власними категоріями та проблемами, їй не слід втручатися у не властиві їй теоретичні і практичні справи політики. Четвертий тип відношення політики та моралі - "релятивістський" - полягає в тому, що їх взаємозв' язок і можливість поєднання ставляться в безпосередню залежність від ситуації, в якій проявляються. Іншими словами, політика та мораль можуть, а можуть і суперечити, їх "союз" може бути короткочасним або ж тривалим, стійким або надто рухомим.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіа-веллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі "Государ" ("Князь") Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: "мета виправдує засоби". Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, - "добре, що жорстокості, які застосовуються" не тільки неминучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав "куліси й задні дворища" політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. "Хто хотів би творити одне тільки добро, неминуче загине серед стількох чужих добру". Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрито назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід "бути великим вигадником та лицеміром", не соромитися у виборі засобів - "змушувати народ вірити силою". Правителю, "государю" Макіавеллі радить: "брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та суперечки між ними, щоб краще дізнатися про їх справжні наміри". Влучність зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю прикладів із сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати для характеристики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіа-веллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв'язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз 'єднаність моралі і політики, Макіавеллі вперше в політичній науці визначив "гострі кути" проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Ма-кіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимий збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірство, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщини, тотальне знецінювання людської особистості надали нові свідчення гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоретик Жан-Франсуа Ревель в книзі "Даремне знання" (Париж, 1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає неправда. До сфери застосування "неправди", яка протистоїть "раціональності", науці, належать, насамперед, політика та ідеологія. В ім' я групових інтересів "раціональність" найчастіше поступається місцем неправді, свідомому викривленню фактів. Наскільки б вражаючими не здавались такого роду констатації, вони не можуть служити доказом "повної та остаточної" несумісності політики та моралі. Історія суспільного життя багата не тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого цинізму політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності шляхетних мотивів і цілепокладальної діяльності. Шукання правди передових представників народництва, ідейна, морально-значуща упевненість українських діячів культури, борців за незалежність і свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя, персоніфіковане Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Андрієм Сахаровим, їх численними прихильниками та послідовниками, - все це не тільки чудові зразки сплаву гуманізму, етичних цінностей, шляхетних громадянських вчинків, але й доказ того, що потреба суспільства, людства в морально орієнтованій політиці стане життєвою необхідністю.

Сукупна дія різноманітних несприятливих факторів економічного, військового, екологічного, національного, ідеологічного порядку вкрай загострює проблему базових умов життя людей - забезпеченість існування, турбота про дітей і престарілих, надія на "завтрашній день", можливість нормального задоволення вітальних запитів, потреба в цивілізованому спілкуванні один з одним. Ця ситуація має локально-регіональну адресу і світовий масштаб. Якими б критеріями не керувались політики - науковим політичним знанням, моральними заповідями Ісуса Христа, прагматичним міркуванням типу "моральним бути вигідно", доказами швейцерівської етики "шанобливості до життя" або ж аргументами новітньої соціоетики, що доводять наявність в самій природі людини генів співробітництва, солідарності, взаємодопомоги та співчуття, - головне в іншому. Чесний політик не має права не враховувати моральний фактор, ігнорувати етичні критерії політичної діяльності.