Економічна теорія - Чепінога В.Г. - 2.3. Економічні відносини суспільства. Власність

Продуктивні сили характеризують ставлення людини до природи. Але останнє реалізується лише через певні взаємозв'язки між людьми як суб'єктами виробництва, які і виступають в якості економічних відносин. їх суб'єктами на сучасному етапі розвитку є окремі індивіди (домогосподарства), підприємства або фірми та держава.

Система економічних відносин надзвичайно складна хоча б тому, що її утворює велика кількість суб'єктів. Aлe в цій системі можна виділити дві групи відносин: організаційно-економічні та соціально-економічні. До першої групи включають відносини з приводу організації виробництва. Вони характеризують сам процес виробництва, комбінацію його факторів і не залежні від його соціально-економічної форми. Ці відносини властиві різним економічним системам і забезпечують еволюційну поступальність розвитку економіки і суспільства в цілому.

До другої групи належать соціально-економічні відносини - ті, що пов'язані з присвоєнням факторів та результатів виробництва. Через ці відносини, з одного боку, здійснюється поєднання суб'єктивного фактора виробництва із засобами виробництва, а з іншого - визначаються частки і форми обміну результатами виробництва між його суб'єктами. Центральне місце серед них належить власності.

Поширеною є думка про власність як суто правову категорію, зміст якої становлять свідомо вольові дії і відносини між людьми з приводу речей, що набувають форми ставлення людей до речей як втілення своєї волі в них. Саме на підставі тих очевидних зовнішніх фактів, що ті чи інші предмети перебувають під владою певних осіб, формуються класичні погляди на власність як відношення панування над речами. Так, римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. Аналогічне трактування наведено в кодексі Наполеона. Звичайно, набуваючи юридичного вираження, власність виступає у формі права власності. Але було б невірно істинну основу всіх реальних відносин власності зводити тільки до юридичних відносин, приймати юридичний вираз власності за дійсну власність. В юридичних відносинах як свідомо-вольових завжди відображаються економічні відносини. Зміст перших дають самі економічні відносини, сукупність яких і утворює справжню основу всіх реальних відносин власності, її економічний зміст, який проявляється насамперед як відносини присвоєння. Будь-яке виробництво є процесом присвоєння людиною предметів і сил природи для задоволення своїх потреб. Тому найзагальніше поняття власності полягає в тому, що вона є конкретно-історичним типом присвоєння умов і результатів виробництва. Суть його в тому, що це економічне відношення, яке передбачає можливість для даного суб'єкта користуватись чи розпоряджатись певним благом, у тому числі і спожити його, і при обмеженості ресурсів виключає таку можливість для інших. По суті, поняття присвоєння відображає сукупність суспільних відносин, необхідних суб'єктам для дій над обмеженими ресурсами. Оскільки виробництво неможливе без присвоєння, то воно завжди відбувається в межах певної форми власності.

Відносини власності пов'язані і з такими категоріями, як відчуження, господарське використання майна та економічна реалізація власності. Відчуження є протилежністю присвоєння. Воно виникає тоді, коли особа чи група осіб присвоює блага, створені працею інших осіб, без будь-якого еквівалента. Прикладом слугують відносини між феодалами та кріпосними селянами, за яких перші відчужували частину благ, створюваних іншими. Власність пов'язана і з відносинами господарського використання майна. Ці відносини проявляються тоді, коли суб'єкт господарювання використовує ресурси, на які не має права власності. Такими є відносини оренди та концесії.

Ознакою власності є також її економічна реалізація. Це означає, що власність має економічну цінність, яка проявляється у тому, що вона може давати дохід і цим забезпечувати економічну незалежність і захищеність власника. Водночас ця риса власності спонукає власника до збереження майна, його збільшення, тобто до раціонального використання об'єктів власності.

Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою системою відносин з приводу присвоєння факторів та результатів економічної діяльності і утворює систему суспільних форм та способів їх присвоєння. І як така вона є основоположним елементом усієї системи економічних відносин, системотвірною категорією, але не тотожна їм.

З економічним змістом власності тісно пов'язане право власності. Останнє є сукупністю загальнообов'язкових правил поведінки людей щодо користування, розпорядження і володіння благами. Користування означає право використання певних благ для задоволення потреб у процесі споживання. Межі користування визначаються правовими нормами. Розпорядження є правом передачі іншим особам здійснювати певні дії над ресурсами. Це право пов'язане з прийняттям рішень щодо обміну, управління, даріння тощо. Володіння пов'язується з необмеженим терміном користування продуктами природи" землею чи засобами виробництва. Воно поєднує можливості як користування, так і розпорядження. Таке поєднання веде до виникнення права власності.

У сучасній економічній теорії значного поширення набула економічна теорія прав власності. В її основі лежить так звана теорема Коуза, що була сформульована лауреатом Нобелівської премії, професором Чикагського університету Р. Коузом. Ця теорема розкрила економічний смисл прав власності, який, на думку послідовників Р. Коуза, полягає в тому, що власність - це не ресурс сам по собі, а частка прав з використання ресурсу. Згідно з цією теорією повний "набір прав" складається з таких 11 елементів:

1) право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

2) право користування, тобто право застосування корисних властивостей блага для себе;

3) право на управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

4) право на дохід, тобто право мати результати від використання благ;

5) право суверена, тобто право на врегулювання, споживання, зміну чи знищення блага;

6) право на безпеку, тобто право захисту від експропріації благ і шкоди з боку зовнішнього середовища;

7) право на передачу благ у спадок;

8) право на безстроковість володіння благом;

9) заборона на використання способом, що завдає шкоду довкіллю;

10) право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягування блага для оплати боргу;

11) право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституту, що забезпечують відновлення порушених правомірностей.

Найсуттєвішим у правах власності є розуміння їх як санкціонованих суспільством через закони держави, адміністративні розпорядження, традиції та звички поведінкових відносин між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Ці відносини є нормами поведінки щодо благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватись у своїх взаємовідносинах з іншими людьми або ж нести втрати при їх недотриманні. Тому право власності є нічим іншим, як певними "правилами гри", прийнятими в суспільстві.

Економічний зміст власності і право власності перебувають у тісній взаємодії. Право у цьому відношенні є лише вираженням певного ступеня розвитку власності. Воно - результат способу присвоєння, притаманного певній історичній добі. Саме тому право власності не можна довільно змінювати чи пристосовувати. Воно покликано оформлювати існуючі економічні відносини власності як сукупність загальних правил поведінки людей у процесі присвоєння, захищає їх, освячує ідеологічно. З огляду на це виникає потреба у зміні права власності, коли воно вступає у суперечність з її економічним змістом, стає на заваді розвитку дійсних відносин власності. В той же час право власності, хоч і формується на основі економічного змісту і тісно пов'язане з ним, розвивається відносно незалежно, не співпадає з дійсною власністю, виступає її передумовою. Спосіб привласнення може зазнати істотних змін, ніяк не зачіпаючи права власності, що відповідає певному виробництву. А це означає, що в межах одного й того ж права власності може відбутися повна зміна способів привласнення.

Щоб повніше розкрити поняття власності, потрібно з'ясувати її об'єкти і суб'єкти та взаємодію між ними. Така необхідність зумовлена тим, що в питанні про власність завжди найсуттєвішим було: 1) що є об'єктом власності; 2) у кого і які є об'єкти власності; 3) як вони розподіляються у суспільстві (між самими власниками та між власниками і невласниками). Об'єктами власності можуть бути найрізноманітніші блага: як матеріальні, так і нематеріальні. їх можна поділити на умови або фактори виробництва та результати останнього. В сучасних умовах дедалі більшого значення набуває об'єкт, що є результатом інтелектуальної праці. Як правило, той, хто є дійсним власником умов або факторів виробництва, привласнює і його результат. Тому власності на фактори виробництва (насамперед об'єктивні - засоби виробництва) належить вирішальне значення у сукупності всіх відносин з приводу присвоєння об'єктів власності.

Багатоманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між якими виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи, індивіди (за юридичною термінологією - фізичні особи), так і їх об'єднання (юридичні особи). Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів власності розрізняють також її типи або види, кожен з яких має певні форми. Власність, суб'єктом якої є окрема особа, називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і нетрудову. До першої належить власність, що означає присвоєння факторів і результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється присвоєння особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.

Другим типом власності є спільна, групова, або колективна, при якій суб'єктами виступають групи певним чином об'єднаних індивидів. Цей тип власності включає спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність характеризується тим, що утворюється шляхом об'єднання приватних часток майна, які вносяться її суб'єктами і використовується в їх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності. Найпоширенішими формами цієї власності є: акціонерна, кооперативна, власність господарських товариств і спільних підприємств.

Спільною сумісною власністю є та, за якої її об'єкт не поділяється на окремі частки і його присвоєння здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Дохід від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках, або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна власність.

Третім типом власності є державна. За цієї форми суб'єктом виступає держава у вигляді своїх певних інститутів, а також територіально-регіональні та місцеві органи влади. Об'єктами цієї власності є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), а також засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, охорони здоров'я та ін. Типи та форми власності наведені у схемі 2.1.

Слід зазначити, що такий підхід до класифікації власності схвалюють далеко не всі. Це знайшло своє відображення у чинному законодавстві України, зокрема у Цивільному та Господарському кодексах. Згідно з Цивільним кодексом України (ч. 1 ст. 318) суб'єктами права власності є фізичні особи, юридичні особи і держава. При цьому розрізняють право приватної і публічної власності. А Господарським кодексом України виділено такі форми власності: державна, комунальна, колективна, приватна і змішана.

З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства більш важливу роль відігравала особиста приватна власність, то в сучасних умовах відбувається розширення ролі спільної та державної власності. Серед тенденцій розвитку власності в сучасних умовах мож

Схема 2.1. Типи та форми власності

на виділити насамперед зростання ролі сумісної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності припадає 80-90% від загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Зокрема створює можливість акумуляції фінансових ресурсів різних власників, що розширює можливості підприємств у підвищенні їх технічного рівня.

Відбуваються зміни і в самій корпоративній власності. Це проявляється у формуванні структури суб'єктів цієї власності. Зокрема всеосяжнішим стає процес придбання акцій корпорацій її співробітниками. У США успішно працює Програма накопичення власності (ЄСОП), спрямована на залучення працівників підприємств до викупу його акцій. Понад 30-річна практика реалізації цієї програми свідчить про її ефективність. Лише з 1979 до 1995 р. у США кількість власників акцій збільшилася з 42 млн до 79 млн осіб. Подібні процеси відбуваються і в інших розвинутих країнах.

Важливою тенденцією розвитку власності є поширення кооперативної власності. За даними спеціалістів зараз у світі налічується майже 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, що діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн людей. У країнах ЄС близько 40% населення є членами різних кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50%. Розвиток науково-технічного прогресу в сучасних умовах зумовив поширення інформаційних технологій, що привело до зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є і посилення деперсоніфікації великої власності, і перехід її до юридичних осіб. Так, в Японії наприкінці XX ст. частка юридичних осіб серед власників становила майже 80%. Суттєвою тенденцією розвитку власності у сучасних умовах є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності.